— Його виховали в прагненні трону, — сказав Проповідник. — Я зичу йому удачі, але він потребуватиме чогось більшого, ніж удача.
— Це небезпечні слова, — промовив Фарад’н. — Як ти на них насмілився?
— Амбіції зазвичай не розвіюються під впливом реальності, — відповів Проповідник. — Я насмілююсь на ці слова, бо ви стоїте на роздоріжжі. Ви можете стати гідним найвищого подиву. Але зараз вас оточують ті, хто не шукає моральної правомірності, радники, орієнтовані лише на стратегію. Ви молодий, сильний та дужий, але вам бракує достатнього вишколу, завдяки якому ваш характер зміг би розвиватися. Це сумно, бо ви маєте слабкості, обсяг яких я вже описав.
— Що ти маєш на увазі? — зажадав Тийканік.
— Пильнуй за словами, — сказав Фарад’н. — Що це за слабкість?
— Ви ніколи не задумувалися над тим, якому типу суспільства віддали б перевагу, — відказав Проповідник. — Не обмірковували надій своїх підданих. Навіть обшир імперії, якої ви добиваєтесь, займає небагато місця у вашій уяві.
Він повернув своє замасковане обличчя до Тийканіка.
— Ваше око привертає влада, а не тонкощі її використання та її ризики. Тому ваше майбутнє наповнене речами, що оголошені як невідомі: жіночими суперечками, кашлем і вітряними днями. Як створити епоху, якщо неможливо розгледіти всі деталі? Ваш потужний розум не служитиме вам. Ось у чому ваша слабкість.
Фарад’н довго придивлявся до старого, обмірковуючи глибші наслідки таких думок, впертість у обстоюванні таких дискредитованих концепцій. Моральність! Громадські цілі! Це були міфи, які слід відкинути разом із переконанням про висхідний характер еволюційного руху.
— Що ж, достатньо слів, — сказав Тийканік. — Що з умовленою ціною, Проповіднику?
— Дункан Айдаго ваш, — відповів Проповідник. — Подбайте, щоб належно його використати. Це безцінний скарб.
— О, ми маємо для нього відповідну місію, — промовив Тийканік. Глянув на Фарад’на. — Після вашого від’їзду, мій принце?
— Надішли йому пакет, доки я не передумав, — сказав Фарад’н. Тоді додав, глянувши на Тийканіка: — Мені не подобається, як ти мене використав, Тийку.
— Вибачте йому, принце, — озвався Проповідник. — Ваш вірний башар чинить Божу волю, хоч сам цього не знає.
Вклонившись, Проповідник відійшов, а Тийканік поспішив, щоб відвести його.
Фарад’н дивився, як вони віддаляються, і думав: «Мушу розглянути релігію, яку прийняв Тийк. — І сумно всміхнувся. — Який тлумач снів! Але що з того? Мій сон не мав жодної ваги».
І мав він видіння обладунку. Обладунок не був його шкірою, він був сильнішим, ніж пласталь. Ніщо не могло проникнути крізь його обладунок: ніж, отрута, пил пустелі чи її палючий суховій. У правій руці мав він силу, спроможну викликати коріолісову бурю, струснути землею і зруйнувати її дощенту. Його очі втупилися у Золотий Шлях, а в лівій руці він тримав скіпетр абсолютного владарювання. А за Золотим Шляхом його очі споглядали у вічність, про яку він знав, що вона є поживою його душі та вічного тіла.
— Було б краще, якби я ніколи не став імператором, — промовив Лето. — О, це не означає, що я припустився помилки батька й зазирнув у майбутнє крізь шкельце прянощів. Я кажу це з егоїзму. Ми з сестрою вкрай потребуємо часу, щоб мати змогу навчитися жити з тим, чим ми є.
Він замовк, запитально дивлячись на леді Джессіку. Продекламував свою партію, як вони домовилися з Ганімою. Якою буде реакція їхньої бабусі?
Джессіка пильно розглядала свого онука при неяскравому світлі світлокулі, що осявала її помешкання в січі Табр. Був лише початок ранку другого її дня перебування тут, і вона вже дістала тривожну звістку, що близнята провели безсонну ніч за межами січі. Що ж вони робили? Вона погано спала й відчувала, що кислоти втоми вимагають, аби вона спустилася з того гіперрівня, на якому залишалася впродовж усього напруженого часу, почавши з вирішального показу в космопорту. То була січ її нічних кошмарів, але за її стінами — не та пустеля, яку вона пам’ятала. Звідки взялися всі ці квіти? А повітря довкола було надто вологим. Молодь не дотримувалася суворо дистикостової дисципліни.
— І чому, дитино, ти потребуєш часу, аби вивчити себе? — спитала вона.
Він легко хитнув головою, знаючи, що це дивний жест таємного дорослого, схованого в дитячому тілі, та нагадуючи собі, що він мусить вивести бабусю з рівноваги.
— По-перше, я не дитина. Ох… — він торкнувся грудей. — Це дитяче тіло, безсумнівно. Але я не дитина.
Джессіка прикусила верхню губу, не зважаючи на те, що видала цим себе. Її Герцог, від смерті якого на цій клятій планеті минуло стільки літ, сміявся з неї, коли вона так робила. «Це твоя єдина нестримна реакція, — так він називав те прикушування губи. — Вона каже мені, що ти стурбована, а я мушу поцілувати ці губи, щоб заспокоїти їхнє тремтіння».
А зараз її онук, що мав ім’я її Герцога, вразив її в самісіньке серце, усміхнувшись і сказавши:
— Ви занепокоєні. Це виказує тремтіння ваших губ.
Їй знадобилася найглибша дисципліна бене-ґессеритського вишколу, аби повернути видимість спокою. Їй це вдалося:
— Ти глузуєш з мене?
— Глузувати з вас? Нізащо. Але я мушу пояснити, як сильно ми відрізняємося. Дозвольте я нагадаю вам давню січову оргію, коли Превелебна Мати віддала вам свої життя і пам’ять. Вона налаштувалася на вас і дала вам цей… цей довгий ланцюг, кожна ланка якого — окрема особистість. Тож ви дещо знаєте про те, що переживаємо ми з Ганімою.
— А Алія? — спитала Джессіка, випробовуючи його.
— Ви не розмовляли про це з Гані?
— Я хочу поговорити про це з тобою.
— Дуже добре. Алія відкинула те, чим була, і стала тим, чого найбільше боялася. Внутрішнє минуле не може бути витіснене в несвідоме. Це небезпечно для кожної людини, але для нас, переднароджених, це гірше за смерть. І це все, що я скажу про Алію.
— Отже, ти не дитина, — промовила Джессіка.
— Мені мільйони літ. Це вимагає регулювання, до якого люди ніколи раніше не вдавалися.
Джессіка кивнула, тепер спокійніша й значно обережніша, ніж із Ганімою. А де ж Ганіма? Чому Лето прийшов сюди сам?
— Ну, бабусю, — озвався він, — то хто ж ми? Гидь чи надія Атрідів?
Джессіка проігнорувала його питання.
— Де твоя сестра?
— Відволікає Алію, щоб вона нам не завадила. Так треба. Але Гані не сказала б вам нічого, крім того, що сказав я. Хіба ви не помітили цього вчора?
— Те, що я помітила вчора, — моя справа. Що це за лепетання про Гидь?
— Лепетання? Не вдавайтеся зі мною до свого бене-ґессеритського жаргону, бабусю. Поверну його вам слово за словом, черпаючи просто з вашої пам’яті. Я хочу чогось більшого, ніж тремтіння ваших губ.
Джессіка струснула головою, відчуваючи холод цієї… особи, у жилах якої текла її кров. Внутрішні ресурси, які Лето мав у своєму розпорядженні, пантеличили її. Вона спробувала підлаштуватися до його тону й спитала:
— Що ти знаєш про мої наміри?
Він пирхнув.
— Ви не мусите питати, чи не повторив я батькової помилки. Я не заглядав за межі нашого саду часу, принаймні нічого там не шукав. Залишмо абсолютне знання про майбутнє тим моментам déjà vu, яких зазнає кожна людина. Я знаю пастку передзнання. Життя мого батька розповіло мені те, що я мусив дізнатися. Ні, бабусю, повністю збагнути майбутнє — це означає бути повністю ув’язненим у цьому майбутньому. Сучасне стає майбутнім. Я потребую більшої свободи.
Джессіка відчула, як її язик здригається від непромовлених слів. Як могла вона відповісти йому чимось, чого він ще не знав? Це жахливо! Він — це я! Він — мій коханий Лето! Ця думка вразила її. Якусь мить вона міркувала, чи ця дитяча маска не може опасти, відкривши дорогі риси, і воскресити… Ні!
Лето нахилив голову набік і підвів очі, пильно придивляючись до неї. Так, урешті-решт, нею можна було маніпулювати. Він сказав:
— Коли ви думаєте про передзнання, — сподіваюся, що робите це рідко, — то, ймовірно, не відрізняєтеся від інших. Більшість людей уявляє, як добре було б знати завтрашній курс цін на китове хутро. Або чи правитимуть знову Харконнени своєю родовою планетою Ґ’єді Прайм? Але ж, звичайно, ми знаємо Харконненів і без передзнання, правда, бабусю?