Выбрать главу

Пустеля почала виблискувати під світлом Першого місяця, що саме сходив. Він вдивлявся в оманливу нерухомість піщаних складок, що тяглися у далечінь. Неподалік, ліворуч від нього, височіла Служка — скеля, яку піщані вітри стерли, надавши низької звивистої форми, за обрисом схожої на темного хробака, що пробивається крізь дюни. Одного дня камінь під ним теж зітреться до такої ж форми, і січ Табр зникне, зоставшись лише в спогадах когось схожого на нього. Він не сумнівався, що існуватиме хтось, схожий на нього.

— Чого ти так пильно розглядаєш Служку? — спитала Ганіма.

Він стенув плечима. Усупереч наказам їхніх охоронців, вони з Ганімою часто ходили до Служки. Знайшли там таємну криївку, і Лето знав уже, чому це місце так їх вабило.

Під ним, на відстані, скороченій через темряву, у світлі місяця виблискувала відкрита ділянка канату; його поверхня брижилася від рухів хижих риб, яких фримени завжди тримали у своїх водоймах, аби не допустити туди піщану форель.

— Я стою між рибою і хробаком, — пробурмотів він.

— Що?

Він повторив це голосніше.

Вона притисла руку собі до губ, починаючи здогадуватися, що ним керує. Так чинив їхній батько — їй досить було заглянути собі всередину, щоб порівняти.

Лето здригнувся. Спогади, що пов’язували його з місцями, яких ніколи не знало його тіло, дали йому відповідь на питання, яких він не ставив. Бачив зв’язки й розвиток подій на гігантському внутрішньому екрані. Піщані хробаки Дюни не перетнули б воду: вона була для них отрутою. А все-таки вода була тут відома в доісторичні часи. Білі гіпсові промоїни підтверджували існування в минулому озер і морів. У глибоких свердловинах знаходили воду, але їх забивала піщана форель. Він так виразно побачив, що сталося на цій планеті, наче був свідком цих подій, і це наповнило його передчуттям катастрофічних змін, які принесло людське втручання.

Голосом, ледь гучнішим за шепіт, сказав:

— Я знаю, що сталося, Ганімо.

Вона схилилася ближче до нього.

— Так?

— Піщана форель…

Він замовк, і Ганіма замислилася, чому брат згадав гаплоїдну фазу гігантських хробаків планети, але не наважилася його підганяти.

— Піщану форель, — повторив він, — завезли сюди з якогось іншого місця. Тоді це був вологий світ. Вона розмножувалася так, що екосистема планети не могла з нею впоратися. Піщана форель зв’язала всю доступну вільну воду, перетворивши планету на пустелю… а зробила це, щоб вижити. На достатньо сухій планеті могла перейти до своєї фази хробака.

— Піщана форель? — Ганіма похитала головою, не сумніваючись у його словах, але й не маючи охоти обнишпорювати глибини, в яких він зібрав цю інформацію. І подумала: «Піщана форель?» Вона часто, у своєму теперішньому тілі та в інших тілах, гралася в дитячу гру: полювала на піщану форель і дражнила її, тицяючи по тонкій, наче рукавичка, мембранній оболонці, аж доки вона не гинула від браку води. Тяжко було думати про це бездумне мале створіння як про призвідцю таких грандіозних подій.

Лето кивнув сам собі. Фримени завжди знали, що у водозбірниках слід тримати хижих риб. Гаплоїдні піщані форелі активно опиралися всім нагромадженням води поблизу поверхні планети; хижаки плавали і в канаті, який Лето бачив згори. Досягши стадії піщаного хробака, вони спроможні були впоратися з невеликими кількостями води, наприклад тими, які утримувало у своїх клітинах людське тіло. Але, коли стикалися з великими водозбірниками, їхні хімічні процеси дичавіли, вибухаючи в смертельній трансформації, унаслідок чого утворювався небезпечний меланжевий концентрат, наркотик абсолютної свідомості, розріджені фракції якого використовували в січових оргіях. Цей чистий концентрат переніс Пола Муад’Діба через мури часу, глибоко зануривши в колодязь розпаду, на що не наважився жоден інший мужчина.

Ганіма відчула, що брат, сидячи перед нею, дрижить.

— Що ти зробив? — зажадала вона.

Але він не припинив викладати свої відкриття.

— Екологічна трансформація планети — менше форелей…

— Очевидно, вони цьому опираються, — сказала вона й почала нарешті розуміти страх у його голосі, всупереч власній волі втягнувшись у цю розмову.

— Коли щезне піщана форель, то зникнуть і хробаки, — промовив він. — Слід попередити племена.

