Выбрать главу

Проповідник вказав правицею над головою старої жінки й гукнув:

— Ви самі — єдина ваша поміч! Ви збунтувалися. Ви принесли сухий вітер, що не очищує і не холодить. Несете тягар нашої пустелі, а смерч гряде з того місця, з тієї страшної землі. Я був у тій дичавині. Вода спливає у пісок із розтрощених канатів. Струмки перетинають землю. Вода спадає із небес у Поясі Дюни! О, мої друзі, Бог повелів мені! На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому, бо я голос того, що кличе до вас із цієї дичавини.

Тремтячим і неслухняним пальцем він вказав на сходинки в себе під ногами.

— Це не загублена джедіда, яку вже ніколи не буде заселено! Тут їли ми хліб, що з неба зійшов. І тут галас чужинців вивів нас із наших домів! Вони наготували нам спустошену землю, де жодна людина не живе й жодна людина по ній не проходить.

Натовп неспокійно заворушився, біженці й міські фримени озиралися довкола себе, поглядаючи на прочан із хаджу, що стояли між ними.

«Він може розпочати криваві заворушення! — подумала Алія. — Що ж, дозвольмо йому це. Мої Священники можуть піймати його у замішанні».

Вона побачила п’ятьох Священників, тугий вузол жовтих шат, що спускався сходами позаду Проповідника.

— Води, пролиті нами в пустелі, стали кров’ю, — мовив Проповідник, широко змахнувши руками. — Кров на нашій землі! Ось наша пустеля, що могла втішатися і цвісти, привабила чужинців і спокусила їх поселитися між нами. Вони приходять до нас із насиллям! Їхні обличчя закриті, наче від останнього вітру Кралізеку! Вони збирають рабську данину з піску. Висисають щедроту піску, скарб, захований у глибинах. Ось вони, коли йдуть на своє лиходійство. Написано: «І я став на піску. І я бачив звірину, що виходила з піску, а на її голові ім’я Господнє!»[37]

У натовпі наростав гнівний гомін. Люди здіймали кулаки, потрясали ними.

— Що він робить? — прошепотів Фарад’н.

— Хотіла б я знати, — сказала Алія. Притисла долоні до грудей, відчуваючи страшне піднесення цієї миті. Натовп обернеться проти прочан, якщо він продовжуватиме далі.

Але Проповідник напівобернувся, націлив свої порожні очниці в бік Храму і здійняв руку, вказуючи на високі вікна вежі Алії.

— Зосталося одне блюзнірство! — скрикнув він. — Блюзнірство! А ім’я цьому блюзнірству — Алія!

Вражена тиша охопила площу.

Алія стояла, завмерши від жаху. Знала, що натовп її не бачить, але відчула, як її охоплює почуття безпорадності. Відлуння заспокійливих слів усередині черепа змагалося з калатанням її серця. Могла лише вдивлятися в цю несамовиту картину. Проповідник далі вказував рукою на її вікна.

Однак його слів було вже забагато для Священників. Вони гнівними вигуками сколихнули тишу, збігли по сходах, розштовхуючи людей. Юрба відреагувала на цей рух, хвилями проламуючись униз сходів, пробираючись крізь перші ряди глядачів, несучи попереду Проповідника. Він сліпо спотикнувся, натовп розділив його з молодим поводирем. Тоді з людського натиску вирвалася жовтовбрана рука, змахнувши крис-ножем. Алія побачила, як ніж опускається вниз і вбивається у груди Проповідника.

Гуркіт, з яким закривалися гігантські двері Храму, вирвав Алію з шоку. Охоронці, вочевидь, зачинили двері перед натовпом. Але люди вже відступали, залишаючи відкритий простір довкола зім’ятої постаті на сходах. На площі запанувала моторошна тиша.

Тоді з натовпу вирвався пронизливий крик:

— Муад’Діб! Вони вбили Муад’Діба!

— Підземні боги, — затремтіла Алія. — Підземні боги!

— Трохи запізно для цього, не вважаєш? — спитала Джессіка.

Алія різко обернулася, помітивши раптову вражену реакцію Фарад’на, коли він побачив лють на її обличчі.

— Той убитий був Полом, — заверещала Алія. — Це твій син! Знаєш, що станеться, коли вони впевняться в цьому?

Джессіка довгий час стояла, наче остовпівши, і міркувала: їй сповістили те, що вона й так знала. Фарад’н поклав їй на плече руку, і це зламало заціпеніння.

— Міледі, — сказав він, і в його голосі було стільки милосердя, аж Джессіка подумала, що може померти через це. Перевела погляд з холодного гнівного обличчя Алії на співчутливу жалість Фарад’на й раптом подумала: «Можливо, я надто добре виконала свою роботу».

Годі було засумніватися в словах Алії. Джессіка вловлювала кожну інтонацію голосу Проповідника, розпізнаючи в ньому власні прийоми, згадуючи довгі літа науки, які вона провела з юнаком, що мав стати Імператором, а зараз розбитою грудою кривавого шмаття лежав на сходах Храму.

вернуться

37

Промова Проповідника містить численні парафрази зі Старого та Нового Завітів, зокрема з книг Ісаї, Єремії, Псалмів, Об’явлення св. Івана Богослова, які подано тут у пер. І. Огієнка.