— Неправда. Я такий, як і був. Нічого не змінилося.
— Та ти ж навіть перестав займатися дослідженнями! Вважаєш, що все вже вирішено? У наукових працях ти висловив цікаві думки про роботу мозку, визначив можливості його контакту. Безпосередньо з комп’ютером. Але ж діючого зразка немає? Тобі не вистачає останньої ланки в науковій роботі, яка визначається знаменитою тріадою: наочне споглядання — абстрактне мислення — практика.
“Є!” — мало не вигукнув він, проте великим зусиллям волі стримався.
— Я за те, щоб на керівній посаді був відомий учений, — вела далі Ангеліна. — Але його досвід повинен допомагати іншим у дослідженнях. А в тебе все навпаки. Ти пригнічуєш усіх своїм авторитетом, нав’язуєш свою думку. А сам уже не займаєшся наукою, а тільки адмініструєш.
— Не розумію, що ти від мене хочеш? “Пригнічуєш авторитетом”! Чи ти ба, які великі вчені! Я за ніч можу виконати роботу всіх своїх наукових діячів. Не смійся. Хочеш, завтра принесу дослідження про функції іконічної пам’яті? І не виссані з пальця дані, а те, що справді міститься у нас під черепною коробкою. Адже ти саме над цим зараз б’єшся?
— Знову загальні міркування? — Ангеліна з докором дивилася йому в очі. — Ти помітив, в останній твоїй роботі здебільшого фразеологія. Правда, там ти чомусь у співавторстві з невідомими мені особами. Ти завжди не любив включати у співавторство сторонніх. Чи, може, ти сам там сторонній? Цю працю я віддала б за ту маленьку статтю, яку ти писав колись для нашого інститутського журналу. Пам’ятаєш?
— Досить! — не витримав Защук. — Я приїхав до тебе відпочити, а не слухати проповіді. Якщо ти не знайдеш іншої теми, я піду.
Вони поговорили ще якийсь час про те, що не стосувалося роботи. Та настрій в обох був зіпсований. Розмова не клеїлась.
Коли Защук вийшов на вулицю, було вже десь близько дев’ятої. Додому їхати не хотілося. Була прекрасна погода: якось непомітно надійшла весна, цвіли каштани. Ігор Всеволодович поволі простував вулицею і подумки продовжував суперечку з Ангеліною. “Досить людині піднятися на щабель вище, і вже тільки й чуєш навколо: змінився, запишався, пригнічує… А якщо й змінився, то для цього є підстави. У мене є що розповісти світові!” — ніби виправдовувався він перед собою. І раптом згадав, що вже давно не ставив перед “Лоллою” серйозних дослідницьких проблем. Машина виконувала всього-на-всього функції технічного секретаря.
“В інститут”, — промайнула думка. Десять хвилин на таксі, і він уже підходив до високого будинку. Ліфтом піднявся на шостий поверх.
З якимось трепетом вставив ключ, відімкнув двері кабінету і зайшов у кімнату, де стояла машина. Ласкаво торкнувся її корпусу і ввімкнув.
— Двотомник. “Діяльність кори головного мозку при сприйнятті візуальної інформації”. Описати… — скомандував.
Він сів у крісло і почав вводити через клавіатуру назви розділів. На це згаяв хвилин тридцять. Закінчивши, сперся на спинку крісла і почекав. Машина почала друкувати, і він заспокоївся. Через годину, коли на стіл лягла остання сторінка, Защук згадав Ангеліну, її зауваження про завершальну ланку тріади.
— Що ти тепер скажеш? Розірвана тріада? Ось моя робота, ось мій пристрій. А тріада — це мозок — термінал — інтелектуальний комп’ютер. А що в тебе? — Склав сторінки, навіть не прочитавши їх, і поїхав додому.
Незабаром у інститут надійшло повідомлення про обрання Защука член-кором Академії наук. Його вітали. Але він сприйняв повідомлення без особливого ентузіазму. Щось немов надламалося в ньому. Мусив визнати, що в його голові давно вже не з’являлося жодної нової думки. Вся його діяльність перетворилась у звичайне адміністрування.
