— Яка користь із твоєї поради?
— Це дасть тобі змогу позбутися небезпечного інструмента. І, дитино, встановить між нами робочий зв’язок, зв’язок, що може навчити тебе тільки добра під час виголошення майбутніх вироків, які…
— Навчити мене?
— Звісно!
Алія притисла долоні до очей і намагалася міркувати, знаючи, що кожна її думка може бути відома тій присутності в ній, може походити від тієї присутності, а вона вважатиме її власною.
— Ти даремно непокоїшся, — підлещувався барон. — Цей чоловік, Паймон, він був…
— Те, що я зробила, було недобрим! Я була втомлена й діяла поспіхом. Мені слід було просити підтвердження…
— Ти добре зробила! Твій присуд не може базуватися на таких дурних абстракціях, як Атрідівське поняття рівності. Це воно стало причиною твого безсоння, а не смерть Паймона. Ти правильно вирішила! Він був черговим небезпечним інструментом. Ти діяла так, щоб утримати порядок у своєму суспільстві. От гідна підстава для вироку, а не те нісенітне правосуддя. Ніде не існує справедливого й рівного для всіх правосуддя. Намагаючись досягти такої фальшивої рівноваги, ти лише дестабілізуєш суспільство.
Захист вироку, який вона винесла Паймонові, потішив Алію, але її шокувала аморальність цього аргументу.
— Рівне для всіх правосуддя було для Атрідів… було… — Вона відвела долоні від повік, але не розплющила очей.
— Усіх твоїх духовних суддів слід застерегти від цієї помилки, — переконував її барон. — Рішення потрібно розглядати тільки з погляду їхньої важливості для утримання порядку в суспільстві. Незліченні попередні цивілізації пішли на дно, розбившись об скелю рівного для всіх правосуддя. Така дурість руйнує природну ієрархію, що значно важливіша. Кожен індивід набуває значення лише завдяки своїм стосункам з усім суспільством. Якщо суспільство не впорядкувати логічним чином, ніхто не зможе знайти в ньому свого місця — ні найнижчого, ні найвищого. Нумо, нумо, внучко! Мусиш бути суворою матір’ю для свого народу. Твоїм обов’язком є утримати порядок.
— Усе, що зробив Пол, мало…
— Твій брат помер, зазнавши поразки!
— Як і ти!
— Правда…, але зі мною стався нещасний випадок, що не входив до мого плану. Тепер ходімо й займімося цим Джавідом, як я тобі намітив.
Вона почула, як від цієї думки її тіло проймає жаром.
— Мушу це обдумати, — швидко сказала вона. І подумала: «Якщо це станеться, то лише для того, щоб поставити Джавіда на місце. Немає потреби вбивати його за це. Дурень може й сам себе зрадити… у моєму ліжку».
— З ким ви розмовляєте, міледі? — спитав її голос.
На якусь мить Алія, розгубившись, подумала, що це знову ввірвався хтось із тієї галасливої юрби, але впізнала голос і розплющила очі. Зіаренка Валефор, командирка амазонок-охоронниць Алії, стояла біля лави, а на її обвітреному фрименському обличчі читалося занепокоєння.
— Я розмовляю зі своїми внутрішніми голосами, — промовила Алія, сідаючи на лаві. Почувалася бадьорою, втихомирення цього нестерпного внутрішнього галасу додало їй сил.
— Ваші внутрішні голоси, міледі. Так. — Очі Зіаренки зблиснули при цій звістці. Усі знали, що Свята Алія черпала мудрість із внутрішніх джерел, недоступних нікому іншому.
— Приведи Джавіда до моїх покоїв, — сказала Алія. — Є серйозна справа, яку я мушу з ним обговорити.
— До ваших покоїв, міледі?
— Так! До моїх особистих покоїв.
— Як накажете, міледі. — Охоронниця обернулася, підкоряючись.
— Хвилиночку, — зупинила її Алія. — Чи майстер Айдаго вже вирушив на січ Табр?
— Так, міледі. Ще вдосвіта, як ви й розпорядилися. Бажаєте, щоб я послала по…
— Ні. Я впораюся самотужки. І, Зіє, ніхто не має знати, що Джавіда привели до мене. Зроби це сама. Це дуже серйозна справа.
Охоронниця торкнулася крис-ножа при поясі.
— Міледі, чи існує загроза…
— Так, існує, а Джавід може бути в її серцевині.