— Більше не буде прянощів, — продовжила вона.

Слова лише ледь зачіпали вершини системної небезпеки, що, як вони обоє знали, нависла через людське втручання у древні взаємозв’язки на Дюні.

— Це те, що знає Алія, — сказав він. — Тому вона так зловтішається.

— Як ти можеш бути в цьому впевнений?

— Я впевнений.

Тепер вона достеменно знала, що його непокоїло, і від цього знання її обсипало холодом.

— Племена не повірять нам, якщо вона це заперечить, — промовив він.

Його твердження стосувалося основоположної проблеми їхнього існування: як можуть фримени очікувати мудрості від дев’ятирічних? Алія, внутрішній розбрат сутностей якої наростав з кожним днем, грала на цьому.

— Мусимо переконати Стілґара, — сказала Ганіма.

Обоє як один обернули голови й глянули на освітлену місяцем пустелю. Зараз це було інше місце, змінене впродовж усього кількох миттєвостей усвідомлення. Ніколи ще людське втручання у це середовище не було настільки помітним для них. Відчували себе інтегральним складником динамічної системи з хисткою рівновагою. Новий погляд включав справжню зміну свідомості, що затопила їх потоком спостережень. Як казав Лієт-Кайнс, Всесвіт був місцем постійної розмови між популяціями живих істот. Гаплоїдна піщана форель розмовляла з ними, наче людська істота.

— Племена зрозуміли б загрозу для води, — промовив Лето.

— Але ж ця загроза стосується чогось більшого, ніж вода. Це… — Вона замовкла, збагнувши глибше значення його слів. Вода була найважливішим символом влади в Арракісі. У своїй основі фримени зоставалися вузькоспеціалізованими істотами, що вижили в пустелі, експертами поведінки за вкрай несприятливих стресових умов. Коли ж води стало вдосталь, відбулося дивне перенесення символу, хоча вони ще розуміли старі потреби.

— Ти маєш на увазі загрозу для влади, — поправила вона його.

— Звичайно.

— Але чи повірять вони нам?

— Якщо побачать, що відбувається. Якщо помітять порушення рівноваги.

— Рівновага, — сказала вона й повторила давні слова свого батька: — «Це те, що відрізняє людей від натовпу».

Її слова розбудили в ньому їхнього батька, і він промовив:

— Економіка проти краси — історія більш древня, ніж Шеба[10]. — Він зітхнув і глянув на неї крізь плече. — Я почав бачити віщі сни, Гані.

Вона мимоволі різко зітхнула.

— Коли Стілґар сказав, що наша бабуся запізнюється, — я вже це знав. Тепер підозрюю, що й інші мої сни пророчі.

— Лето… — Вона похитала головою, її очі змокріли. — До нашого батька це прийшло пізніше. Не думаєш, що це може бути…

— Мені снилося, що я маю на собі обладунок і мчу крізь дюни, — промовив він. — І я був у Джакуруту.

— Джаку… — Вона кашлянула. — Це старий міф!

— Це справжнє місце, Гані! Я мушу знайти чоловіка, якого називають Проповідником. Мушу його знайти й розпитати.

— Думаєш, що він… наш батько?

— Запитай саму себе.

— Це було б схоже на нього, — погодилася вона, — але…

— Мені не подобаються речі, про які я знаю, що зроблю їх, — сказав він. — Уперше в житті розумію батька.

Вона відчула, що зникла з його думок, і промовила:

— Цей Проповідник, імовірно, лише старий містик.

— Молюся, щоб так було, — прошепотів він. — Ох, як я за це молюся! — Він хитнувся вперед і встав. Під час руху балісет бринів у його руках. — Якби ж він був лише Гавриїлом без сурми[11].

Мовчки дивився на освітлену місяцем пустелю.

Вона обернулася, щоб глянути туди ж, куди й він. Побачила болотні вогні — це гнила рослинність на краю січових насаджень, а тоді чисті обриси дюн, що плавно переходили одна в одну. Це було місце, повне життя. Навіть коли пустеля спала, хтось лишався насторожі. Вона усвідомила цю настороженість, почувши, як тварини внизу п’ють із канату. Одкровення Лето змінило ніч: то була жива мить, час відкриття регулярності в постійній зміні, хвилина, коли можна відчути довгий рух від їхнього земного минулого, увесь записаний в її пам’яті.

вернуться

10

Легендарна країна, звідки, за біблійною легендою, у гості до царя Соломона приїхала цариця Савська.

вернуться

11

За біблійною легендою, архангел Гавриїл — один зі згаданих у «Об’явленні святого Івана Богослова» ангелів, сурма яких має провістити Судний день і кінець світу.