— Він чув про… — Зія вказала вікно, що виходило на площу. — Каже, йому розповіли, що звідси краще видно.
— Ти в це віриш, Зіє? — насупилася Алія.
— Ні, міледі. Думаю, до нього дійшов поголос. Він хоче простежити за вашою реакцією.
— Моя мати напоумила його на це!
— Дуже ймовірно, міледі.
— Зіє, моя люба, я хочу, щоб ти виконала для мене деякі дуже важливі накази. Підійди.
Зія швидко підступила.
— Міледі?
— Нехай впустять Фарад’на, його охоронців і мою матір. Тоді приготуй Ганіму. Вона має бути виряджена як фрименська наречена, до найменших подробиць, — цілковито.
— З ножем, міледі?
— З ножем.
— Міледі, це…
— Ганіма не становить жодної загрози для мене.
— Міледі, існують підстави вірити, що вона втекла зі Стілґаром, ймовірніше, щоб охороняти його, ніж із якоїсь іншої…
— Зіє!
— Міледі?
— Ганіма вже клопоталася за Стілґара, і Стілґар зостається живим.
— Але ж вона гіпотетична спадкоємиця!
— Просто виконай мої розпорядження. Хай Ганіму підготують. Тим часом ти простеж, аби на площу вислали п’ятьох служителів із Храмового Духівництва. Вони повинні запросити сюди Проповідника. Нехай дочекаються нагоди й поговорять із ним, не більше. Вони не повинні вдаватися до сили. Я хочу, щоб вони передали чемне запрошення. Без найменшого насилля. І, Зіє…
— Так, міледі? — Як похмуро це прозвучало.
— Проповідник і Ганіма мають бути введені до мене одночасно. Вони повинні ввійти разом, за моїм знаком. Ти розумієш?
— Я розумію цей план, міледі, але…
— Просто зроби це! Разом. — І Алія кивнула головою, відпускаючи помічницю-амазонку. Коли Зія повернулася, щоб вийти, Алія додала: — Виходячи, запроси сюди Фарад’нову групу, але простеж, щоб перед ними ввійшло десять найвірніших наших людей.
Зія оглянулася, не зупиняючись.
— Як накажете, міледі.
Алія відвернулася і визирнула у вікно. За кілька хвилин план принесе криваві плоди. Пол буде тут у ту мить, коли його донька завдасть coup de grâce[36] його претензіям на святість. Алія почула, як входить присланий Зією загін охоронців. Невдовзі все завершиться. Геть усе. Глянула вниз. Її розпирало від тріумфу, коли вона побачила, як Проповідник зайняв своє звичне місце на першій сходинці. Його молодий поводир присів біля нього навпочіпки. Алія побачила жовтий одяг Храмових Священників, вони чекали ліворуч, стримувані натиском юрби. Але ці люди звикли до роботи в натовпі. Знайдуть спосіб наблизитися до мети. Голос Проповідника залунав над площею, а юрба з напруженою увагою чекала його слів. Нехай собі слухають! Невдовзі його слова матимуть не те значення, яке він у них вкладав. А поблизу не буде Проповідника, щоб запротестувати.
Вона почула, як заходить Фарад’нова група, а потім — голос Джессіки:
— Аліє?
Не обертаючись, Алія сказала:
— Ласкаво просимо, принце Фарад’не, мамо. Заходьте й насолоджуйтеся видовищем. — Тут вона оглянулася і побачила велетня-сардаукара, Тийканіка. Він спідлоба дивився на її вартових, які загороджували дорогу.
— Але ж це негостинно, — промовила Алія. — Дайте їм наблизитися.
Двоє охоронців, які, очевидно, зробили це з наказу Зії, підійшли до Алії та стали між нею і рештою присутніх. Інші охоронці розступилися. Алія відійшла праворуч від вікна, вказала на нього:
— Звідси найкраще видно.
Джессіка, одягнена у свою традиційну чорну абу, зиркнула на Алію, провела Фарад’на до вікна, проте стала між ним та охоронцями Алії.
— Дуже ласкаво з вашого боку, леді Аліє, — сказав Фарад’н. — Я багато чув про цього Проповідника.
— А от і він власною персоною, — промовила Алія. Помітила, що Фарад’н має на собі сірий однострій командира сардаукарів без жодних прикрас. Рухався з витонченою грацією, яка захопила Алію. Можливо, у цьому принцові Корріно є щось більше, ніж потяг до марних розваг.
Голос Проповідника, донесений підсилювачами біля вікна, загримів у кімнаті. Алія відчула дрож аж до костей і почала дослухатися до його слів з дедалі сильнішим захватом.
