— Превелебна Мати, — відповів він.
«Так воно й піде! — подумала Джессіка. — Зі всіма формальностями й згідно з фрименським кодексом, бо кров між ними тяжко зішкребти».
Вона сказала:
— Ми вважаємо, що ти зіграв ту роль, яку наклав на тебе Дункан. Не вперше людина віддає життя за Атрідів. Навіщо вони це роблять, Стіле? Ти сам не раз був готовий до цього. Чому? Ти знаєш, що взамін дають Атріди?
— Я щасливий, що ти не шукаєш виправдання для помсти, — промовив він. — Є, однак, справи, які я мушу обговорити з твоїм онуком. Ці справи можуть назавжди нас порізнити.
— Маєш на увазі, що Табр не принесе йому васальної присяги? — спитала Ганіма.
— Я маю на увазі, що залишаю за собою право винести присуд. — Він холодно глянув на Ганіму. — Мені не подобається те, чим стали мої фримени, — буркнув він. — Ми повернемося до давніх звичаїв. Без вас, якщо виникне така потреба.
— На якийсь час, можливо, — відповіла Ганіма. — Але пустеля помирає, Стіле. Що ти зробиш, якщо більше не буде хробаків, не буде пустелі?
— Я в це не вірю!
— За сто літ, — промовила Ганіма, — буде менше п’ятдесяти хробаків, вони будуть хворими, а утримуватимуть їх у резерваціях під пильним наглядом. Їхні прянощі будуть призначені лише для Космічної Гільдії, а ціна… — Вона труснула головою. — Я бачила розрахунки Лето. Він побував у всіх місцях планети. Він знає.
— Це черговий трюк, аби утримати фрименів як ваших васалів?
— Коли це ти був моїм васалом? — спитала Ганіма.
Стілґар скривився. Хай що б він сказав чи зробив, ці близнята завжди обернуть це як його провину!
— Минулої ночі він розповів мені про цей Золотий Шлях! — бовкнув Стілґар. — Мені це не подобається!
— Дивно, — відповіла Ганіма. — Більшість Імперії буде цим задоволена.
— Це знищить нас усіх, — пробурмотів Стілґар.
— Але ж усі прагнуть Золотого Віку, — сказала Ганіма. — Хіба ж не так, бабусю?
— Усі, — погодилася Джессіка.
— Вони прагнуть Фараонівської Імперії, яку їм дасть Лето, — промовила Ганіма. — Прагнуть багатого миру, щедрих урожаїв, квітучої торгівлі, рівності всіх, крім Золотого Владики.
— Це буде смертю фрименів! — запротестував Стілґар.
— Як ти можеш так говорити? Хіба ж ми не потребуватимемо солдатів і відважних людей, аби зупиняти спорадичне невдоволення? Ні, Стіле, ви з Тийканіком і ваші хоробрі компанійці будете вкрай потрібні для цієї роботи.
Стілґар глянув на сардаукарського воєначальника, і між ними промайнуло світло дивного розуміння.
— А Лето контролюватиме прянощі, — нагадала їм Джессіка.
— Повністю контролюватиме, — промовила Ганіма.
Фарад’н, прислухаючись із новим розумінням, якого його навчила Джессіка, розпізнав наперед наготований виступ, фрагмент, домовлений між Ганімою та її бабцею.
— Мир триватиме, триватиме й триватиме, — промовила Ганіма. — Пам’ять про війну зникне. Лето вестиме людство крізь цей сад упродовж щонайменше чотирьох тисяч літ.
Тийканік запитально глянув на Фарад’на й кашлянув.
— Так, Тийку? — спитав Фарад’н.
— Я хотів би поговорити з вами сам на сам, мій принце.
Фарад’н усміхнувся, знаючи, яке питання з’явилося у військовому розумі Тийканіка. Він також знав, що щонайменше двоє інших присутніх теж розпізнали це питання.
— Я не продам сардаукарів, — сказав Фарад’н.
— Немає такої потреби, — промовила Ганіма.
— Ви слухаєте це дитя? — обурився Тийканік. Старий наїб розумів проблеми, породжені цими інтригами, але ніхто інший нічого не тямив у ситуації!
Ганіма похмуро посміхнулася і сказала:
— Розкажи їм, Фарад’не.
Фарад’н зітхнув. Легко було забути, наскільки дивне це дитя, що не було дитям. Він міг уявити собі все життя у шлюбі з нею, приховане відсторонення у кожну мить близькості. Це було не зовсім приємною перспективою, але він починав уже розпізнавати її неуникність. Абсолютний контроль над дедалі меншим запасом прянощів! Ніщо в цьому Всесвіті не зрушить із місця без прянощів.
— Пізніше, Тийку, — сказав Фарад’н.
