Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком — безмежна блакить, а за ним — безкраїй зелений степ. Далі — пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.
— Ти глянь, яка краса! — щоразу казав я Галинці.
Але вона тільки мляво кивала головою. Що ж сталося?
Ці думки бентежили мене всю дорогу. Може, вона шкодує, що погодилася стати моєю дружиною?
Я відверто сказав про це Галинці, але вона похитала головою:
— Ні, Вадиме, зовсім не те.
Раптом пішов дощ. Теплохід став схожий на гігантський підводний човен: навколо була вода — і зверху, і знизу, і збоку. Потоки зливи огорнули нас. Чіткі обриси гірських вершин стерлись і розтанули в мокрій далечі. Дощ періщив хвилин п’ять, не більше. І враз перестав. Хмари зникли, мов випарувалися. Повітря стало прозорим. Відкрився горизонт — рівний і чіткий, наче хтось приклав лінійку і накреслив тонку, рівну лінію. Над горизонтом ще висіла темна розпливчаста хмара. З неї стовпом у воду йшла сиза смужка дощу. За хмарою ховалося сонце.
Теплохід круто повернув до причалу біля невеликої, але дуже привітної бухти. Ми зійшли на берег. У буфеті продавали пишні рум’яні пиріжки. Я купив їх десятків зо два, але Галинка й не доторкнулася до їжі, і мені довелося розправлятися з ними самому. Скинувши босоніжки, Галинка забрела у прозору воду, а я бавився тим, що кидав у море камінці. Поруч по пляжу бігали з палицями хлопчики. Вони зображали бій (я чув «кулеметні черги» і хвацькі вигуки «ура»). Потім вони щось не поділили і, зчинивши галас, кидалися один на одного, наче півні. Довелося втрутитися в цю баталію і мені. Я схопив двох найзавзятіших забіяк і розвів їх.
— Негарно вирішувати конфлікти за допомогою кулаків.
Закричали всі:
— А чого він лізе?.. А ти чого!
— Е, так не розберемося. Ану давайте по черзі. Що трапилося?
Спочатку я нічого не міг зрозуміти, але потім дещо з’ясувалося. Виявляється, якийсь Федько — хлопчик з облупленим носом — повівся «нечесно». Грали в Матросова. Матросовим усі були по черзі. І ось Федько ухитрився вже чотири рази закрити грудьми амбразуру, а всі тільки по двічі. Так, це була кричуща несправедливість, і я роз’яснив, що амбразуру повинні закривати всі порівну.
— От бачиш, бачиш!.. — загули вдоволені голоси.
І хлопчаки з войовничими вигуками побігли пляжем.
— Ну що там? — запитала Галинка.
— Грають у Матросова. Не поділили, хто частіше амбразуру грудьми закриє.
Мої слова справили на неї несподіване враження. Обличчя у Галинки миттю стало винним.
— Вадиме, я повинна тобі признатися… Коли ти бігав по шампанське, приходив Скосирєв…
— Скосирєв?!
— Так. Він сказав, що в інциденті біля пивної будки ти зовсім не винний і що ти потрібен для з’ясування дуже важливої справи.
— А ти що відповіла?..
Галинка схлипнула:
— Сказала, що ти вже поїхав.
— Навіщо ж ти збрехала?..
— Я боялася, що ти знову підеш із Скосирєвим і… і… ми знову не поїдемо…
— Ну, знаєш! — сказав я різко. — За такі речі…
Я не доказав, що буває «за такі речі», схопив рюкзак і побіг від причалу. Я думав тільки про одне: у Волногорськ! Негайно!
Вибіг на дорогу. Мені пощастило. До міста саме їхала вантажна машина. Молодий шофер із задерикуватим виразом обличчя сказав: «Якщо протягів не боїшся, лізь у кузов». А мені пригадалася приказка: «Обізвався грибом, лізь у кіш».
Вмостившись у куточку, я трохи охолов і пожалкував, що так обійшовся з Галинкою. Але повернутися до неї не міг. Я мусив побачити Скосирєва.
До Волногорська приїхали, як уже стемніло, і я негайно пішов до Скосирєва. Побачивши мене, він зрадів:
— Ну, ось і пропалий. А вас уже по всій області розшукують. Вчасно прибули.
Одягнувшись, він повів мене до тролейбусної зупинки.
— Куди поїдемо? — цікавлюсь.
— Побачите, — лаконічно відповів капітан третього рангу.
Ми вийшли з тролейбуса на Якорній площі. Скосирєв попрямував до сірого будинку, на фасаді якого поблискувала вивіска: «Управління державної безпеки». Я здивовано подивився на заступника командира по політчастині, а він одчинив двері, запросив:
— Прошу.
Нас уже чекали, бо відразу ж видали перепустки. Ми піднялись на другий поверх, і Скосирєв постукав у двері, оббиті чорним дерматином.
У кімнаті з широкими вікнами за невеликим письмовим столом сидів чоловік у світло-сірому костюмі. Він підвівся назустріч і, потиснувши мені руку, коротко відрекомендувався: