«Це теж було очікуваним, — подумала Джессіка. — Вельми цікаво».
— Перший присуд мій, — нагадала Джессіка.
— Дуже добре, — слова Алії були ледве чутними.
— Я вирішила, що цей подарунок годиться для Фарад’на, — промовила Джессіка. — Його язичок гострий, як крис-ніж. Кровопускання, на яке він спроможний, могло б піти на користь нашому двору, але я воліла б, аби він служив Дому Корріно.
Залою прокотилася хвиля легкого сміху.
Алія дозволила собі пирхнути.
— Знаєш, як він мене назвав?
— Він ніяк тебе не назвав, дочко. Лише сповістив те, що почув на вулиці й що міг почути будь-хто інший. Це вони називають тебе Коан-Тін.
— Жіночий дух смерті, що ходить без стоп, — буркнула Алія.
— Відігнавши тих, хто звітує правдиво, залишиш при собі тільки тих, хто знає, що ти хочеш почути, — солодким голосом промовила Джессіка. — Не можу вигадати нічого отруйнішого, ніж гнилий сморід власних рефлексій.
Ті, що стояли під тронами, зітхнули достатньо гучно, аби це можна було почути.
Джессіка зосередила увагу на Могандісові, який стояв мовчки й без жодного страху. Чекав присуду, яким би він не був, наче це не мало для нього жодного значення. Могандіс був саме такою людиною, яку її Герцог наблизив би до себе в неспокійні часи: діяв згідно зі своїми переконаннями, але приймав усе, навіть смерть, не дорікаючи долі. Чому ж він вибрав такий курс?
— Чому ти заспівав саме так? — спитала його Джессіка.
Він здійняв голову, щоб промовити виразно.
— Я чув, що Атріди — люди честі, а їхні думки відкриті. Я хотів це випробувати й, можливо, зостатися тут, у них на службі. А завдяки цьому мав би час розшукати тих, що мене ограбували, і поквитатися з ними на свій лад.
— Він намагався випробувати нас, — пробурмотіла Алія.
— Чому ні? — спитала Джессіка.
Вона усміхнулася трубадурові на знак своєї доброї волі. Він прийшов до цієї зали лише тому, що це давало йому шанс на чергову пригоду, черговий перехід крізь свій Усесвіт. Джессіка відчула спокусу забрати його до свого супроводу, але реакція Алії не віщувала добра відважному Могандісу. Були також ознаки того, що саме цього від леді Джессіки й очікували, щоб вона взяла на службу відважного та вродливого трубадура, як узяла колись хороброго Ґурні Галлека. Краще вислати Могандіса в обрану ним дорогу, хоча й шкода віддавати такий гарний екземпляр Фарад’нові.
— Він вирушить до Фарад’на, — сказала Джессіка. — Прослідкуйте, щоб він отримав кошти на переїзд. Хай його язик уточить крові Домові Корріно, а ми подивимося, як він це переживе.
Алія опустила погляд, а тоді, із запізненням, посміхнулася.
— Мудрість леді Джессіки перемогла, — промовила вона, помахом руки відіславши Могандіса.
«Пішло не так, як вона хотіла», — подумала Джессіка, але в поведінці Алії були певні сигнали того, що основне випробування ще попереду.
Представили чергового супліканта.
Джессіка, зауваживши реакцію доньки, відчула, що її гризуть сумніви. Виявилося, що зараз їй потрібен урок близнят. Нехай Алія була Гиддю, проте зоставалася переднародженою. Могла знати свою матір, як вона сама себе знала. Припущення, що Алія хибно передбачила реакцію матері у справі трубадура, не слід розглядати всерйоз. «То навіщо ж Алія організувала це зіткнення? Аби збити мене з пантелику?»
Не було часу на рефлексії. Другий суплікант зайняв своє місце перед парними тронами, зі своїм адвокатом при боці.
Цього разу суплікантом був фримен, старий уродженець пустелі з прокладеними піском шрамами на обличчі. Він був невисоким, але жилавим, а довга дішдаша, яку зазвичай носили поверх дистикоста, надавала йому статечного вигляду. Ця одіж пасувала до його вузького обличчя та дзьобоподібного носа, до блискучих очей, синіх на синьому. Не мав на собі дистикоста і, схоже, почувався без нього незручно. Величезний обшир Зали Аудієнцій мав йому здаватися небезпечним відкритим простором, що викрадав із його тіла дорогоцінну вологу. Під каптуром, частково відкинутим, він носив пов’язку-кефію — головний убір наїба.
— Я Гадхеан аль-Фалі, — сказав він, поставивши ногу на сходинку тронів, аби засвідчити свій статус, вищий, ніж у поспільства. — Я був одним із командосів смерті Муад’Діба і прийшов сюди у справі пустелі.
Алія ледь застигла, тільки цим видавши себе. Ім’я аль-Фалі стояло під вимогою ввести Джессіку до Ради.
