— Дмитро Гужва, — назвався він, тиснучи мені руку і дивлячись повз мене.
Марія Андріївна кивнула на нього:
— Ось товариш Гужва каже, що ніякого подвигу Матвія Петрищева не було.
— Як це не було?
— Не було. Не знаю я ніякого Петрищева.
— Товариш Гужва служив у частинах охорони складів, — пояснила Марія Андріївна.
— Служив, — підтвердив Гужва. — Охороняли ми той самий арсенал. Коли фашист сунув на Волногорськ, ми евакуювали все, що змогли. А що не змогли — висадили в повітря. І ніхто свого життя, як тут пишуть, не віддавав.
— Ну, а Петрищев? — запитав я.
— І Петрищева ніякого не було, — твердо відрізав Гужва.
— Але боєць, на прізвище Петрищев, служив у вас?
— Може й служив, а може й ні. Хіба запам’ятаєш? Та коли б він зробив подвиг, ми б знали.
Я подивився на Марію Андріївну.
— Тут щось не так, — гаряче заперечила Марія Андріївна. — Не могло не бути подвигу, якщо матеріал про нього є.
— Усе могло бути, — осміхнувся Гужва. — Тепер багато таких, що кричать: «Подвиг, подвиг!» А коли розслідують, то і виходить сама брехня! Ну, бувайте здорові!
— Дозвольте, — зупинив я його, — де ви хоча б живете?
— А навіщо вам?
— Ми все перевіримо. Можливо, ваші відомості знадобляться.
— В радгоспі «Першотравневий», — охоче відповів Гужва, — від Волногорська двадцять три кілометри…
Я і Марія Андріївна залишились у кабінеті і дивилися одне на одного. На стіні цокав старезний годинник, немов музейний експонат. У ньому раптом розкрилась верхня кришка, вискочила зозуля і тричі прокувала.
НОВІ ФАКТИ І СТАРІ РЕЗУЛЬТАТИ
Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Грунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуиі. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.
Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.
Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.
Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.
— А гарно, ж, гарно як! — вихопилось у шофера.
Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.
Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.
— Зайдіть, — прогув чоловічий бас.
У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік — за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, — проти нього.
— О-о! Флот у гості прибув! — вигукнув високий і вийшов з-за столу. — Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, — потяг він ще одного стільця до столу. — Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!
— Ні, не в справі шефства.
— Тоді в якій же? — добродушно басив високий, видно з усього, голова.
— Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.
— Антоніна Павлівна?!
— Мабуть, так її звуть.
Голова зітхнув.
— Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.
Ми помовчали.
— А може, родичі зосталися? — не втрачав я надії.
— Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?
Я розповів про лекцію, про музей.
— Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, — усміхнувся голова. — Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.
— Виходить, подвиг він зробив? Герой?
— Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.
Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.
— Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, — звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.
Він подивився на чоловіка в окулярах, який стояв поруч.
— Може, ти, Фроле Івановичу, розкажеш? Я тоді ще підлітком був…
Фрол Іванович поправив окуляри, кахикнув:
— А чого ж, можна.
Голова тихенько підсунув йому стільця. Той сів і почав:
— Хлопець він бойовий був. Ще у фінську війну організував у нашому селі тимурівську команду. Тим жінкам, у яких чоловіків на війну забрали, вони то дров нарубають, то води принесуть. Учився Матвій теж непогано. Пам’ятаю, бо я з тієї школи. Учителька його за приклад для інших ставила. А як почалась війна, попросився він добровольцем в армію, йому тоді й вісімнадцяти не було. Подався прямо у Волногорськ. Не знаю, як йому вдалося, тільки скоро все знали, о Матвея взяли в армию. Потом пришла похоронена…