Выбрать главу
«Пророче видіння» за Харк аль-Адою

Звіяний вітром пісок висів на горизонті, наче туман, закриваючи схід сонця. Пісок у тінях дюн був прохолодним. Лето стояв за кільцем пальмового гаю і дивився в пустелю. Вдихав куряву й пахощі колючих рослин, чув ранкові звуки людей і тварин. У цьому місці фримени не проклали канату. Мали лише мінімум насаджень, які поливали вручну, — жінки носили для цього воду в шкіряних бурдюках. Їхня вітряна пастка була ламкою, її легко нищили пустельні вітри, але її й легко було відновити. Труднощі, суворі умови здобування прянощів та авантюрний дух були тутешнім способом життя. Ці фримени досі вірили, що небо — це дзюрчання проточної води, але плекали древню концепцію свободи, яку поділяв Лето.

«Свобода — це стан самотності», — подумав він.

Лето поправив складки білої одежі, що покривала його живий дистикост. Відчував, наскільки змінила його оболонка з піщаної форелі, і, як зазвичай після цього, мусив перебороти глибоке почуття втрати. Він уже не цілковито був людиною. Щось дивне текло в його крові. Війки піщаної форелі проникли в усі органи, пристосовуючи й змінюючи їх. Сама форель пристосовувалася і змінювалася. Та, знаючи це, Лето відчував, як розриваються давні нитки, що пов’язували його з утраченою належністю до людського роду. Його життя занурилося в первісну тугу, а древню тяглість було розбито. Хоча він знав пастку потурання таким емоціям. Добре це знав.

«Хай майбутнє діється саме собою, — подумав він. — Єдиним правилом, що керує творчістю, є сам акт творіння».

Тяжко було відірвати погляд від пісків, дюн, великої пустки. Тут, на краю піску, лежало кілька каменів, але вони вели уяву вперед: у вітри, куряву, до нечисленних самотніх рослин і тварин, до дюн, поєднаних із дюнами, пустель, поєднаних із пустелями.

Позаду нього пролунав звук флейти, що супроводжувала ранкову молитву, пісню-благання вологи, яка тепер, ледь змінена, стала серенадою для нового Шай-Хулуда. Знання цього у свідомості Лето надало музиці почуття вічної самотності.

«Я міг би просто піти в пустелю», — подумав він.

Тоді все змінилося б. Один напрямок не гірший за інший. Він навчився вже жити вільним від усякого володіння. Довів фрименський містицизм до цілковитого краю: все, що було йому необхідне, він носив із собою, а більше нічого не мав. І були це одежа на тілі, яструбиний перстень Атрідів, схований у її складках, та шкіра-що-не-була-його-власною.

Легко було б піти звідси.

Його увагу привернув рух високо в небі: за розтятими кінцями крил можна було розпізнати грифа. Це видовище наповнило груди Лето болем. Як і дикі фримени, грифи жили на цій землі, бо тут народилися. Нічого кращого не бачили. Пустеля створила їх такими, як вони були.

Хоча постали вже фримени іншої породи, розбуджені Муад’Дібом і Алією. З цієї причини Лето не міг дозволити собі піти в пустелю, як це зробив його батько. Згадав слова Айдаго з давніх днів: «Ці фримени! Вони напрочуд чуйні. Я ще не бачив жадібного фримена».

Тепер було багато жадібних фрименів.

Хвиля смутку затопила Лето. Він рушив курсом, що міг усе це змінити, але страшною ціною. А керування цим курсом ставало тяжчим, що більше вони наближалися до чорторию.

Перед ними — Кралізек, Битва Тайфуну… але Кралізек чи щось ще гірше було б розплатою за помилку.

Позаду Лето залунали звуки, а тоді ясний, по-дитячому писклявий голос промовив:

— Ось він.

Лето обернувся.

З пальмового гаю вийшов Проповідник, якого вела дитина.

«Чому я досі думаю про нього як про Проповідника?» — задумався Лето.

Відповідь лежала на поверхні його свідомості: «Бо він більше не Муад’Діб, не Пол Атрід». Пустеля зробила його таким. Пустеля і шакали Джакуруту з їхнім передозуванням меланжу та постійними зрадами. Проповідник передчасно постарів, постарів не попри прянощі, а завдяки їм.

— Казали, що ти хочеш мене побачити, — промовив Проповідник, коли його хлопчик-поводир зупинився.

Лето глянув на дитя пальмового гаю, майже такого заввишки, як він сам, його благоговійний подив пом’якшувала жадібна цікавість. Молоді очі темно зблискували під маскою дистикоста дитячого розміру.

— Залиш нас, — махнув рукою Лето.

На якусь мить у рухах дитячих рамен проявився бунт, а тоді взяли верх благоговіння та притаманна фрименам повага до приватності. Дитина залишила їх.