«Справа пустелі!» — подумала Джессіка.
Гадхеан аль-Фалі промовив це ще до того, як адвокат устиг розпочати виклад судової справи. Цим формальним фрименським зворотом він сповістив, що приносить звістку, тривожну для всієї Дюни, і що говорить правом федайкіна, який пожертвував своїм життям, змагаючись поруч із Муад’Дібом. Джессіка сумнівалася, чи саме це Гадхеан аль-Фалі сказав Джавідові або Головному Адвокатові, добиваючись аудієнції. Її здогад підтвердився, коли урядник Духівництва кинувся вперед із затилля покою, аж замаяв його чорний одяг посередника.
— Міледі! — загукав урядник. — Не слухайте цього чоловіка! Він прийшов під фальшивим…
Джессіка, вдивляючись у священника, що біг до неї, краєм ока піймала інший рух, помітивши руку Алії, що давньою бойовою мовою Атрідів дала знак: «Зараз!» Джессіка не могла визначити, куди був спрямований цей знак, але діяла інстинктивно, сахнувшись уліво та потягнувши з собою трон. Упавши, відкотилася від перекинутого трону й схопилася на ноги. Тут почула гостре тьху мауля-пістоля… і ще раз. Проте встигла метнутися вбік ще з першим звуком, відчувши, як щось сіпнуло її за правий рукав. Вона пірнула в натовп суплікантів і дворян, які з’юрмилися під помостом. Зауважила, що Алія навіть не ворухнулася.
Оточена людьми, Джессіка зупинилася.
Як вона побачила, Гадхеан аль-Фалі перебіг на інший бік помосту, зате адвокат зостався, де й був.
Це все сталося швидко й неочікувано, але всі в залі знали, якими завченими рефлексами мали б відреагувати на таке треновані люди. Алія та адвокат застигли на своїх місцях.
Заворушення посеред кімнати прикувало увагу Джессіки, і вона протиснулася крізь юрбу, побачивши чотирьох суплікантів, які тримали урядника Духівництва. Чорна накидка посередника лежала біля його ніг, а між її складками виднівся мауля-пістоль.
Аль-Фалі проштовхався крізь натовп, проминувши Джессіку, побачив пістоль священника. Фримен люто скрикнув, його закладена за пояс рука метнулася вперед і вгору, виконавши удар ахаґз непорушними чотирма пальцями. Вони вхопили священника за горлянку, і той упав, задихаючись. Не озираючись на чоловіка, якому завдав удару, старий наїб звернув гнівне обличчя в бік помосту.
— Далял-іл’ ан-нубувва! — гукнув аль-Фалі, притиснувши обидві долоні до чола, а тоді опустив руки. — Кадіс ас-Саляф не дасть заткнути мені рота! Якщо я не вб’ю тих, що стоять на перепоні, це зроблять інші!
«Думає, що це він був мішенню», — зрозуміла Джессіка. Вона глянула на рукав і вклала палець в акуратну дірочку від кульки мауля. Без сумніву, отруєної.
Супліканти впустили священника. Він звивався на підлозі, помираючи, із розтрощеною горлянкою. Джессіка кивнула двом шокованим дворянам ліворуч від неї і сказала:
— Я хочу, щоб цей чоловік зостався живим і був допитаний. Якщо він помре, ви помрете!
Коли вони завагалися, зиркаючи в бік помосту, застосувала проти них Голос:
— Рушайте!
Пара заворушилася.
Джессіка пропхалася до аль-Фалі й штовхнула його.
— Ти дурень, наїбе. Це вони по мене, а не по тебе.
Кілька осіб довкола них почуло її. Умить запанувала мертва тиша. Аль-Фалі глянув на поміст із одним перекинутим троном, Алія досі сиділа на другому. Вираз розуміння, що з’явився на його обличчі, прочитав би й новіцій.
— Федайкіне, — промовила Джессіка, нагадавши йому про давню службу її сім’ї, — ми, разом обпалені, знаємо, як стати спиною до спини.
— Довіртесь мені, міледі, — сказав він, одразу ж зрозумівши її.
Конвульсивне зітхання позаду Джессіки змусило її повернутися, і вона відчула, що аль-Фалі захищає її, ставши до неї спиною. Жінка у крикливо-яскравому одязі міської фрименки простяглася на підлозі поруч зі священником. Двох дворян не було й знаку. Жінка навіть не глянула на Джессіку, здійняла голос у древньому лементі її народу — заклику до слуг чавилень мертвих прийти й забрати воду до племінної цистерни. Це був дивний звук для когось, одягненого, як та жінка. Джессіка відчула стійкість давніх звичаїв, хоча й помітила фальш міщанки. Ця особа у крикливо-строкатій сукні, очевидно, вбила священника, аби впевнитись у його мовчанні.