Наче нічого й не сталося, Джессіка самотньо спустилася з помосту, уникаючи доньки й особливою увагою вирізнивши Стілґара. У чорній бороді, що віялом спадала йому на шию дистикоста, були помітні сиві пасма, але його очі мали ту саму, без дрібки білизни`, інтенсивність, як під час їхньої першої зустрічі в пустелі. Стілґар знав, що сталося, і схвалював це. Перед нею стояв справжній фрименський наїб, людський проводир, здатний ухвалювати криваві рішення. Його перші слова неабияк це підтверджували:
— Ласкаво просимо додому, міледі. Завжди приємно бачити пряму й ефективну дію.
Джессіка дозволила собі ледь-ледь усміхнутися.
— Закрий порт, Стіле. Ніхто не вийде звідси, доки ми не вислухаємо затриманих.
— Це вже зроблено, міледі, — сказав Стілґар. — Люди Ґурні та я спланували це разом.
— Ті, що допомагали, були твоїми людьми.
— Частина з них, міледі.
Вона прочитала приховані застереження, кивнула.
— За давніх часів ти добре мене вивчив, Стіле.
— Колись ти доклала чимало зусиль, міледі, пояснюючи мені, що слід придивлятися до тих, хто вижив, і вчитися в них.
Алія ступила крок уперед, і Стілґар відійшов убік, тоді як Джессіка стала лицем в лице з донькою.
Знаючи, що не зможе приховати те, про що довідалася, Джессіка навіть не намагалася маскуватись. Алія вміла, коли треба, читати найдрібніші знаки, робила це так само добре, як будь-яка адептка Сестринства. З поведінки Джессіки вона вже мусила зрозуміти, що помітила мати і як вона це витлумачила. Вони були ворогами, для яких слово «смертельний» видавалося лише поверховим означенням.
Алія вибрала гнів як найпростішу та найбільш відповідну реакцію.
— Як ти зважилася запланувати такі дії, не порадившись зі мною? — зажадала вона пояснення, наблизившись обличчям до Джессіки.
— Як ти щойно почула, Ґурні навіть мене не втаємничив у весь план. Так було задумано… — якомога м’якше відповіла Джессіка.
— А ти, Стілґаре! — промовила Алія, повернувшись до нього. — Кому ти вірний?
— Моя присяга стосується дітей Муад’Діба, — кам’яним тоном сказав він. — Ми усунули небезпеку, яка їм загрожувала.
— А чому тебе це не тішить… дочко? — спитала Джессіка.
Алія закліпала очима, ще раз глянула на матір, угамувала внутрішню бурю, навіть широко всміхнулася:
— Я тішуся… мамо, — відповіла за мить. І, на свій подив, виявила, що й справді щаслива і відчуває неймовірну насолоду від того, що між нею і матір’ю усе з’ясовано. Момент, якого вона боялася, минув, а рівновага сил не порушилася. — Ми обговоримо це докладніше в більш зручний час, — сказала Алія, звертаючись одночасно й до матері, й до Стілґара.
— Та звісно, — погодилася Джессіка, жестом закінчивши цю розмову, і обернулася до принцеси Ірулан.
Упродовж кількох ударів серця Джессіка та принцеса стояли мовчки, пильно вивчаючи одна одну, — дві бене-ґессеритки, що порвали із Сестринством через одну й ту саму причину: любов… обидві з любові до чоловіків, які вже померли. Ця принцеса даремно любила Пола, ставши його дружиною, але не коханою. А тепер жила лише заради дітей, яких народила Полові його фрименська наложниця Чані.
— Де мої онуки? — насамперед спитала Джессіка.
— На січі Табр.
— Розумію, що тут для них надто небезпечно.
Ірулан дозволила собі ледь кивнути головою. Вона спостерігала за обміном фразами між Джессікою та Алією, але інтерпретувала цю розмову згідно з установою, яку дала їй Алія. «Джессіка повернулася до Сестринства, а ми обидві знаємо, що воно має власні плани стосовно Полових дітей». Ірулан ніколи не належала до найкращих адепток Бене Ґессерит. Її більше цінували передусім за те, що вона була дочкою Шаддама IV, а не з якоїсь іншої причини; часто надміру горда, аби докладати зусиль для розширення своїх можливостей. Тепер вона вибрала сторону зі швидкістю, що не робила честі її підготовці.
— Справді, Джессіко, — сказала Ірулан, — слід було проконсультуватися з Королівською Радою. Скоєне вами було помилкою вже тому…
— Я маю вважати, що жодна з вас не довіряє Стілґарові? — спитала Джессіка.
Ірулан мала достатньо розуму, аби збагнути, що це питання не потребує відповіді. Вона зраділа, що делегати-священники, не в змозі більше стримувати свого нетерпіння, рушили вперед. Обмінялася поглядом з Алією і подумала: «Джессіка така ж пихата й самовпевнена, як завжди». Але в її думках зринула аксіома Бене Ґессерит: «Пихаті будують мури замку, за якими намагаються приховати свої сумніви та страхи». Чи це справедливо стосовно Джессіки? Напевне, ні. Це мусить бути позою. Але з якою метою? Це питання непокоїло Ірулан.