— Як накажете, мілорде.
— Підійди й стань переді мною, — промовив Лето.
Фарад’н підкорився, вдячний як ніколи Джессіці за її науку. Коли приймеш факт, що Лето більше не людина, що він мислить не по-людськи, напрямок його Золотого Шляху стає ще моторошнішим.
Лето глянув на Фарад’на. Гвардійці стояли надто далеко, аби щось почути. У Великій Залі зосталися тільки консильйори Внутрішньої Присутності, але й вони стояли догідливими групами далеко від першої сходинки. Ганіма підійшла ближче й оперлася рукою об спинку трону.
— Ти ще не погодився віддати мені своїх сардаукарів, — сказав Лето. — Але погодишся.
— Я багато чим тобі зобов’язаний, та не цим, — відповів Фарад’н.
— Думаєш, вони не зможуть подружитися з моїми фрименами?
— Зуміють так само, як ці два товариші, Стілґар із Тийканіком.
— І все-таки відмовляєшся?
— Я чекаю твоєї пропозиції.
— Тож я мушу виголосити пропозицію, кузене, знаючи, що ти ніколи на неї не пристанеш. Молюся, щоб моя бабка добре виконала свою частку роботи, а ти був готовий зрозуміти.
— Що я повинен зрозуміти?
— У кожній цивілізації завжди превалює містика, — промовив Лето. — Вона постає як бар’єр проти змін, і це завжди робить майбутні покоління непідготовленими до зміни Всесвіту. Кожна містика так само будує ці бар’єри — релігійна, містика героя-вождя, містика месії, науки й техніки, містика самої природи. Ми живемо в Імперії, сформованій такою містикою, та зараз ця Імперія розпадається, бо більшість людей не бачить різниці між містикою і своїм Усесвітом. Бачиш, містика — це як одержимість демоном; вона має тенденцію підпорядковувати собі свідомість, стаючи для спостерігача всім, що він бачить.
— Розпізнаю мудрість твоєї бабки в цих словах, — сказав Фарад’н.
— Це добре й слушно, кузене. Вона питала мене, чи я Гидь. Я заперечив. І це було моїм першим віроломством. Бач, Ганіма уникла цього, а я ні. Я був змушений урівноважувати внутрішні життя під натиском надмірних доз меланжу. Я добився активної співпраці цих пробуджених життів усередині мене. Роблячи це, я уникав найбільш зловмисних і обрав домінантного помічника, якого нав’язала мені одна з моїх внутрішніх свідомостей — мій батько. Насправді ж я не є ні моїм батьком, ні моїм помічником. З іншого боку, я не Другий Лето.
— Поясни.
— Ти напрочуд безпосередній, — промовив Лето. — Я спільнота, у якій домінує один, древній і надзвичайно могутній. Він був батьком династії, що проіснувала три тисячі наших літ. Він звався Гарумом, і, доки його династія не звелася до слабких і марновірних потомків та не згасла, його піддані жили в ритмічній піднесеності. Їхні порухи були підсвідомими й узгоджувалися з порами року. Вони породжували особистостей, що зазвичай були недовговічними, марновірними та легко приймали провід бога-короля. Як цілість, були могутнім народом. Виживання виду стало їхньою навичкою.
— Мені це не подобається, — сказав Фарад’н.
— Мені теж, — погодився Лето. — Але це Всесвіт, який я творитиму.
— Чому?
— Бо це урок, якого я навчився на Дюні. Ми підтримували присутність смерті як домінантну примару для всіх тутешніх мешканців. Завдяки цій присутності мертві змінили живих. Люди в такому суспільстві живуть, опустивши очі й втупившись у власну утробу. Та коли настає час протилежності, коли вони підіймаються, то стають величними й прекрасними.
— Це не відповідь на моє питання, — запротестував Фарад’н.
— Ти не віриш мені, кузене?
— Як і твоя бабуся.
— Слушно, — сказав Лето. — Але вона погодиться, бо мусить. Урешті-решт, бене-ґессеритки — прагматики. Знаєш, я поділяю їхній погляд на наш Усесвіт. Ти носиш мітку цього Всесвіту. Зберігаєш навички правління, класифікуючи все довколишнє з погляду його можливої загрози чи цінності.
— Я погодився бути твоїм писарем.
— Це тебе вдовольнило й полестило справжньому таланту історика. Ти рішуче геній у всьому, що стосується читання сучасності в категоріях минулого. Кілька разів ти випередив мене.
— Мені не подобаються твої завуальовані інсинуації, — промовив Фарад’н.
— Добре. Ти перейшов від нескінченних амбіцій до свого теперішнього нижчого становища. Моя бабуся не застерігала тебе від нескінченності? Вона притягує нас, як прожектор уночі, засліплює і штовхає до ексцесів, що можуть завдавати шкоди скінченному.
— Бене-ґессеритські афоризми! — запротестував Фарад’н.
— Але куди точніші, — відповів Лето. — Бене Ґессерит вірили, що можуть передбачити хід еволюції. Але вони не зважили на власні зміни впродовж цієї еволюції. Закладали, що залишаться незмінними під час розвитку розплідної програми. Я не маю такої рефлексивної сліпоти. Уважно придивися до мене, Фарад’не, бо я вже не людина.