5. Вискочка
Академія ФБР, Квантіко, Вірджинія
Четвер, 25 серпня 2005 р.
Амая простувала коридорами ФБР, дивлячись у спину агента Емерсона. Перекинувшись із нею кількома словами, він лаконічно наказав їй супроводжувати його. Вона розуміла, що не отримає від нього жодної інформації. Він уникав її погляду й крокував на метр попереду. Скидалося на те, що відучора їхні відносини безнадійно зіпсувалися, тож Амая вирішила нічого не питати й зосередитися на запам’ятовуванні складного маршруту, підозрюючи, що провідник навмисно кружляє цим лабіринтом, аби заплутати її. Вона майже переконалася у своїй правоті, коли вони дійшли до кінця вузького коридору й спустилися ліфтом до першого підвального поверху. Дверцята розчахнулися, і перед ними постала велика зала, розділена низькими панелями на кілька зон, де стояло чимало столів, за якими працювали агенти. Емерсон легенько постукав фалангами пальців у двері й увійшов усередину. Лишившись на самоті, Амая помітила, що кілька агентів озирнулися і зацікавлено зиркнули на неї. Вона звернула увагу на те, що один із них перевів погляд на якусь точку над її головою. Звівши очі, Амая побачила червоний мерехтливий вогник камери. Вона зробила вдих і глибоко зітхнула. За нею стежили.
Агент Емерсон увійшов до кабінету, привітався з присутніми і влаштувався в куточку поблизу стіни. Він очікував побачити Дюпре, агентку Такер і агента Джонсона, але його здивувала поява інших двох чоловіків, які сиділи поряд із Дюпре й дивилися на екран у глибині приміщення, спостерігаючи за жінкою, що чекала за дверима. Інспекторка Амая Саласар була привабливою дівчиною: довге біляве волосся зібране в хвостик, маленькі сережки, чисте взуття, добре видимий поліцейський значок на грудях, випрямлена спина, високо піднята голова. З-під уваги Дюпре не вислизнув її швидкий погляд у бік камери. Вона знала, що за нею стежать, і це, вочевидь, не бентежило її. Обличчя виражало справжню, невдавану впевненість у своїх силах.
Агент Джонсон, який стояв біля столу, розгорнув теку й почав читати. Його голос був низьким, а інтонація — спокійною і повчальною, як у викладача, хоча його зовнішність радше нагадувала доброго лікаря вікторіанської епохи, чому, безумовно, сприяли вуса й борода — ретельно підстрижені й завчасно посивілі. Джонсон не погладшав ні на грам відтоді, як вступив до академії тридцять років тому. Може, навіть схуд. Він хвалився, що міг би і зараз носити свої тодішні костюми, і деякі люди присягалися, що саме так він і чинив, зважаючи на те, як неохайно вони висіли на ньому.
— Амая Саласар, двадцять п’ять років, навчалася в Католицькому університеті Лойоли в Бостоні, факультет соціології і права. Спеціалізувалася на криміналістиці й науковій невербальній комунікації. Була однією з найкращих студенток свого випуску. Після повернення до рідної країни закінчила навчання й вступила до лав поліції.
