— Нас побачили, — прошепотіла Ганіма, вдаючи, що працює, і схилившись до брата.
— Охоронці?
— Ні, інші.
— Гаразд.
— Мусимо йти швидко, — сказала вона.
Лето погодився і рушив через сад, віддаляючись од скелі. Думав, як його батько: «У пустелі або рухаєшся, або гинеш». Далеко за пісками видно було Служку, вона здіймалася, нагадуючи про потребу руху. Камені лежали застигло й нерухомо, несучи свою загадкову вахту, щороку танучи під натиском піщаних вітрів. Одного дня Служка стане піском.
Наблизившись до канату, вони почули музику з боку високого входу до січі. То була старосвітська фрименська капелія: дводіркові флейти, тамбурини, тимпани — барабани з основою із меланжевого пластику, на яку було натягнуто шкіру, туго напнуту при одному кінці. Ніхто не питався, яка тварина на цій планеті має стільки шкіри.
«Стілґар пам’ятатиме, що я казав йому про ту розколину в Служці, — подумав Лето. — Прийде в темряві, коли вже буде запізно, — і тоді довідається».
Зараз вони вже були в канаті. Прослизнули у відкритий отвір та інспекційними східцями спустилися на виступ для обслуговування. У канаті було темно, волого й холодно, вони чули плюскіт хижих риб. Якби піщана форель намагалася вкрасти цю воду, риби атакували б її, вражаючи розм’яклу від води внутрішню поверхню. Людям теж слід було стерегтися риб.
— Обережно! — сказав Лето, спускаючись слизьким виступом. Пристебнувся пам’яттю до часів і місць, яких ніколи не знала його плоть. Ганіма йшла слідом.
У кінці канату вони роздяглися до дистикостів і наділи нову одежу. Підіймаючись угору іншим інспекційним колодязем, покинули старе фрименське вбрання, проповзли по надмі-дюні та спустилися з її другого боку. Там вони сіли, невидимі з боку січі, прикріпили мауля-пістолі та крис-ножі, закинули фримпакети на плечі. Уже не чули музики.
Лето підвівся і почав продиратися западиною між дюнами.
Ганіма йшла слідом за ним, тихо і з натренованою неритмічністю ступаючи по відкритому піску.
Під вершиною кожної дюни вони пригиналися і крадькома пробиралися на закритий її бік, а тоді зупинялися й озиралися, щоб перевірити, чи немає погоні. Уже дісталися перших каменів, а мисливці в пустелі не з’явилися.
У тіні каменів обійшли Служку та вибралися на виступ, з якого відкривався вид на пустелю. Блед далеко від них мерехтів кольорами. Присмеркове повітря було ламке, немов дрібний кристал. Краєвид, на який натрапив їхній погляд, був понад усяку жалість — ніде жодної зміни, жодного коливання. Погляду, що читав цей безмір, ні на чому було зупинитися.
«Це горизонт вічності», — подумав Лето.
Ганіма присіла біля брата, думаючи: «Напад невдовзі розпочнеться». Прислухалася до найтихішого звуку, усе її тіло перетворилося на одне відчуття напруженого зондування.
Лето сидів у такій самій напрузі. Тепер він знав кульмінацію вишколів усіх тих, що стали життями, з якими він так інтимно ділив свою свідомість. У цій дичавині розвинулася сильна залежність від чуттів, усіх чуттів. Життя стало сховищем нагромаджених відчуттів, кожне з яких пов’язувалося лише з одномоментним виживанням.
Ганіма саме вибралася вгору й крізь щілину глянула на шлях, який вони щойно подолали. Здавалося, що від безпечної січі їх відділяло ціле життя. Січ здіймалася масою німих скель із коричнево- фіолетового простору, краї їхніх обрисів розмивала курява, а останні сонячні промені кидали на них срібні смуги. На всьому цьому обширі далі не було видно погоні. Вона повернулася до Лето.
— Це будуть хижаки, — сказав Лето. — Таке моє обчислення третього рівня.
— Думаю, ти надто рано припинив розрахунок, — промовила Ганіма. — Буде більше ніж одна тварина. Дім Корріно навчився не складати всі шанси до однієї корзини.
Лето кивнув, погоджуючись.
Його розум раптом відчув пригніченість безліччю життів, що робили його іншим: усі вони існували, коли він навіть не народився. Він був насиченим життям і хотів утекти від власної свідомості. Внутрішній світ здавався грізним звіром, що міг його зжерти.
