— Чому Джакуруту? — спитала вона, а її спокійна інтонація розвіяла тривожний настрій.
— Чому… не знаю. Коли Стілґар уперше розповів нам, як вони вбили там людей і наклали на це місце табу, я подумав… те, що й ти. Але тепер звідти надходить небезпека… і Проповідник.
Вона не відповіла, не вимагала, щоб він поділився з нею іншими своїми віщими снами, і знала, наскільки це виказало йому її страх. Ця дорога веде до Гиді, і вони обоє це знали. Коли вони обернулися і дорога повела їх назад до січового входу, це невимовлене слово висіло між ними. Гидь.
Всесвіт належить Богові. Вони єдині, цілісність, на тлі якої розрізняються всі поділи. Минуще життя, навіть свідоме й розумне, яке ми називаємо чутливим, лише незначною мірою зберігає довільну частку цієї цілісності.
Галлек подавав знаки рукою, щоб донести справжнє повідомлення, тоді як уголос велася інша розмова. Йому не подобався малий передпокій, призначений духовенством для цього звіту, він знав, що там напхано шпигунських пристроїв. Та хай вони спробують перехопити ледь помітний знак рукою. Атріди вдавалися до цього засобу зв’язку впродовж століть, і ніхто ще його не перемудрував.
Надворі настала ніч, але в кімнаті не було вікон, їх заступали світлокулі, що висіли у верхніх кутках.
— Багато із затриманих нами — люди Алії, — просигналізував Галлек, стежачи за обличчям Джессіки. Натомість уголос розповідав їй, що допити тривають.
— Як ти й передбачав, — відповіла Джессіка на пальцях. Кивнула й промовила відкрито: — Я розраховую на повний звіт, коли ти досягнеш задовільних результатів, Ґурні.
— Звичайно, міледі, — сказав він, а його пальці продовжували рухатися: — Є ще одна тривожна річ. Під впливом наркотиків деякі із затриманих говорили про Джакуруту, але, щойно вимовивши це слово, помирали.
— Рефлективна зупинка серця? — спитала на пальцях Джессіка й промовила: — Ти відпустив когось із ув’язнених?
— Кількох, міледі, — найочевидніших телепнів. — А його пальці повідомили: — Ми підозрюємо серцевий примус, але остаточної певності нема. Розтин ще не завершено. Однак я подумав, що ви мусите знати про Джакуруту, тож прийшов негайно.
— Ми з Герцогом завжди вважали Джакуруту цікавою легендою, що, можливо, опирається на факти, — відповіли пальці Джессіки. Вона вгамувала спазм болю, який відчувала щоразу, кажучи про давно померлого коханого.
— Ви маєте якісь накази? — вголос спитав Галлек.
Так само Джессіка відповіла йому, наказавши повернутися на летовище й відзвітувати, коли здобуде певну інформацію, але її пальці передали чергову звістку: «Віднови зв’язок зі своїми знайомими контрабандистами. Якщо Джакуруту існує, вони живуть за рахунок прянощів. Контрабандисти — єдиний ринок для них».
Галлек схилив голову в короткому поклоні, тоді як його пальці говорили: «Я вже вчинив дещо в цьому напрямку, міледі». Оскільки ж не міг проігнорувати здобуту впродовж усього життя виучку, то додав: «Будьте тут дуже обережною. Алія — ваш ворог, а більшість духовенства на її боці».
— Але не Джавід, — відповіли пальці Джессіки. — Він ненавидить Атрідів. Сумніваюся, що хтось, окрім адепта, зумів би це викрити, та я в цьому впевнена. Він — член таємної змови, однак Алія не здогадується про це.
— Я виділив додаткових охоронців для вашої персони, — сказав Галлек уголос. В очах Джессіки спалахнула іскорка невдоволення, проте він намагався не звертати на це уваги. — Я не сумніваюся в наявності небезпеки. Ви проведете ніч тут?
— Ми поїдемо на січ Табр пізніше, — промовила вона й завагалася: чи не сказати, щоб не присилав більше охоронців? Але промовчала. На інстинкти Ґурні можна було покладатися. Не один Атрід навчився цього, — як на своє задоволення, так і на свій жаль. — Маю ще одну зустріч — з Магістром Новіціату. Це вже остання, і я охоче покину це місце.
