— Відповідай на моє питання, — сказав Проповідник.
Галлек відчув, як ці слова посилили його зосередженість на цьому місці, цій хвилині та її вимогах. Його місце у світі визначалося лише його зосередженістю. У нього не зосталося сумнівів. Це Пол Атрід. Він не помер, він повернувся. І це доросла дитина Лето. Галлек ще раз глянув на Лето, насправді його побачивши. Розгледів ознаки потрясіння довкола очей, врівноваженість у поставі, пасивні вуста, що видавали химерне почуття гумору. Лето вирізнявся на тлі довкілля, наче стояв у фокусі сліпучого світла. Здобув гармонію, просто прийнявши її. Усі, хто здобув гармонію, просто прийняли її.
— Скажи мені, Поле, — промовив Галлек. — Твоя мати знає?
Проповідник зітхнув:
— Для Сестринства я мертвий. Не намагайся мене оживити.
Далі, не дивлячись на нього, Галлек спитав:
— Але чому вона…
— Вона робить те, що повинна робити. Творить власне життя, думаючи, що керує багатьма життями. Усі ми так граємося в богів.
— Але ж ти живий, — прошепотів Галлек, приголомшений цим усвідомленням. Він нарешті обернувся, аби глянути на цього чоловіка, молодшого за самого Галлека, але так зостареного пустелею, наче він був удвічі за нього старшим.
— Як це? — з натиском спитав Пол. — Живий?
Галлек озирнувся довкола, оглянув пильних фрименів. На їхніх обличчях з’являлося щось середнє між сумнівом і благоговінням.
— Мати ніколи не повинна була вивчати моїх уроків. — Це звучав голос Пола! — Бути богом врешті може набриднути і призвести до деградації. Це достатня причина, щоб вигадати свободу волі. Бог може прагнути втекти в сон і бути живим лише в несвідомих проекціях своїх сновидінь.
— Але ж ти живий! — Цього разу Галлек сказав це вголос.
Пол проігнорував схвильованість у голосі старого друга й спитав:
— Ти справді кинув би цього хлопця проти його сестри у випробуванні Мешхад? Яка смертельна нісенітниця! Кожне з них сказало б: «Ні! Убий мене! Хай живе інший!» Куди вело б таке випробування? Що означає жити, Ґурні?
— Це не було випробуванням, — запротестував Галлек. Йому не подобалося, як фримени наближаються до них, як пильно дивляться на Пола, ігноруючи Лето.
Та зараз втрутився Лето:
— Глянь на тканину, батьку.
— Так… так… — Пол здійняв голову, наче принюхуючись до повітря. — То це Фарад’н!
— Наскільки легше йти слідом за нашими думками, а не за почуттями, — сказав Лето.
Галлек не зміг наздогнати цю думку й збирався спитати, але раптом Лето поклав йому на плече руку, перебивши цей замір.
— Не питай, Ґурні. Можеш знову підозрювати, що я Гидь. Ні! Хай так буде, Ґурні. Намагаючись зробити це силоміць, ти лише знищиш сам себе.
Та Галлек почув, як його охоплюють сумніви. Джессіка його перестерігала. «Вони можуть бути чарівними обманщиками, ці переднароджені. Знають хитрощі, які тобі й уві сні не присняться». Галлек поволі хитнув головою. І Пол! Підземні боги! Пол живий, і він у спілці з цим знаком питання, якого породив.
Годі було вже стримати фрименів довкола них. Вони втислися між Галлеком і Полом, між Лето і Полом, відсунувши Галлека з Лето назад. Повітря дрижало від хрипких питань:
— Ти Муад’Діб? Ти справді Муад’Діб? Він каже правду? Скажи нам!
— Вам слід думати про мене лише як про Проповідника, — відповів Пол, відсуваючи їх. — Я ніколи більше не можу бути Полом Атрідом чи Муад’Дібом. Я не коханий Чані, не Імператор.
Галлек, побоюючись того, що могло статися, якби ці палкі розпити зосталися без логічної відповіді, мав саме приступити до дій, але його випередив Лето. Тоді Галлек уперше побачив вияв тієї страшної зміни, що відбулася з Лето. Бичачий голос заревів: «Розступись!» — і Лето ринувся вперед, розкидаючи дорослих фрименів направо й наліво, звалюючи їх додолу, б’ючи руками, вириваючи ножі з рук у тих, що вихопили клинки.
Менш ніж за хвилину ті фримени, що ще втрималися на ногах, притислися до стін у мовчазному жаху. Лето став поруч із батьком.
— Коли Шай-Хулуд говорить, ви підкоряєтесь, — промовив він.
Коли ж кілька фрименів почало протестувати, Лето відірвав камінь від стіни переходу при виході з кімнати й роздробив його, постійно при цьому посміхаючись.
— Я розтрощу вашу січ у вас на очах, — сказав він.
— Пустельний Демон, — прошепотів хтось.
— І ваші канати теж, — погодився Лето. — Розтрощу на друзки. Нас тут не було, ви чули?
Голови захиталися з боку в бік у переляканій покорі.
— Ніхто нас тут не бачив, — промовив Лето. — Хтось із вас бодай шепне, і я повернуся та вижену вас у пустелю без води.
Галлек побачив руки, здійняті в захисному жесті, знаку хробака.
— А зараз ми підемо, я та мій батько, у супроводі нашого старого друга, — продовжив Лето. — Приготуйте наш ’топтер.
І Лето провів їх до Шулоху, пояснивши дорогою, що вони мусять рухатися швидко, бо «Фарад’н невдовзі буде на Арракісі. І, як казав мій батько, тепер ти побачиш справжнє випробування, Ґурні».
Дивлячись униз із гори Шулоху Галлек знову спитав себе, як питав увесь день:
— Яке випробування? Що він має на увазі?
Та Лето не було вже в Шулоху, а Пол відмовився відповідати.
Церква й держава, науковий розум і віра, окрема особа та їхня спільнота, навіть прогрес і традиція — усе це може бути узгоджено з ученням Муад’Діба. Він навчав нас, що немає взаємовиключних суперечностей, окрім як у людських віруваннях. Кожен може розірвати завісу Часу. Ви можете відкрити майбутнє в минулому або ж у власній уяві. Роблячи це, здобуваєте наново свою свідомість у власному внутрішньому бутті. Тоді знаєте, що Всесвіт є зв’язною цілісністю, а ви невіддільні від нього.
Ганіма сиділа далеко за колом світла ламп, заповнених олією з прянощів, та спостерігала за Буєром Аґарвесом. Їй не подобалося його кругле обличчя і надміру рухливі брови, його звичка говорити, ворушачи стопами, наче його слова були прихованою музикою, під яку він танцював.
«Він тут не для того, аби говорити зі Стілом», — сказала собі Ганіма, помічаючи це в кожному слові та русі цього чоловіка. Ще далі відсунулася від кола Ради.
Кожна січ мала таку кімнату, але зала для зустрічей у покинутій джедіді гнітила Ганіму своєю тіснотою, хоча лише стеля була тут низькою. Шістдесят осіб із загону Стілґара плюс дев’ять, що прибули з Аґарвесом, зайняли тільки один кінець зали. Світло олійних ламп відбивалося від низьких балок, які підтримували стелю. Тіні хвилями танцювали на стінах, їдкий дим наповнював приміщення запахом кориці.
Зустріч почалася присмерком, після молитов за вологу та вечірньої трапези. Вона тяглася вже понад годину, а Ганіма не могла збагнути прихованих течій у влаштованій Аґарвесом сцені. Його слова видавалися достатньо ясними, однак рухи тіла та очей суперечили цим словам.
Зараз Аґарвес відповідав на питання однієї з лейтенанток Стілґара, Хариної небоги на ім’я Раджія, смуглої аскетичної молодої жінки з опущеними кутиками губ. Це надавало їй недовірливого вигляду. Ганіма вирішила, що таке враження цілковито відповідає теперішнім обставинам.
— Звичайно ж, я вірю, що Алія дарує вам цілковите й повне прощення, — сказав Аґарвес. — Інакше я б не приніс сюди цієї звістки.
Раджія збиралася ще щось спитати, але тут втрутився Стілґар.
— Я не так переймаюся тим, чи повіримо їй ми, як тим, чи довіряє вона тобі.
У голосі Стілґара звучали буркотливі нотки. Схоже, натяк на те, що він може повернути собі давнє становище, змусив його почуватися незручно.
— Не має значення, чи довіряє вона мені, — відповів Аґарвес. — Щиро кажучи, я так не вважаю. Я надто довго шукав тебе й не міг знайти. Та я завжди відчував, що насправді вона не хоче, аби тебе піймали. Вона була…