— Я опинився в пустелі Дзан, — заволав Проповідник, — у цій пустці серед завивання дичавини. І Бог звелів мені очистити це місце. Бо нас заманили в пустелю, ми тужили в пустелі, і нас спокушали в пустелі, аби ми зблудили з доріг своїх.
«Пустеля Дзан», — подумала Алія. Так називалося місце першого випробування дзен-сунітів Блукачів, від яких походили фримени. Але його слова! Невже він приписував собі знищення січових укріплень вірних їй племен?
— Дикі звірі барложать на ваших землях, — гукнув Проповідник, і його голос залунав над площею. — Жалюгідні створіння заповнюють ваші доми. Ви, що тікали з домів своїх, не множте більше днів своїх на піску. Так, ви, що покинули наші дороги, помрете в закаляному гнізді, якщо підете далі стежкою сією. Та як послухаєтеся моєї перестороги, Господь попровадить вас по землі, повній ям, до Гір Бога. Так, Шай-Хулуд попровадить вас.
У натовпі почулися тихі зойкання. Проповідник зупинився, водячи порожніми очницями з боку в бік, наче хотів побачити, звідки долинають ці звуки. Тоді здійняв руки, широко розвів їх і покликав:
— О Боже, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води!
Стара жінка, що стояла перед Проповідником, — судячи з полатаного й поношеного одягу, безсумнівна біженка, — простягла до нього руки й заблагала:
— Поможи нам, Муад’Дібе! Поможи нам!
Змагаючись із раптовою судомою, що стисла її груди, Алія спитала себе, чи ця стара жінка дійсно знає правду. Алія глянула на матір, та Джессіка не ворухнулася, уважно пильнуючи за вартовими Алії, Фарад’ном і видовищем під вікном. Зачарований, Фарад’н стояв непорушно.
Алія виглянула з вікна, намагаючись розгледіти своїх Храмових Священників. Їх не було видно, і вона припустила, що вони торували собі шлях до дверей Храму, щоб потім прямо спуститися зі сходів.
Проповідник вказав правицею над головою старої жінки й гукнув:
— Ви самі — єдина ваша поміч! Ви збунтувалися. Ви принесли сухий вітер, що не очищує і не холодить. Несете тягар нашої пустелі, а смерч гряде з того місця, з тієї страшної землі. Я був у тій дичавині. Вода спливає у пісок із розтрощених канатів. Струмки перетинають землю. Вода спадає із небес у Поясі Дюни! О, мої друзі, Бог повелів мені! На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому, бо я голос того, що кличе до вас із цієї дичавини.
Тремтячим і неслухняним пальцем він вказав на сходинки в себе під ногами.
— Це не загублена джедіда, яку вже ніколи не буде заселено! Тут їли ми хліб, що з неба зійшов. І тут галас чужинців вивів нас із наших домів! Вони наготували нам спустошену землю, де жодна людина не живе й жодна людина по ній не проходить.
Натовп неспокійно заворушився, біженці й міські фримени озиралися довкола себе, поглядаючи на прочан із хаджу, що стояли між ними.
«Він може розпочати криваві заворушення! — подумала Алія. — Що ж, дозвольмо йому це. Мої Священники можуть піймати його у замішанні».
Вона побачила п’ятьох Священників, тугий вузол жовтих шат, що спускався сходами позаду Проповідника.
— Води, пролиті нами в пустелі, стали кров’ю, — мовив Проповідник, широко змахнувши руками. — Кров на нашій землі! Ось наша пустеля, що могла втішатися і цвісти, привабила чужинців і спокусила їх поселитися між нами. Вони приходять до нас із насиллям! Їхні обличчя закриті, наче від останнього вітру Кралізеку! Вони збирають рабську данину з піску. Висисають щедроту піску, скарб, захований у глибинах. Ось вони, коли йдуть на своє лиходійство. Написано: «І я став на піску. І я бачив звірину, що виходила з піску, а на її голові ім’я Господнє!»[37]
У натовпі наростав гнівний гомін. Люди здіймали кулаки, потрясали ними.
— Що він робить? — прошепотів Фарад’н.
— Хотіла б я знати, — сказала Алія. Притисла долоні до грудей, відчуваючи страшне піднесення цієї миті. Натовп обернеться проти прочан, якщо він продовжуватиме далі.
37
Промова Проповідника містить численні парафрази зі Старого та Нового Завітів, зокрема з книг Ісаї, Єремії, Псалмів, Об’явлення св. Івана Богослова, які подано тут у пер. І. Огієнка.