Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:
— Товариші!
Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:
— Прошу документи.
— А ви хто такий?
Він показав книжечку з штампом «Управління державної безпеки».
Потім усе сталося миттю. Невідомо де взялася машина, і не встигли ми отямитись, як опинились у кабінеті Танюшина. Я побачив, що на вилицях полковника перекочуються жовна.
— Хто вас просив іти до цього будинку?
Танюшин був сердитий. У його очах спалахував і згасав холодний вогонь. Я почав бурмотіти щось на зразок: «Товаришка Пасивіна сказала… І я вирішив перевірити…»
— Що перевірити?
— Чи це той чорнявий, про якого нам відомо…
Танюшин стомлено опустився в крісло. Я помітив, що очі і повіки у нього червоні.
— Ну от що, товаришу Шпильовий. Я дуже ціню розумну ініціативу. Розумну. Але коли людина діє всупереч здоровому глузду, то вибачайте. Такі речі я не схвалюю. Здавалось, не було нічого простішого, як зняти трубку і порадитися зі мною. Тим більше, що я вже висловлював вам своє припущення відносно цього чорнявого кореспондента.
Я зрозумів, що зробив невиправдану дурницю. Очевидно, будинок, куди ми хотіли проникнути і де зупинився «Петрищев», був під наглядом. А я все зіпсував. Найстрашніше те, що мені зовсім нічого було сказати на своє виправдання.
Танюшин ходив по кабінету з кутка в куток.
— Ще раз нагадую: у мене є телефон. Не забувайте про це.
ПОШУК ТРИВАЄ
І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.
— Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?
Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:
— Коли б вона жила тут!
— От ви й уточніть, — усміхнувся Танюшин. — Ви вірите в свої сили?..
— Але Чорнявий…
— 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.
Я мовчав.
Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:
— Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки — в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, — закономірність нашого життя.
— Безперечно, — погодився я, — але з чого починати?
— Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.
З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.
Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.
Це вже була зачіпка.
В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.
— Петрищев? Ні, не чула, не знаю.
— Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.
Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.
Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?
— Запитайте кербуда.
Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:
— Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?
— Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.
Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.
Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?
— Дорогий мій, — сказав Костіи, — ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.
Як я про це не подумав!
Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса: