— Залиш нас, — махнув рукою Лето.
На якусь мить у рухах дитячих рамен проявився бунт, а тоді взяли верх благоговіння та притаманна фрименам повага до приватності. Дитина залишила їх.
— Ти знаєш, що Фарад’н тут, на Арракісі? — спитав Лето.
— Ґурні казав мені, коли прилітав минулої ночі.
І Проповідник подумав: «Як холоднокровно виважені його слова. Він схожий на мене за давніх днів».
— Я опинився перед складним вибором, — промовив Лето.
— Я думав, що ти вже все вирішив.
— Ми знаємо цю пастку, батьку.
Проповідник кашлянув. Напруження підказало йому, наскільки вони близько до переломної кризи. Тепер Лето не міг покладатися на чисте видіння, необхідне було видіння кероване.
— Ти потребуєш моєї допомоги? — спитав Проповідник.
— Так, я повертаюся до Арракіна й хотів би піти туди як твій поводир.
— З якою метою?
— Ти хотів би ще раз проповідувати в Арракіні?
— Можливо. Є речі, яких я ще їм не сказав.
— Ти не повернешся до пустелі, батьку.
— Якщо піду з тобою?
— Так.
— Я зроблю все, що ти вирішиш.
— Ти подумав? Там, із Фарад’ном, буде твоя мати.
— Безсумнівно.
Проповідник укотре прокашлявся. Це був вияв знервованості, якої ніколи не допустив би Муад’Діб. Його тіло надто далеко відійшло від давнього регламенту самодисципліни, його розум надто часто провалювався в безумство через Джакуруту. Проповідник подумав, що, можливо, було б розсудливим не повертатися до Арракіна.
— Тобі не обов’язково йти туди зі мною, — сказав Лето. — Але там моя сестра, і я мушу йти. Ти можеш піти з Ґурні.
— І ти вирушиш до Арракіна сам?
— Так. Я мушу зустрітися з Фарад’ном.
— Я піду з тобою, — зітхнув Проповідник.
Лето відчув дотик давнього пророчого безумства в поведінці Проповідника й задумався: «Чи він знову грає в передзнання?» Ні. Він ніколи не пішов би цим шляхом. Знав пастку часткового зобов’язання. Кожне слово Проповідника підтверджувало, що він передав видіння синові, знаючи, що все у цьому Всесвіті вже передбачено.
Це були давні протистояння, що зараз насміхалися з Проповідника. Він тікав з одного парадокса в інший.
— То ми рушаємо за кілька хвилин, — промовив Лето. — Скажеш Ґурні?
— Ґурні не їде з нами?
— Я хочу, щоб Ґурні вижив.
Тоді Проповідник відкрився напруженню. Воно витало в повітрі довкола нього, залягало в землі під його ногами, рухалося, а осердям того руху було це недитя, його син. У горлянці Проповідника застряг тупий крик давніх видінь.
«Ця клята святість!»
Годі було уникнути піщаного напою з його страхів. Він знав, що їм протистоїть в Арракіні. Вони ще раз зіграють зі страшними й убивчими силами, що ніколи не дадуть їм спокою.
Дитина, що відмовляється брати в подорож батьківську збрую, — це символ найунікальніших людських здібностей. «Я не мушу бути тим, ким був мій батько. Я не мушу дотримуватися правил мого батька, ба навіть вірувати в те, у що вірував мій батько. Моєю силою як людини є спромога вирішувати самостійно, у що вірувати, а у що — ні, ким бути, а ким — ні».
Жінки-прочанки танцювали на Храмовій площі під бубон і флейту. Голови танцівниць були непокритими, на шиях вони мали обручі, тонкі сукні не ховали ліній тіл. Довге чорне волосся то злітало вперед, то маяло їм довкола облич, коли вони закружляли вихором.
Алія дивилася зі свого орлиного гнізда в Храмі на цю сцену, що водночас і притягувала, і відштовхувала її. Була середина ранку, час, коли над площею почав здійматися аромат кави з прянощами, якою торгували під тінистими арками. Невдовзі їй доведеться вийти й привітати Фарад’на, вручити церемоніальні подарунки та наглядати за його першим побаченням з Ганімою.
