Він розгубився. Так, викрадала! Правда, ідею сенсорного контакту він, можна сказати, вистраждав. Але рукопис був чужий. Чужі висновки. Розрахунки… Звідки вони взялися?
Защук склав сторінки в акуратний стос і почав перечитувати ще раз. Заглиблюючись у текст, гортаючи сторінку за сторінкою, поволі опановував себе. Так, перед ним був готовий для публікації матеріал: рукопис книжки. У розрахунках — складні формули, які він уперше бачив. Вони доводили можливість контакту, змальовували розгалужену структуру мозку, показували сітківку, лазерний промінь і машину. Отже, він має слушність? Вивід з інформації мозку здійснюється через сітківку. Але як відбувається контакт з інтелектуальним комп’ютером?.. Такого завдання він не ставив…
Федорова, який прийшов ранком, щоб здати пристрої, Защук зустрів тепло. Але не розповів йому про феномен сенсорного контакту. Не сказав про це й Ангеліні. Наступного вечора він взагалі не поїхав у інститут до Автелгнн, хоча вони й домовлялися попрацювати разом.
У видавництві Ігоря Всеволодовича зустріли подивом:
— Готовий рукопис на таку незвичайну тему, і ви досі тримали його у себе?
Редактор кинув оком на першу сторінку і несподівано зачитався.
— Вибачте, — спохопився він. — Чудовий стиль викладу, матеріал написано цікаво й дохідливо, хоча рукопис і насичений формулами.
Защук погодився з ним. Так, стиль викладу подобався і йому.
Але перш ніж віднести рукопис у видавництво, він довго сумнівався: чи зручно подавати цей твір під своїм прізвищем? Це ж писав не він. Правда, він поставив завдання, сформулював розділи, командував чиїмсь комп’ютером, у пам’яті якого була вся ця інформація. Однак… Отож минуло кілька тижнів, доки він одважився принести твір у видавництво.
— Не заперечуєте, якщо я передам рукопис на рецензування Шахматову? — спитав редактор.
— Буду радий почути оцінку такого фахівця! — охоче погодився Защук, сподіваючись, що той знайде якусь невідповідність, неточність.
Шахматов їх не знайшов. Невже інтелект комп’ютера може працювати в оптимальному режимі?
Защук був так окрилений успіхом, що зразу ж, коли довідався про думку рецензента, поїхав до Ангеліни — поділитися радістю та й передати копію свого рукопису. Він дорожив її думкою.
Ангеліна, звичайно ж, була вражена: звідки цей рукопис. Адже Защукові тільки нещодавно запропонували створити книжку. І він, не бажаючи розкривати таємницю навіть Ангеліні, уперше збрехав їй, сказав, що написав це дослідження давно і воно лежало у нього. Він просидів у неї до півночі.
Наступного дня Защукові несподівано подзвонили з редакції молодіжного журналу, попросили написати для юнацтва проблемну статтю про розвиток машин.
“Ну, закрутилося! — незадоволено подумав Защук, але в душі сколихнулась якась гордість: він став відомим буквально за кілька тижнів. Певно ж “Лолла” допоможе йому й цього разу. — До речі, як розшукати загадкового “співавтора”? Походити по підприємствах, інститутах, поцікавитися, де є мислячий комп’ютер?”
Минали дні, а Защук усе відкладав пошуки. Він так захопився машиною, що за ці дні жодного разу не подзвонив навіть Ангеліні.
Та ось він усе ж вирушив шукати можливий інтелектуальний комп’ютер. Поблизу був великий завод. Ігор Всеволодович зустрівся з начальником обчислювального комплексу. Той провів його до машини, розповів, чим вони займаються, і Защук зрозумів, що цей перевантажений технологічний комплекс не в змозі розв’язувати інтелектуальні завдання.
Він зайшов у таксопарк, де встановлено діагностичні комп’ютери. Побував ще в кількох організаціях і нарешті відвідав студентське конструкторське бюро. Зайшов у невеликий будинок і, представившись, запитав про комп’ютер, що його цікавив.
Ольга Андріївна — заступник проректора по науково-дослідній роботі, доктор наук, запросила Защука до свого кабінету.