— Але…
— Пізніше, я сказав! — Він уперше випробував Голос на Тийканіку й побачив, як той здивовано кліпає та не може вимовити й слова.
Щільно стиснутих уст Джессіки торкнулася усмішка.
— Він говорить про мир і смерть на одному подиху, — пробурмотів Стілґар. — Золотий Вік!
Заговорила Ганіма:
— Він поведе людство крізь культ смерті у вільну атмосферу буйного життя! Говорить про смерть, бо це необхідно, Стіле. Це напруга, завдяки якій живі знають, що живуть. Коли ж Імперія впаде… О так, вона впаде. Ти думаєш, наче Кралізек зараз, та Кралізек ще попереду. Коли ж він надійде, люди відновлять свою пам’ять про те, як це — бути живим. Пам’ять триватиме доти, доки житиме хоч одна людина. Ми ще раз пройдемо крізь горнило, Стіле. І вийдемо з нього. Ми завжди воскресаємо з власного попелу. Завжди.
Фарад’н, почувши її слова, зрозумів тепер, що вона мала на увазі, розповідаючи, як бігає Лето. Він не буде людиною.
Стілґар усе ще не був переконаний.
— Більше не буде хробаків, — буркнув він.
— О, хробаки повернуться, — запевнила його Ганіма. — Вони всі вимруть за двісті літ, але повернуться.
— Як… — не договорив Стілґар.
Фарад’н відчув, як у його розумі з’являється одкровення. Він знав, що скаже Ганіма, перш ніж вона відповіла.
— Гільдія насилу витримає ці пісні літа, і то лише завдяки своїм і нашим запасам, — відповіла Ганіма. — Але після Кралізеку буде їх сила-силенна. Хробаки повернуться, коли мій брат увійде в пісок.
Подібно до багатьох інших релігій, Муад’Дібів Золотий Еліксир Життя деградував до поверхової магії. Його містичні знаки стали тільки символами глибших психологічних процесів, і ці процеси, звичайно, розвивалися безконтрольно. Вірянам потрібен був живий бог, а вони його не мали. Цю ситуацію виправив син Муад’Діба.
Лето сидів на Левиному Троні та приймав васальну присягу племен. Біля нього, однією сходинкою нижче, стояла Ганіма. Церемонія у Великій Залі тяглася годинами. Посланці та наїби фрименського племені один за іншим проходили перед ним. Кожна група приносила дарунки, гідні бога страхітливої сили, бога помсти, що пообіцяв їм мир.
Минулого тижня він схилив їх до підлеглості, виступаючи перед об’єднаною аріфою всіх племен. Судді бачили, як він увійшов до вогненної ями та вийшов звідти неушкодженим. Ретельно оглянувши, вони не виявили жодних слідів на його тілі. Наказали бити ножами, а непроникна шкіра запечатала його обличчя, коли вони даремно намагалися його поранити. Кислота спливла по його тілу з легенькою димкою туману. Він з’їв їхню отруту й посміявся з них.
Наприкінці покликав хробака й стояв у його пащі обличчям до них. Звідти перейшов на летовище в Арракіні, де жартома перевернув фрегат Гільдії, піднявши його за один із вертикальних стабілізаторів.
Аріфа з благоговінням і страхом відзвітувала про це, і ось прибули посланці племен, щоб скріпити печатями їхнє підданство.
Склепінчастий простір Великої Зали з її акустичними системами приглушення поглинав різкі звуки, але постійний шурхіт рухомих стоп заполонював слух. Здіймалася курява, що напливала ззовні разом із запахом кременю.
Джессіка, що відмовилася від участі в церемонії, стежила за нею з високого шпигунського вічка позаду трону. Її увага була прикована до Фарад’на та розуміння, що їх обох перехитрили. Очевидно, Лето й Ганіма передбачили дії Сестринства. Близнята могли порадитися з безліччю внутрішніх бене-ґессериток, мудріших за всіх сестер, що жили нині в Імперії.
Їй було особливо гірко, що Алія потрапила в пастку міфології Сестринства. Страх побудований на страху! Навички поколінь поклали на її долю тавро Гиді. Алія не мала надії. Звичайно, вона була одержимою. На тлі її безталання ще тяжче було дивитися на звершення Лето й Ганіми. Вони знайшли навіть не один, а два виходи із пастки. А найгіршим з усього була перемога Ганіми над своїми внутрішніми життями і її наполягання, що Алія заслуговувала лише жалощів. Гіпнотичне придушення під впливом стресу та зв’язок із добромисним предком порятували Ганіму. Вони могли порятувати й Алію. Та, не маючи надії, цього не спробували, доки не стало пізно. Воду Алії вилили в пісок.