Сьогодні, як і звичайно, він почав свій робочий день з перегляду кореспонденції, що лежала на столі. Байдуже розірвав конверт із закордонною адресою. “Ну от, не помилився, замовлення на мої кюижки вже шлють із-за кордону…”
Це полестило його честолюбству, та за мить він уже забув про цей лист. Про що писати? Адже все, що відомо про ці проблеми, вже опубліковано. Не повторюватися ж! Прохання надіслати матеріали для публікації були і в інших листах. Він зайшов до маленької кімнати, сів за машину, але на думку нічого нового не спадало. Пригнічений настрій не минав. Немов якась пустота навалилася на нього. “Піти походити по вулиці? Може, хоч трохи розвіюсь”, — зажевріла слаба надія.
Ігор Всеволодович рішуче підвівся й почав одягатися. Зиркнув у дзеркало, що висіло з внутрішнього боку дзерцят великої шафи. І зупинився, прискіпливо вглядаючись у своє зображення. На нього дивився похмурий чоловік з мішками під очима і згаслим поглядом. “Невже це я?” — з жахом подумав він і, щоб хоч трохи підбадьоритись, усміхнувся. Але відображення в дзеркалі немов застигло, як на фотокартці. Защук довго й пильно дивився на себе. Гірка усмішка розповзалася по обличчю. Він повернувся до кімнати і, як був у капелюсі та плащі, стомлено сів у крісло й поринув у роздуми. Згадав… Господи, як давно то було! Та не так уже й давно. Після університету його залишили на кафедрі. Ще тоді він задумав реалізувати термінал без екрана. Його умовили розробляти систему з більшим екраном. Ну і що ж? Де вона? Кому були потрібні екрани, якщо робота з комп’ютером вимагає індивідуального контакту? А п’ять років промайнули. Щоправда, на цій роботі він захистив дисертацію. А потім? Довелося зайнятися лазерним принтером. І з якою швидкістю друкувала машина! Проте головному інституту, якому запропонували її впровадити, ця ідея здалася передчасною. І розробку не підтримали, а дослідний зразок розібрали на деталі. Через кілька років зарубіжна фірма продемонструвала свій лазерний принтер. Отоді в головному інституті згадали про зразок, та вже не схотіли йти по чужих слідах. А могли ж мати патент. Пізніше він доводив ідею безконтактного бачення. І знову йому відмовили. Але він провів глибокі дослідження, захистив докторську дисертацію. Щоправда, тепер… Але ж минуло вже майже п’ятнадцять років!
Раптом згадав, як десь місяць тому до нього приходив юнак з якоюсь ідеєю, чекав підтримки. Довелось відбутися загальними фразами про несвоєчасність теми, бо суті він не зрозумів, а признатися в цьому не хотів. Що ж той пропонував? Чи не так само колись не. розуміли і його, як він був молодим і прагнув відкриттів? А тепер йому вже нічого прагнути. Треба берегти час, бо його лишилося мало…
Робочий день ще не скінчився. До нього заходили наукові співробітники, щось пропонували, просили, питали поради. А “він прагнув якнайскоріше спекатися їх. Вони це відчували і самі довго не затримувались у нього.
“Жодної щирої людини. Усі мені заздрять!” — гризла його настирлива думка.
Тепер Защук не довіряв ні ворогам, ні друзям. Він весь був зосереджений на тому, як би випадково не розкрилася таємниця його усціху.
Коли все затихло і він зрозумів, що робочий день закінчився, пішла навіть секретарка, знову зайшов до маленької кімнатки. Рука звично потягнулася до моделі, увімкнула її.
— “Структура довгочасної пам’яті мозку”, — скомандував Защук.
Він довго подумки формулював основні вимоги, потім ввів їх у машину. Машина запрацювала. Минула хвилина, друга. Чекаючи, Ігор Всеволодович згадав, як торік улітку їздив до Криму: перед очима постали магнолії в цвіту. І йому враз захотілось у той голубий край. “Сиджу біля цієї машини як оператор, як ад’ютант при генералі. А сам? Що ж я? Де моя творчість? Чому не діє мій мозок? Невже мені вже нічого не треба?”
В очах відтворювались якісь окремі знаки, цифри. Тексту не було.
— Що, не по зубах тема? — зло вигукнув він, немов радів, що машина дає збій, не справляється із завданням. — Тоді сформулюємо для тебе простішу тему, — поблажливо мовив він.
Але й цього разу звичне відображення даних не з’являлося.
— “Лолло”, що з тобою? Не підводь мене! — вимовив він уже занепокоєно.
Машина мовчала.
— Гаразд, я дам іншу тему, ще простішу. Систематизуй дані по терміналах. Статтю просить редакція інститутського журналу.