Вони йшли коридором. Крізь прозорі стіни видно було величезні машини, пристрої, за якими працювали студенти.
— Ви розробляєте інтелектуальні програми? — спитав Защук, коли вони зайшли до кабінету.
— Є різні системи. Деякі з них приймають самоорганізаційні рішення. Як і людина.
— От-от, — зрадів Защук. — Це якраз те, що мені треба. Вам щось відомо про’феномен сенсорного контакту людини і комп’ютера?
— Питання цікаве. Мабуть, над цим уже працюють?
— А ви? — відверто спитав він. — Ви ж, напевне, теж займаєтесь вивченням цього феномена?
Ольга Андріївна здивувалась і навіть, як йому здалося, знітилась.
— Наша тематика досліджень прямого відношення до цієї проблеми не має, але деякі ідеї ми опрацьовуємо. Я можу познайомити вас з однією роботою…
— Тоді мені страшенно пощастило, що я прийшов саме до вас, — зрадів Ігор Всеволодович. — Якщо ви не заперечуєте, я залишу вам цей рукопис. Прочитайте його, чи не нагадує він вам те, над чим працюєте ви? Пізніше я поясню, у чому річ, — і він поклав їй на стіл рукопис. — Коли до вас можна зайти?
Ольга Андріївна, все ще не розуміючи, чого від неї хоче Защук, здивовано спитала:
— Не збагну, яке відношення має цей рукопис до моїх досліджень? Автор цього рукопису, наскільки я розумію, ви? Ось і ваше прізвище.
— А можливо, й ви…
— Це вже зовсім якась плутанина.
— Гадаю, усе розплутається, коли ви прочитаєте це дослідження, — сказав Защук і, попрощавшись, швидко пішов з кабінету.
Він був задоволений, що здійснив акт справедливості. Після цієї зустрічі настрій помітно поліпшав. Подумки він уявляв, як скаже цій Ользі Андріївні про спосіб зчитування інформації з мозку, впроваджений на його терміналі. Можливо, її теж слід залучити до розв’язання проблеми сенсорного контакту? Але навіщо? Він же розв’язує цю проблему з Ангеліною. “Розв’язує”… Тепер це просто гра, прикидання — адже вже є реальна модель. Яке ж тут “розв’язання”? Гра в кота і мишку. Ставити завдання, маючи вже відповідь. Така гра скоро набридає і дитині, а йому й поготів. Усі ж проблеми вирішено. У нього в руках могутній прискорювач ідей. І можна передихнути, огледітись, потішитися перемогою, одержати заслужені нагороди. Адже він помітно випередив людство. На скільки? На рік, два, п’ять? Та дурниця. Можна забігти вперед на десятки років, якщо… Тільки навіщо? Навіщо бігти? Повинен же бути в житті період якогось спокою, споглядання, накопичення, зрештою? Що “накопичувати”? Гроші? Знання? Після чого повинен бути ривок уперед?
Випадково на одній з нарад, на які Защук тепер ходив дуже рідко, він зустрівся з Ангеліною. Вона дорікнула, що він занедбав дослідження, над якими вони так наполегливо й не без успіху працювали.
— Але ж ти не зупиняєшся?
— Так. І здається, знайшла цікаве рішення. Твій рукопис навів мене на думку, і я виявила…
Але Защук уже не слухав її. “Рішення!” “Виявила…” До чого це все тепер, коли проблему вирішено. Він раптом відчув себе на якійсь недосяжній для інших висоті.
Йому підвладне все: аналіз будь-якої наукової проблеми, будь-якого наукового прогнозування. Те, чим займалася Ангеліна, тепер видавалося йому нудним і непотрібним. Так шукачі золота пересівають тонни піску в надії знайти крихітку дорогоцінного металу. Те, що Ангеліна вишукує по зернятку, він може знайти за секунду.
Почуття зверхності над нею, над іншими заповзало йому в душу. “Може, розповісти Ангеліні про дивовижний термінал?” — промайнула думка, але зразу ж і згасла. Він нікому не хотів відкриватися, навіть Ангеліні. Адже з допомогою цього дива на нього чекає успіх, кар’єра, яка так довго не давалася йому, зрештою, слава.