Білобородько взяв аркушики, уважно прочитав їх і відпустив обох.
“Батурін, як завжди, замикається на собі, — подумав він. — Усю інформацію, а отже, і владу, хоче зосередити в своїх руках. Ковальов розподіляє завдання. Якщо станеться щось з одним, підстрахує інший. Рішення правильне!”
Викликав секретарку, передав заповнений Дудіним листок:
— Ось що, Оксано Іванівно, готуйте наказ про відрядження цих товаришів. Не забудьте в групу включити і Ковальова. А тепер сядьте на хвилиночку, давайте складемо лист керівництву. Маю одну ідею. Тільки про неї нікому ні слова!
Повернувшись увечері додому, Дудін одразу помітив, що Ковальов чимось засмучений.
— Що з тобою, Вікторе?
— Нічого не виходить.
Він підійшов до апаратури й почав регулювати блоки. Зрідка пристрій вистрілював яскравим пучком світла. Обличчя, заклеєне клаптиками пластиру, робило Ковальова схожим на якесь фантастичне створіння.
— Немає рівномірності світіння.
— Тому й засмутився? Роботу, любий, треба виконувати з радістю, інакше вона не дає втіхи. З поганим настроєм навряд чи можна зробити відкриття. Не збагну, чому ти мучишся сам? Можеш пояснити причину?
— Я повинен вирішити проблему.
— Навіщо?
— Навіщо люди підкоряють вершини гір, ризикуючи життям? Долають усі перешкоди, перепливаючи океани?
— Однак чому ти повинен робити це сам? Іван Поліщук розробив оптику, і це дасть можливість краще сфокусувати пучок. Ти морочишся з інтерфейсом, щоб зв’язати пристрій з комп’ютером, а у Тернавського уже все готове.
Віктор відірвався від регулювання, глянув з неприхованим інтересом:
— Звідки ти знаєш про інтерфейси?
— А що? — образився Дудін і здвигнув плечима, кидаючи портфель на диван. — По-перше, я в обчислювальному центрі працював. По-друге, хіба я не головний конструктор свого напрямку? Повинен знати!
— Але ж тут потрібні фундаментальні знання?
— Виходить, вони у мене є.
— Звідки?
— Мені це важко пояснити. Та я сам відчуваю: між тим, що я знав, коли ми вперше з тобою зустрілися, і тим, що знаю тепер, — дистанція величезного розміру. Але навіщо про це? Давай краще поміркуємо, в якій кімнаті зручніше влаштувати тобі кабінет.
— Це так важливо?
— На мою думку, важливо. Кабінет керівника — не особистий комфорт, а фактор ефективної роботи.
— Знову лізеш в авантюру?
— Чому? Якщо бачу можливість поліпшити управління всією організацією — хіба це авантюра? У мене вже й розрахунки є. Мене, скажімо, цікавить діяльність директора з погляду вміння керувати. Скоро має відбутись техрада — мене Білобородько теж запросив.
— Тебе? На техраду?
— Чого це так дивує?
— Що ж ти путнє можеш там порадити? Хіба що як на більярді виграти?
— Ну, чому ж? Я весь час вчуся, читаю книжки. Та й робота підстьобує — я ж керівник, до мене постійно звертаються із запитаннями. До речі, чи ти не скажеш, як добитися підвищення дозвільної здатності у дефлектора? Мене цікавить твоє пояснення. Це для Тернавського.
— Знову Тернавський? Він у тебе тепер перша скрипка в лабораторії!
— Не перша, але ідею моделювання зображень з допомогою комп’ютера запропонував він з Машею. Я підключив їх до твоєї роботи. Не заперечуєш?
— Не знаю, чого ти ждеш від цього вайла? Його треба постійно направляти й підштовхувати в роботі.
— Не згоден. Мені він навіть подобається. А щодо підштовхування… Мабуть, ніщо так не заважає людині розвиватися, рухатися вперед, як безперервне опікування. Хороший керівник віддає розпорядження і дає можливість самостійно їх виконувати, бо інакше де візьметься творче горіння? Кажуть, породистому коцеві і повідок потрібен довгий.
— Невідомо, куди цей кінь тебе занесе, та ще, чого доброго, скине… Так ось, підвищення дозвільної здатності… Дивися. — Ковальов підсунув аркуш паперу, почав креслити і знову здивувався, як блискавично і з яким глибоким розумінням схоплює Дудін надзвичайно складні наукові поняття. Здібності? Ні, тут щось більше!
Тиждень промайнув швидко, за ним другий, а далі дні немов полетіли. Садна на обличчі загоювались повільно, і Ковальов сидів удома, розроблячи свій варіант відеомоделі. А Дудін ходив до інституту. Приходив у свій кабінет — “акваріум”, як його прозвали за скляні стіни, сідав до термінала, і починалася захоплена бесіда з машиною.
— Почнемо з перевірки, — казав Дудін. — Як план? Які проблеми найважливіші?
— Двоє суперечливих розпоряджень: директора і головного інженера, — відповідала машина.
— Що? Гаркуша проти Білобородька? А проте то цілкої закономірно: два характери, дві протилежні думки в одному й тому ж питанні.
Потім на роботу приходили співробітники. Вони сідали на свої робочі місця і вмикали термінали. Для кожного на екрані висвітлювався план завдань. Починався робочий день.
Для Юлі робота стала головною радістю й інтересом у житті. Вона поспішала в лабораторію з почуттям, що на неї чекають і вона потрібна. Ніколи раніше у неї такого не було. Якось у коридорі вона зустрілася віч-на-віч з Батуріним, здригнулась і не’ знала, що робити. Ще зовсім недавно Юля була до нестями закохана в цього гоноровитого, самовпевненого чоловіка. Чим же він її причарував? Вона не знала, тільки… Тільки тепер їй не хотілося згадувати, як він скористався з її довіри, а потім відштовхнув. І хоч відтоді минуло вже чимало часу, кожна зустріч з ним бентежила Ті. От і зараз… Проте зараз це почуття тримало Юлю не більше хвилини. Якась внутрішня пружина випростала її. Гордовито піднявши голову, Юля пройшла мимо. А він зупинивсь, обернувся.
— Ти диви, навіть не вітається! Юля нічого не відповіла.
— Юлю, давніх друзів не помічаєш?
— Ми з вами ніколи не були друзями.
— Ну, ну, не сердься. Ти покрасивішала!
— Євгене, — сказала Юля, починаючи хвилюватися. — Ти думав, якщо відштовхнув, то я пропаду? А я вижила… Відродилась…
— Що ти, Юлю, я весь час пам’ятаю тебе. Не віриш?
— Мене це не обходить. Для вас я тепер Юлія Володимирівна. Прошу це запам’ятати, — сказала вона і швидко пішла геть.
Батурін стояв і, щиро дивуючись несподіваному переродженню бридкого каченяти, дивився їй услід.
Коли Юля зайшла в лабораторію, всі вже були на місцях. Дудін одразу помітив, що вона чимось збентежена. Якийсь час вона не могла зосередитись. Він увів команду в термінал. На екрані побігли рядки. Почав читати і помітив нісенітницю.
— Навіщо так? Складіть програму самонавчання системи. Ось так, дивіться.
Його пальці забігали по клавіатурі, а сам він не зводив очей з Юлі. Вона припала до екрана, почала щось швидко записувати.
— Не пишіть! — спинив її новою фразою. — Все це вже у вас у комп’ютері. Вводьте дані. Не так. Створіть інформаційну структуру…
Він залишив дисплей, вийшов з “акваріума” і за мить зупинився за спиною в Юлі.
— Ай-ай! — сказав, усміхаючись. — Зрозумійте: комплексна система подання знань і методи роботи з нею — це головне завдання кібернетики. Для нас важливо не наповнити, а вміло організувати. Пам’ятаєте, Мішель Монтень, який жив давно до нас, говорив: “Добре влаштований мозок — важливіше, ніж просто наповнений”. Ходімо зі мною, я вам щось покажу.
Вони вийшли у коридор. Він узяв її за руку. Біля кабінету Білобородька зупинилися.
— Тепер тримайтеся. Він відчинив двері:
— Можна, Левку Андрійовичу?
— Заходь, заходь, шановний! А-а, Юлія Володимирівна!
Юля здивовано зиркнула на Дудіна. Директор ніколи не називав її на ім’я і по батькові та й бачив усього кілька разів за всі п’ять років її роботи в інституті.
Дудін, помітивши подив на Юлиному обличчі, всміхнувся, натиснув кнопку, і директор зник.
— Що це? — відсахнулася Юля.
— Наша з вами робота! Те саме зображення, для якого ви створювали програму. Візуальний робот! Зображення, змонтоване комп’ютером і кероване програмою. Але, створивши зображення, треба створити й кібернетичного двійника: характер Білобородька, його особливості, логіку мислення. Це має бути система, яка сама навчається; От ви й повинні вдихнути в неї розумне. Я проводжу експеримент — вивчаю стандартні вимоги до управління і суб’єктивні фактори індивідуума. А ви працюєте з програмою. Зараз. Тут. Білобородько у міськкомі на нараді, вам ніхто не заважатиме.