Він неспокійно встав, вибрався вгору, до щілини, з якої визирала Ганіма, глянув на січові скелі. Бачив: там, унизу, позаду них, канат рисує лінію між життям і смертю. На краю оазису розгледів верблюжу шавлію, цибуляну траву, гобійську перисту траву й дику люцерну. При світлі останніх сонячних променів видно було чорні рухи птахів, які плигали в люцерні. Вітер торгав далекі колоски й тягнув їхні тіні до абрикосового саду. Свідомість Лето піймала ці рухи, він побачив, що тіні приховують плинні форми більшої зміни, а ця зміна випускає на волю, на покрите срібною курявою небо, дуги веселок.
«Що тут відбудеться?» — питав він себе.
І знав, що це буде смерть або ж смертельна гра, а він є її об’єктом. Ганіма повернеться, вірячи у справжність смерті, яку вона або бачитиме наяву, або ж навіть під глибоким гіпнозом щиро запевнятиме, що її брата дійсно вбили.
Невідомість цього місця переслідувала Лето. Він подумав, як легко було піддатися вимозі передзнання, ризикнувши перенести свою свідомість у незмінне абсолютне майбутнє. Знав, що не зважиться ризикнути на більше видіння.
Тоді повернувся до Ганіми.
— Погоні ще немає, — сказав він.
— Звірі, яких вони пошлють за нами, будуть великими, — промовила Ганіма. — Нам може вистачити часу, щоб розгледіти їхнє наближення.
— Ні, якщо вони прийдуть уночі.
— Невдовзі стемніє, — сказала вона.
— Так. Час нам іти на наше місце. — Він вказав на камені ліворуч і нижче від них, де піщаний вітер виїв невелику заглибину в базальті. Там було досить просторо для них, але затісно, щоб усередину могли дістатися більші створіння. Лето відчув внутрішній опір, небажання іти туди, але знав, що це слід зробити. Саме це місце він показав Стілґарові.
— Вони справді можуть убити нас, — промовив він.
— Це шанс, який ми мусимо використати, — відповіла вона. — Це наш обов’язок перед батьком.
— Я й не сперечаюся.
І він подумав: «Це правильний шлях — ми чинимо добре». Але знав, яким небезпечним є правильний шлях у цьому Всесвіті. Їхнє виживання вимагало зараз рішучості, вправності, а ще розуміння своїх обмежень кожної миті. Фрименські прийоми були їхньою найкращою зброєю, а бене-ґессеритське вміння — резервною силою. Зараз вони обоє мислили, як вишколені по-атрідівському бойові ветерани, що не мають іншої оборони, крім фрименської витривалості, хоча про це годі було здогадатися з їхніх дитячих тіл і церемоніального одягу.
Лето торкнувся руків’я отруєного крис-ножа в себе при поясі. Ганіма несвідомо повторила цей жест.
— Зараз спускаємося вниз? — спитала Ганіма. Питаючи, побачила далеко під ними рух, дрібний рух, що на відстані здавався менш грізним. Завмерла, і це перестерегло Лето ще до того, як вона заговорила.
— Тигри, — сказав він.
— Лазійські тигри, — виправила вона його.
— Вони нас бачать, — промовив він.
— Краще нам поспішити, — відповіла вона. — Мауля нізащо не стримають цих тварин. Вони для цього надто добре натреновані.
— Десь поблизу них — людина-розпорядник, — сказав він, швидко прокладаючи дорогу до скель унизу ліворуч.
Ганіма погодилася, але промовчала, щоб даремно не марнувати сил. Десь поблизу є людина. Тиграм не можна бігати вільно, доки не настане належний час.
Тигри швидко рухалися в останньому сонячному світлі, перестрибуючи з каменя на камінь. Їхній розум в очах, а невдовзі настане ніч — пора тих, чий розум у вухах. Дзвінкий крик нічного птаха торкнувся каменів Служки, щоб підкреслити цю переміну. Творіння темряви вже штовхаються в тінях вижолоблених щілин.
Тигри далі зоставалися в полі зору близнят, які швидко бігли. Однак звірі пливли з силою, випромінюючи абсолютну впевненість у кожному русі.
Лето відчув, що наткнувся на це місце, аби визволитися від власної душі. Біг із певністю, що вони з Ганімою встигнуть вчасно дістатися до вузької виїмки, але його погляд постійно, наче заворожений, повертався до тварин, що були вже дуже близько.