— Ну як? — з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.
— У нас теж нічого нема.
— Ви нічого не бачили? — суворо запитав Ясноцвіт.
— Ні. А що?
— Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!
— В чому справа? — захвилювалася Мирослава. — Чому ти говориш загадками?
— Не треба, Мирославо, — сумно відповів Ясноцвіт. — Наші нещастя ще не закінчились.
Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.
— Що таке? — скрикнув Віора. — Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!
— Ні, ти не спиш, — почувся голос Ясноцвіта. — Я ж попереджав — готуйтесь до найгіршого!
— Може, ми заблукали? — глухо запитала Мирослава. — Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!
— Зачекай ще хвилину…
Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось приладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.
Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.
Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.
Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.
Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.
— Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, — сказав Віора. — Він все залишив нам.
— А сам? Куди полетів сам? — болісно запитала Горлиця. — Чому нічого не сказав?
— Невже злякався? — прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.
Всі мовчали.
Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стримати їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли ЇЇ тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.
— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!
— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.
Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.
— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.
— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.
— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.
— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.
— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.
— Тихо, — махнув рукою Віора.
Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тінню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:
— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!
— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив товаришів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрадник!
— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужила людина. Чи ти забула уроки Учителя?
— Друзі, — м’яко сказав Ясноцвіт. — Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правильно і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!
— Що, друже.
— Твоє серце підозрює Космослава у зраді?
— Ні, не підозрює, — щиро озвалася Зоря. — Я не вірю в це.
— А твоє, Віоро?
— Ні, Ясноцвіте.
— А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?