Один із чоловіків, який сидів поряд із Дюпре й дивився на екран, кивнув, не виявляючи особливого здивування. Джим Вілсон був нинішнім очільником Національного центру кримінальної інформації і одним із перших, хто здійснив прорив у своїй царині. Його картотека містила інформацію не лише про вбивства, зґвалтування і збройні пограбування, а й про умовно звільнених ґвалтівників, членів злочинних угруповань, терористів, зниклих осіб, тих, хто жив під чужим іменем... Він добився того, що агенції зі всього світу розширювали його базу даних, надаючи відомості про кримінальне минуле тисяч злочинців; ця база налічувала близько п’ятнадцяти мільйонів записів. Другим чоловіком був Майкл Вердон, директор підрозділу кримінальних розслідувань. Всі знали, що вони з Вілсоном були давніми друзями. Обом було близько шістдесяти років, і вони одночасно вступили до ФБР. Наразі обоє чоловіків почали лисіти, і їм було доволі важко укладати поріділе волосся на голові, що блищала дедалі яскравіше. На цьому схожість закінчувалася. Майкл Вердон був у чудовій формі, міг похвалитися бронзовою засмагою моряка і з легкістю здав би нормативи з фізичної підготовки для кадетів. Натомість Вілсон був одним із тих чоловіків, які могли видатися підтягнутими, якщо дивитися на них іззаду. Спереду випинало кругле черево — не менше за живіт жінки на шостому місяці вагітності, — що розвіювало всі ілюзії стосовно його фізичної підготовки. Вілсон і Вердон були розробниками таємної описової Системи ідентифікації — революційної програми вісімдесятих, що дозволяла порівнювати ознаки злочину з нахилами занесених до каталогу вбивць, чия поведінка була проаналізована. Програма допомагала виявити аналогії, збіги, ймовірних підозрюваних. За тих часів вона могла вивести на слід зловмисника, якщо той вже сидів у в’язниці або досі перебував за ґратами, й на додачу зберігала список його співкамерників і можливих спільників. Порівняно з сучасними технологіями ця Система була чимось допотопним, хоча саме вона заклала підґрунтя нинішніх баз даних, що використовувалися в усьому світі. Вілсон погортав сторінки своєї копії звіту Амаї Саласар і погодився з Майклом Вердоном, коли той озвучив запитання, що напрошувалося само собою:
— Чому ми не найняли її, коли вона була студенткою? Деякі з наших найкращих агентів — випускники Лойоли.
Джонсон кивнув.
— Так, шеф накинув на неї оком. — Він вказав підборіддям у бік Дюпре, який уважно спостерігав за жінкою на екрані. — Він спробував це зробити. Ідеальна кандидатура: без кримінального минулого, з дванадцяти років вчилася тут і завжди у чудових інтернатах. Мала пару несерйозних інтрижок з однокурсниками-американцями — нормальними, неконфліктними хлопцями. Розходилися мирно. Жодних наркотиків, жодної зброї, жодних скандалів. Ми отримали спеціальну рекомендацію від ректора Університету Лойоли. Саласар захистила блискучу дипломну роботу, присвячену... — Джонсон пошукав у звіті повну назву. — Ось вона: «Наукова невербальна комунікація стосовно неповнолітніх із високим ризиком соціальної ізоляції». Однак, коли ми почали перемовини з нею, вона оголосила про свій намір повернутися до Європи.
— До Іспанії, — втрутився Дюпре, який до тієї миті зберігав мовчанку.
— Так, на північ Іспанії, до Памплони, — уточнив Джонсон. — Попри те що Національна поліція або Цивільна гвардія — головні органи державної влади — залюбки взяла би її на роботу, Саласар обрала маленький відділок Наваррської поліції.
— А тепер вона знову тут, — замислено мовив Вердон, не звертаючись ні до кого конкретно. Він встав зі свого місця біля Дюпре й вмостився у конференційному кріслі поблизу дверей.
— Так, — усміхнувся Джонсон. — Правду кажучи, ми ніколи не випускали її з поля зору. Як і передбачалося, вона зробила карколомну кар’єру завдяки здобутій освіті: стала наймолодшою інспекторкою у своїй країні й невдовзі мала отримати підвищення... Все бездоганно, але.
— Вони не знають, як вчинити з нею, — мовила агентка Такер, неохоче жбурнувши свою копію звіту на стіл. — Жодна добра справа не лишається непокараною, особливо якщо її зробила жінка, — додала вона, хитаючи головою з удаваним смиренням.
Джонсон вигнув брову. За будь-якої нагоди Такер висловлювала свою активну позицію стосовно сексизму. Джонсон припускав, що, подібно до інших жертв, вона чимало вистраждала через те, що була жінкою й афроамериканкою. Та він також знав, що вона була затятою кар’єристкою, що претендувала на посаду Дюпре і, піднімаючись на вершину, не гребувала ходити по трупах тих, з ким розправилася. За останні два роки Такер позбулася трьох криміналістів, яких призначили її асистентами, — одного чоловіка й двох жінок. Якщо вона терпіла Емерсона біля себе, так це лише тому, що він був професійним підлабузником і мав беззаперечний талант без мила в душу лізти.