Фронт Иванович кашлянув о подивится поверх окуляров на мене.
— Ну, а подвиг? — запита я.
— Про подвиг достовірно нічого невідомо. Знаємо, що Матвій загинув на бойовому посту. Пізніше, правда, приходив хтось до Антоніни і сказав, що хлопець висадив у повітря якийсь склад разом з фашистами.
Я поставив крапку в блокноті і подумав, що хоч усі ці дані і сходяться з відомостями, зібраними в музеї, але повної ясності вони не вносять. «Хтось», «якийсь»…
Помітивши на моєму обличчі незадоволення, голова запропонував:
— Давайте сходимо в хату до Петрищевих. Там тепер Нюра Пасивіна з дітьми живе. Може, якісь документи чи фотографії після Антоніни залишились.
— А як же її розшукати?
— Ну, чого ж розшукувати? — усміхнувся голова. — Я тебе сам проведу.
Він уже зарахував мене в шефи. Видно, що в нього ділова хватка.
По дорозі голова знайомив мене з селом.
— Бачиш, яку школу побудували? У вас такої нема!
Я похвалив школу. Пішли далі.
— А тут на річці хочемо побудувати електростанцію. Ви б допомогли нам електриками. На флоті електрики добрячі.
Я обіцяв переговорити з начальством. А голова показував мені новий клуб, потім розсадник, потім сади. В мене зародилась підозра, що до Пасивіної він веде мене кружним шляхом, щоб більше похвалитися селом. Зрозуміло, мені хотілося швидше дізнатися що-небудь про Петрищева, але голова з таким запалом розповідав про свої справи, що я, захопившись його красномовством, охоче оглядав усі визначні місця Слобідського.
Ми підійшли до білого будиночка за невисоким тином. Ще на вулиці нас уздрів замурзаний хлопчак з вилинялим на сонці розтріпаним чубом. Поблискуючи п’ятами, він кинувся в глибину подвір’я, і звідти долинув його голос:
— Мамо, дядько Гнат прийшов.
— Дядько Гнат — це я, — пояснив голова.
Назустріч вийшла жінка з милим добрим обличчям, на якому дуже симпатично променіли ледь помітні зморшки.
— Добрих гостей — просимо до хати, — мовила жінка.
— Ось, Нюро, привів до тебе флотського офіцера.
— Які в мене можуть бути справи з флотськими? — ніяковіла жінка.
— Все може бути. А коли після смерті Антоніни ти в хату в’їхала, не знаходила часом якихось документів про Матвія або фотографій?
— Були і документи і фотографії, — відповіла Нюра. — Повний портфельчик. А на тому тижні приходив кореспондент із газети і забрав усе з собою.
Мене наче окропом ошпарили.
— З якої газети? — запитав я.
— Не знаю, — розвела руками Нюра, — ніби з міської…
Помітивши, що ця звістка прикро вразила мене, Нюра Пасивіна співчутливо поцікавилась:
— А вам дуже потрібні документи?
— Дуже.
— А який з себе той кореспондент? — нетерпеливився голова.
— Верткий такий, невисокий. Чорнявий. Усе до блокнота записував, а потім попросив портфельчик, сказав, що поверне.
Голова докірливо похитав головою:
— Ой Нюро, Нюро! Як же так без мене? А тепер шукай вітра в полі. —Він винувато поглянув на мене. — Бачиш, брат, які справи. Ну, нічого, фотографію я тобі знайду. У нас у клубі, в червоному куточку, є портрет Матвія.
Ми попрощалися з Нюрою і пішли до клубу. Взагалі я ходжу дуже швидко, але, правду кажучи, за головою не встигав. Очевидно, йому щиро хотілося допомогти мені.
У клубі ми пройшли через зал для глядачів, потім коридором до кімнати, на дверях якої висіла табличка: «Кімната героїв села Слобідського».
Голова відчинив двері, і прямо перед собою я побачив рамку з написом «Матвій Петрищев». Але рамка була пуста. Голова розгублено подивився на мене. Я і сам помітив, що фотографію зірвано зовсім недавно. На червоному сукні лишилися сліди, як і в музеї.
СЕРЕД ХВИЛЬ
Фотографії Петрищева так і не знайшли. Голова лаявся, сам обнишпорив усі приміщення клубу. Розпитував завідуючого, як і що, але… фотографії не було.
Я повернувся на корабель ї розповів про все Скосирєву. Капітан третього рангу вислухав мене уважно, потім підійшов до ілюмінатора і, відсунувши шторки, довго дивився на море.
— Ситуація! — нарешті промовив він. — Портфель з документами, ясна річ, знайдемо в редакції, але чому саме тепер зникли фотографії…
Я теж висловив подив: