А Віора намагався зробити все, що можна було зробити. Він використав високочастотний розрядник, щоб створити притулок з герметичним входом. Потужний струмінь енергії розтоплював скелі, надавав їм прямокутної форми. Незабаром вхід до печери точно відповідав величині контейнера для продуктів.
Віора з допомогою Хвилі переклав банки з продуктами в інші ящики, а контейнер примостив до входу. Розтопити породу по краях і сплавити її з контейнером було вже не важко. Тепер печера була повністю ізольована від поверхні Ганімеда. Дверцята контейнера не пропускали повітря. Треба було тільки добути зайвий кисень і наповнити ним печеру.
Ясноцвіт і Пломінь взялися за це. Вони на всюдиходах вирушили до покладів льоду і навезли його цілу купу. Віора використав портативний пристрій для електролізу. Воду розділили на водень і кисень. Киснем наповнювали печеру, а водень конденсували в балонах.
— Згодом використаємо, — обіцяв Віора. — Пригодиться для опалення.
Таким же чином здобули азот з порід. Через деякий час повітря в печері по складу і тиску відповідало земному. Друзі могли роздягнутися, відпочити без важких скафандрів.
Виходили з печери обережно, користуючись саморобним шлюзом. Берегли кожну краплину повітря.
Говорили мало. Більше думали, обмінювалися поглядами. Розуміли, що надії на рятунок мало, але серцем ждали. Ждали Учителя. Ждали Космослава, дій якого вони не могли збагнути. Не могли втратити віри в Життя, не могли схилити свідомості своєї перед привидом неіснуючої смерті. Ряди давніх і нових сміливців повставали перед їх уявою, коли сум схоплював серця кігтистими лапами, і тоді ставало легше. Вони оживали — давно неіснуючі герої — і заспокоювали юних, самотніх дітей Землі. Вони вказували їм на безконечну Дорогу, дружньо стверджували, що жертви на тій Дорозі такі ж закономірні, як закономірне саме Життя…
Так пливли години, дні. Все було умовним, бо сам ритм часу змінився.
Вони працювали самовіддано, напружено, щоб не допустити ні розчарування, ні песимізму. Вони хотіли зробити все, що дозволяли їх сили і вміння, щоб залишити людям, які прийдуть сюди, свідчення своєї волі і прагнення до перемоги.
Через кілька днів за земним часом друзі зібралися всі разом у печері. Їм треба було відпочити і порадитися.
Печеру освітлювала яскрава газосвітна лампочка. Посередині стояв саморобний стіл — ящик. На ньому Хвиля розіклала кілька банок з консервованими фруктами і сухариками.
Вони мовчки приступили до обіду. Їли запашні груші, ананаси. Запивали густим соком. Хрумтіли сухарями.
Зоря не витримала, зітхнула:
— А що ж далі? Що ж далі, друзі? Невже пасивно чекати, що з нами буде?
— Знову? — докірливо озвався Віора.
— Я розумію тебе, Зоре, — погладив подругу по руці Ясноцвіт. — Важко. Всім важко. Але треба терпіти.
— Доки? — схлипнула дівчина. — Хочеться дії. Хочеться руху. А тут — печера… Пустеля без повітря… Безнадія.
— Ну ні, — заперечив гаряче Віора. — Не говори так. По-перше, печера прекрасна. Первісні люди гірше жили. Морок, холод, повне невігластво. А ми — в теплі, з їжею, захищені, знаємо тайни Космосу, можемо мислити. Що ти, Зоренько, ми в прекрасному становищі. І потім — є надія.
— Яка? — заінтриговано запитала Зоря.
— Ага, зацікавило. Слухайте ж, я придумав. Можна поєднати високочастотний розрядник або навіть кілька і пеленгаторну антену. Виждати, коли Земля буде в сфері видимості і посилати періодично імпульсні сигнали. Я вирахував! Енергії розрядника вистачить. Станції спостереження на Місяці почують нас.
— Ти геній, Віоро! — скрикнула Зоря.
— Я про це знала завжди, — гордо заявила Хвиля.
Друзі засміялися. Обличчя їх повеселішали. Тільки одна Мирослава залишалася понурою і мовчазною. Горлиця помітила це, взяла її за руку.
— Веселіше, друзі мої. Забудемо на хвилину наші нещастя. Ми ж недавно говорили, що людина ніколи самотньою не буде — ні на Землі, ні в Космосі. З усіх усюд нас оточують видимі і невидимі світи. І дивляться на нас. Оцінюють нас. Ми мріяли недавно будувати системи, планети. Спочатку треба побудувати ці світи в собі. В душі, в розумі своєму. І насамперед — мужність і самозречення. Я думала довго над цим. І написала космічну легенду. Ось послухайте… Хочете?
— Читай, читай! — залунали голоси. — Перше літературне читання на Ганімеді.
— Історично-космічна подія! — підхопив Пломінь.
— Історична чи ні, а послухаємо залюбки, — сказала Зоря.
Горлиця дістала з глибокої кишені куртки кілька аркушів, розгорнула їх, присунулась до лампочки. Почала читати глибоким, тихим голосом.