— Вони зроблять це без наказу погоні? — відповів голос.
— Вони готові, — сказав левенбрех.
— Дуже добре. Побачимо, чи достатньо чотирьох сеансів для вироблення рефлексу.
— Скажете мені, коли будете готові.
— У будь-який час.
— Отже, зараз, — промовив левенбрех.
Торкнувся червоної кнопки з правого боку сервопередавача, спершу відтягнувши смужку, що її закривала. Тепер коти не мали жодних обмежень. Поклав долоню на чорну кнопку під червоною, готовий стримати звірів, якщо вони раптом нападуть на нього. Але ті не звертали на нього уваги: припали до землі й почали спускатися з хребта в бік дітей. Їхні великі лапи легко рухалися м’якими плавними кроками.
Левенбрех присів, спостерігаючи. Знав, що десь біля нього приховано транс-око, яке передає всю сцену на таємний монітор у фортеці, де мешкає його принц.
Невдовзі коти перейшли на стрибки, а тоді побігли.
Діти, піднімаючись угору скелястою місциною, усе ще не бачили небезпеки. Одне з них засміялося — високий дзвінкий звук у чистому повітрі. Друге спіткнулося і, намагаючись утримати рівновагу, повернулося і побачило котів. «Глянь!» — тицьнула дитина.
Обоє дітей зупинилися, вдивляючись у незнайомих пришельців. Вони так і стояли, коли лазійські тигри кинулися на них і вп’ялися в їхні шиї. Діти померли миттєво. Коти заповзялися поїдати тіла.
— Відкликати їх? — спитав левенбрех.
— Нехай закінчують. Вони добре впоралися. Я знав це наперед, чудова пара.
— Найкраща, яку я бачив, — погодився левенбрех.
— І це добре. По тебе послано транспорт. А тепер перериваємо зв’язок.
Левенбрех встав і потягся. Уникав прямого погляду на височину зліва, де характерний блиск виявляв розміщення транс-ока, що передавало його чудові результати башарові, далеко, у зелені краї довкола Капітолію. Левенбрех посміхнувся. За сьогоднішню роботу його чекає підвищення. Він уже відчував на шиї відзнаки батора, а одного дня — і бурсеґа… А там, можливо, навіть башара. Люди, що добре служили в корпусі Фарад’на, онука покійного Шаддама IV, швидко просувалися по службі. Коли принц сяде на свій законний престол, перспективи стануть ще кращими. Ранг башара може бути не найвищим у його кар’єрі. На багатьох планетах є баронства і графства… які стануть доступні, коли буде усунуто близнят-Атрідів.
Фримени повинні повернутися до своєї первісної релігії, до свого генія у формуванні людських спільнот; мусять повернутися до свого минулого, де вони здобули уроки виживання у змаганні з Арракісом. Мусять відкрити душу на внутрішню науку, і це має бути їхнім єдиним заняттям. Світи Імперії, Ландсраад і Конфедерація ДАПТ не можуть запропонувати їм нічого вартісного. Можуть лише викрасти їхню душу.
Скрізь довкола леді Джессіки, сягаючи далеко в глибину пласкої сірувато-коричневої рівнини летовища, на яке з тріском і зітханням після виринання з космосу сів її корабель, стояв людський океан. За її оцінкою, там налічувалося півмільйона людей, і не більше третини з них становили пілігрими. Стояли напрочуд тихо, прикипівши очима до вихідної платформи корабля, затінений люк якої приховував її саму та її супровід.
До полудня зоставалося ще дві години, але курява в повітрі над цим натовпом уже передвіщала неймовірно нестерпну денну спеку.
Джессіка торкнулася перетканого срібними нитками мідяного волосся, що обрамляло її овальне обличчя під каптуром аби Превелебної Матері. Знала, що після довгої дороги має не найкращий вигляд, а чорна барва аби не надто їй личить. Але вона вже й раніше носила цей одяг. Фримени не повинні забути значення ризи-аби. Зітхнула. Космічні подорожі не йшли їй на користь, а ще додавався тягар спогадів — про іншу подорож з Каладана до Арракіса, коли її Герцог змушений був прийняти цей лен усупереч власній волі.
Повільно, випробовуючи свій бене-ґессеритський вишкіл у викриванні значущих деталей, Джессіка пильно оглянула людське море. Ось тьмяно-сірі каптури дистикостів, одяг фрименів із глибокої пустелі; пілігрими в білих шатах, зі слідами покутного бичування на спинах; де-не-де розкидані групки багатих купців, у легкому одязі без каптурів, щоб показати байдужість до втрати води в пекучому повітрі Арракіса. Була тут і делегація Громади Вірних у зеленому вбранні з тяжкими каптурами — стояла осторонь від інших, у святості власної групи.
Лише коли відірвала погляд од натовпу, зрозуміла схожість сцени з тією, з якою зіткнулася, коли прибула сюди з коханим Герцогом. Як же давно це було? Понад двадцять років тому. Вона не любила думати про це: подібні спогади змушували серце пригадувати й прискорено калатати. Час залягав у ній мертвим тягарем, здавалося, наче років, проведених нею віддалік од цієї планети, взагалі не було.