— Ох, міледі, можливо, мені не слід…
— Зіє! Думаєш, що я нездатна впоратися з ним самотужки?
Вуст охоронниці торкнулася вовча посмішка.
— Даруйте, міледі. Я відразу ж проведу його до ваших особистих покоїв, але… з дозволу міледі, поставлю перед вашими дверима варту.
— Лише ти, — сказала Алія.
— Так, міледі. Я вже йду.
Алія кивнула сама собі, дивлячись, як виходить Зіаренка. Отже, її охорона не любить Джавіда. Черговий знак проти нього. Але він усе ще був цінним, навіть дуже цінним. Був її ключем до Джакуруту, а з цим місцем, ну що ж…
— Можливо, ти мав рацію, бароне, — прошепотіла вона.
— От бач! — захихотів голос у неї всередині. — Аххх, це буде приємна служба тобі, дитино, і це ж лише початок.
У призначеній для загалу історії існують ілюзії, які мусить підтримувати панівна релігія: злі люди ніколи не досягають успіху; лише хоробрі заслуговують нагороди; чесність — найкраща політика; вчинки промовляють голосніше, ніж слова; доброчесність завжди тріумфує; добрий вчинок є сам собі нагородою; кожного лихого чоловіка можна виправити; релігійні талісмани обороняють людину від одержимості демоном; лише жінки розуміють древні містерії; багатії приречені на нещастя.
— Мене звуть Мюріз, — промовив жилавий фримен.
Він сидів на камені в печері, освітленій заправленою прянощами лампою, тремке світло якої вихоплювало з пітьми вологі стіни й темні отвори виходів. З коридору за одним із цих виходів чулося крапання води, і, хоча її звуки були суттю фрименського поняття раю, шестеро зв’язаних чоловіків, які стояли навпроти Мюріза, не відчували жодного задоволення від цього ритмічного крапання. У приміщенні витав затхлий запах смерті.
З коридору вийшов юнак віком близько чотирнадцяти стандартних літ і став ліворуч від Мюріза. Оголений крис-ніж відбивав блідо-жовте світло лампи, коли юнак піднімав клинок і цілився ним у горлянку всіх зв’язаних чоловіків по черзі.
Зробивши жест у бік юнака, Мюріз сказав:
— Це мій син Ассан Тарік, який має пройти випробування мужності.
Мюріз прокашлявся й одним поглядом обвів шістьох бранців. Вони сиділи навпроти нього півколом, міцно зв’язані шнурами з меланжевого волокна, що тримали їхні ноги перехрещеними, а руки заведеними за спину. Пута закінчувалися тісною петлею на горлянці кожного. Їхні дистикости було розрізано на шиї.
Зв’язані чоловіки дивилися на Мюріза, не кліпнувши й оком. Двоє з бранців були вбрані в легкий чужинський одяг, і це свідчило про те, що вони — багаті мешканці міста Арракіна. Ці двоє мали яснішу й більш гладку шкіру, ніж їхні товариші, сухорляві обличчя та кістляві тіла яких виказували уродженців пустелі.
Мюріз теж скидався на пустельного мешканця, але його очі були ще глибше запалими, цілковито позбавленими білизни` проваллями, яких навіть не торкався блиск лампи. Його син нагадував ще не сформовану копію батька, з пласким обличчям, яке не могло повністю приховати те сум’яття, що кипіло в ньому.
— У нас, Вигнанців, є особливе випробування мужності, — промовив Мюріз. — Одного дня мій син стане суддею в Шулоху. Ми повинні знати, чи він зможе діяти так, як мусить. Наші судді не можуть забути про Джакуруту й день розпачу. Кралізек, Битва Тайфуну, живе в наших серцях.
Усе це було промовлено з рівною інтонацією ритуалу.
Один із ніжнолицих городян, навпроти Мюріза, ворухнувся і сказав:
— Ти зле чиниш, погрожуючи нам і ув’язнивши нас. Ми мирно прямували на умму.
Мюріз кивнув.
— Ви прямували на пошуки релігійного пробудження? Добре. Ви його здобудете.
— Якщо ми… — сказав ніжнолиций чоловік.
Темніший пустельний фримен поруч із ним гримнув:
— Мовчи, дурню! Це злодії води. Ті, про кого ми думали, що їх уже не існує.
— Це давня байка, — сказав ніжнолиций бранець.