І бачив я іншу звірину, що виходила з піску. І вона мала два роги, подібні ягнячим, але рот роззявлений і вогнистий, як у дракона, і тіло її мерехтіло та палало з великим жаром, і сичала вона, наче змія[12].
Він називав себе Проповідником, а на Арракісі постала страхітлива чутка, що це міг бути Муад’Діб, що він не помер і тепер повернувся з пустелі. Муад’Діб міг бути живим, бо хто бачив його тіло? Зрештою, хто бачив будь-чиє тіло, яке забрала пустеля? Та, однак, — Муад’Діб? Можна було шукати схожість, хоча ніхто з давніх часів не зголосився і не сказав: «Так, я бачу, що це Муад’Діб. Я знаю його».
А все-таки… Подібно до Муад’Діба, Проповідник був сліпим, з порожніми очницями та пошрамований, як унаслідок каменепала. А його голос мав таку ж пронизливу гостроту, таку ж владну силу, що змушувала до відповіді з людського нутра. Це багато хто зауважив. Був худим, цей Проповідник, його обличчя борознили шрами, волосся пересипала сивина. Але глибока пустеля змінює так багатьох людей. Досить озирнутися навколо, щоб побачити докази цього. І ще один суперечливий факт: поводирем Проповідника був молодий фримен, що походив із невідомої січі. Коли ж його запитували, він відповідав, що найнявся на цю роботу. А запевняли, що Муад’Діб, знаючи майбутнє, не потребував такого поводиря, хіба що насамкінець, коли туга зборола його. Але тоді вже поводир був йому необхідний, і всі це знали.
Одного зимового ранку Проповідник з’явився на вулицях Арракіна, тримаючи бронзову вузлувату руку на плечі молодого поводиря. Хлопець, який назвався Ассаном Таріком, ішов крізь ранкову юрбу, що пахла кременевим пилом, із завченою вправністю народженого у великому й плутаному просторі січі, жодного разу не розриваючи контакту.
Усі помітили, що сліпець мав традиційну бурку поверх дистикоста, а цей дистикост був із тих, що колись робили у віддалених січових печерах пустелі. Він не був схожим на жалюгідні дистикости новітніх часів. Носотрубка, що перехоплювала вологу з його дихання і відводила її у відновні шари під буркою, була обплетена шнурком барви чорного винограду, що рідко тепер бачено. Маска дистикоста, що покривала нижню частину його обличчя, мала зелені плями, витравлені піщаними вітрами. Загалом цей Проповідник мав вигляд, ніби постать із минулого Дюни.
Багато хто з ранкового натовпу цього зимового дня зауважив його появу. Зрештою, сліпий фримен зоставався рідкістю. Фрименський закон надалі відсилав сліпих до Шай-Хулуда. Приписи Закону, хоч і менше шанованого за нових, лагідніших щодо води часів, зоставалися незмінними із найраніших днів. Сліпі були дарунком Шай-Хулудові, яких виводили на відкритий блед[13], щоб великі черви їх пожерли. Коли так коїли — а багато історій про це долітало до міст, — то завше там, де ще правили гігантські хробаки, звані Старцями Пустелі. Отож сліпий фримен досі був дивовижею, і люди зупинялися, щоб глянути, як минає їх ця дивна пара.
Хлопець мав на вигляд десь чотирнадцять стандартних років, один із нової породи, що носила модифіковані дистикости. Такі дистикости відкривали обличчя повітрю, яке крало з нього вологу. Тож можна було розгледіти тонкі риси, цілковито сині, забарвлені прянощами очі, ніс грудочкою і той невинний вираз, за яким у молодих часто ховається цинізм. Старий був повною йому протилежністю, нагадував про майже забуті часи. Йшов довгими сягнистими кроками, вирізнявся жилавістю. Це свідчило про довгі роки мандрівок крізь пісок, коли його несли тільки власні ноги чи полонений хробак. Голову тримав прямо, з тією непорушністю шиї, яка характерна для багатьох сліпих. Покрита каптуром голова поверталася лише тоді, коли він наставляв вухо на звук, що привернув його увагу.