Усе йшло за планом. Гані його вб’є, це матиме руйнівні наслідки, і лише одна особа буде готова позбирати розкидані шматки докупи. Маріонетки танцюють, коли їх тягнуть за шнурки. Стілґар убив Аґарвеса, як вона й розраховувала. Тим часом Аґарвес привів викрадачів до джедіди, не знаючи про це. Таємний передавач сигналу було сховано в нових черевиках, які вона йому дала. Зараз Стілґар та Ірулан чекають у підземеллях Храму. Можливо, помруть, а може, знайдеться для них інше використання. Не завадить трохи зачекати.
Вона помітила, як міські фримени дивляться на прочанок-танцівниць під нею. Так пильно, що навіть не кліпнуть. Базисна рівність статей, породжена пустелею, збереглася у фрименських менших і більших містах, але вже відчувалася соціальна відмінність між чоловіками і жінками. Це теж ішло за планом. Поділяй і владарюй. Алія відчула тонку зміну в манері, з якою два фримени стежили за чужопланетянками та їхнім екзотичним танцем.
«Нехай дивляться. Дозволь їм наповнити уми гафлею».
Жалюзі вікна Алії було піднято, і вона відчула різке наростання спеки, що о цій порі року починалася з самісінького ранку, сягаючи піку ополудні. Температура поверхні кам’яних плит площі мусить бути значно вищою. Незручно для цих танцівниць, а все-таки вони кружляли й вигиналися, метляючи волоссям і погойдуючи руками в шалі посвяти. Вони присвятили цей танець Алії, Лону Небес. Про це Алію сповістив прибулий ад’ютант, глузуючи з чужопланетних жінок та їхніх специфічних звичаїв. Ад’ютант пояснив, що це жінки з планети Ікс, де ще збереглися рештки заборонених наук і технологій.
Алія пирхнула. Ці жінки були такими ж темними, забобонними й відсталими, як пустельні фримени… як і сказав той глузливий ад’ютант. Намагався здобути її прихильність, сповіщаючи про присвяту танцю. Ні ад’ютант, ні іксіани навіть не знали, що ІХ — це лише число забутою мовою.
Тихо посміюючись про себе, Алія подумала: «Нехай танцюють». Танець дасть вихід енергії, яку інакше можна було використати більш деструктивно. А музика була приємною: тонке ридання флейти на тлі ударів у пласкі тимпани та гарбузи бубнів і ляскання в долоні.
Раптом музика стихла, заглушена ревінням численних голосів із протилежного боку площі. Танцюристки збилися з ритму, після короткого замішання знову його піймали, але втратили чуттєву відособленість. Навіть їхня увага перенеслася до віддаленої брами площі, де можна було розгледіти натовп, який розбігався по кам’яних плитах площі, наче вода, що протікає крізь відкритий клапан канату.
Алія дивилася, як накочується хвиля.
Зараз могла розібрати слова, а понад усіма ними — одне.
— Проповідник! Проповідник!
Тоді побачила, як він іде з першими хвилями людського моря, тримаючи руку на плечі молодого поводиря.
Прочанки-танцівниці перестали кружляти й відступили на терасові сходи під Алією. До них приєдналися їхні глядачі. Алія відчула благоговіння у натовпі. Натомість вона відчувала страх.
Як він посмів!
Вона ледь обернулася, щоб покликати вартових, але цей порух зупинили інші думки. Натовп уже заповнив площу. Можуть влаштувати погром, якщо піти всупереч їхньому очевидному прагненню вислухати сліпого візіонера.
Алія стисла кулаки.
Проповідник! Навіщо Пол це зробив? Половина людності вважала його «пустельним юродивим», а отже, святим. Інші перешіптувалися на базарах і в крамницях, що це Муад’Діб. Бо чого ж інакше Магдінат дозволяє йому проголошувати таку люту єресь?
Алія бачила серед натовпу біженців, рештки втікачів із покинутих січей, одягнених у дрантя. Там, унизу, небезпечне місце, місце, де можна наробити помилок.
— Пані?
Ззаду до Алії долинув голос. Вона обернулася і побачила Зію, що стояла в аркоподібних дверях до зовнішніх покоїв. Відразу ж за нею — озброєні палацові гвардійці.
— Так, Зіє?
— Міледі, Фарад’н тут і просить аудієнції.
— Тут? У моїх покоях?
— Так, міледі.
— Він сам?
— З ним двоє охоронців і леді Джессіка.
Алія приклала руку до горла, пригадуючи останню зустріч із матір’ю. Однак часи змінилися. Їхні стосунки будувалися за новими правилами.
— Який він нетерплячий, — промовила Алія. — А яку причину він назвав?