— Чому вони роблять нам цю пропозицію? — спитав Фарад’н. — Це найважливіше.
Вони з башаром Тийканіком стояли у вітальні приватного помешкання Фарад’на. Венсиція сиділа збоку, на низькому блакитному дивані, майже як спостерігачка, а не як учасниця. Усвідомлювала свою позицію і дратувалася через неї, але Фарад’н разюче змінився від того ранку, коли вона розкрила йому їхні інтриги.
У Замку Корріно був пізній полудень, а слабке світло підкреслювало спокійний затишок цієї вітальні — кімнати, обставленої справжніми книжками, відтвореними у пластіно, з полицями, заваленими стосами касет для плеєра, блоками даних, котушками шиґаструн, мнемонічними підсилювачами. Скрізь були ознаки того, що кімнатою часто користувалися, — потертості на книжках, відполірований до блиску метал на підсилювачах, зношені куточки блоків даних. Стояв лише один диван, зате багато крісел — усі сенсоформні, запроектовані для ненав’язливого комфорту.
Фарад’н стояв спиною до вікна. Мав на собі звичайний сардаукарський однострій сіро-чорного кольору, прикрашений лише золотим символом у формі левиного кігтя на вилогах коміра. Він вирішив прийняти башара та свою матір у цій кімнаті, сподіваючись зробити спілкування вільнішим, ніж це було б можливим у більш офіційній атмосфері. Але постійне «мілорде, те» й «міледі, це» Тийканіка тримало їх на відстані.
— Мілорде, я не думаю, що вони робили б цю пропозицію, якби неспроможні були її виконати, — сказав Тийканік.
— Очевидно, що ні! — втрутилася Венсиція.
Фарад’н лише глянув на матір, щоб її втихомирити, і спитав:
— Ми не чинили тиску на Айдаго, не робили жодних спроб змусити його виконати обіцянку Проповідника?
— Ні, — відповів Тийканік.
— То чого ж Дункан Айдаго, що все життя відзначався фанатичною вірністю Атрідам, пропонує тепер передати леді Джессіку в наші руки?
— Поголоси про заворушення на Арракісі… — ризикнула Венсиція.
— Непідтверджені, — перебив її Фарад’н. — Чи можливо, щоб Проповідник прискорив їх?
— Можливо, — відповів Тийканік, — але я не бачу мотиву.
— Він казав про пошук притулку для неї, — промовив Фарад’н. — Це могло бути наслідком тих заворушень…
— Саме так, — підтвердила його мати.
— Чи, можливо, якісь хитрощі, — припустив Тийканік.
— Можемо зробити кілька припущень і обговорити їх, — сказав Фарад’н. — Що як Айдаго потрапив у неласку своєї леді Алії?
— Це може дещо пояснювати, — озвалася Венсиція, — але він…
— Ще не було звістки від контрабандистів? — перебив її Фарад’н. — Чому ми не можемо…
— Комунікація в цю пору року завжди повільна, — сказав Тийканік, — а потреби безпеки…
— Так, звичайно, а все-таки… — Фарад’н махнув головою. — Мені не подобається наше припущення.
— Не поспішаймо його відкинути, — промовила Венсиція. — Усі ці історії про Алію та якогось священника, як там його…
— Джавід, — сказав Фарад’н. — Але той чоловік, очевидно…
— Був для нас цінним джерелом інформації, — продовжила Венсиція.
— Насправді я хотів сказати, що він, очевидно, є подвійним агентом, — промовив Фарад’н. — Навіщо йому самому стягати на себе це звинувачення? Йому не можна довіряти. Є надто багато знаків…
— Я їх не бачу, — не погодилася вона.
Зненацька її дурість його розгнівала.
— Повір мені на слово, мамо! Знаки є. Я пізніше покажу їх.
— Боюся, що мушу погодитись, — промовив Тийканік.
Венсиція ображено замовкла. Як вони сміли випихати її з Ради в такий спосіб? Наче вона була пустоголовою легковажною жінкою без…
— Не можна забувати, що Айдаго був колись гхолою, — сказав Фарад’н. — Тлейлаксу… — Він скоса глянув на Тийканіка.
— Дослідимо цей шлях, — погодився Тийканік. Його захоплював хід міркувань Фарад’на: пильний, доцільний, гострий. Так, тлейлаксу, повертаючи Айдаго життя, могли встромити в нього потужне вістря для власного використання.
— Але я не розумію мотиву тлейлаксу, — промовив Фарад’н.
— Інвестиція в наше благо, — сказав Тийканік. — Невелике страхування в надії на майбутню ласку.
— Я назвав би це великою інвестицією, — промовив Фарад’н.
— Небезпечною, — озвалася Венсиція.
Фарад’н був змушений з нею погодитися. Можливості леді Джессіки були загальновідомими в Імперії. Врешті-решт, це вона тренувала Муад’Діба.
— Якби стало відомо, що ми її утримуємо… — почав Фарад’н.
— То це стало б обосічним мечем, — погодився Тийканік. — Але це не мусить стати відомим.
— Припустімо, — сказав Фарад’н, — що ми приймемо цю пропозицію. А яка її вартість? Ми можемо її обміняти на щось важливіше?
— Не відкрито, — зауважила Венсиція.
— Звичайно, що ні! — Він очікувально глянув на Тийканіка.
— Це з’ясується лише в майбутньому, — промовив Тийканік.
Фарад’н кивнув:
— Так. Думаю, що, погодившись, ми мусимо розглядати леді Джессіку як гроші, покладені в банк на невизначений термін. Хай там як, кошти не обов’язково витрачати з якоюсь конкретною метою. Вони просто… є.
— Вона була б дуже небезпечною бранкою, — сказав Тийканік.
— Це й справді слід обміркувати, — погодився Фарад’н. — Кажуть, що Шлях Бене Ґессерит дозволяє їй маніпулювати людиною лише завдяки витонченому використанню свого голосу.
— Або свого тіла, — втрутилася Венсиція. — Якось Ірулан вибовкала мені певні речі, яких навчилася. Але вона тоді дуже величалася, а жодних підтверджень я не бачила. Попри те, є доволі неспростовні докази, що Бене Ґессерит мають способи досягти своїх цілей.
— Ти натякаєш, — спитав Фарад’н, — що вона могла б мене спокусити?
Венсиція лише знизала плечима.
— Я сказав би, що вона дещо застара, чи не так? — спитав Фарад’н.
— З Бене Ґессерит ні в чому не можна бути певним, — зауважив Тийканік.
Фарад’н відчув легке тремтіння від хвилювання з відтінком остраху. Ці ігри, що мали повернути Дім Корріно на вершину влади, водночас і притягали, і відштовхували його. Його й далі приваблювала можливість покинути цю гру, повернувшись до улюблених занять: історичних студій і вивчення явних обов’язків правління тут, на Салусі Секундус. Відновлення сардаукарського війська було завданням, важливим самим по собі, а Тийк усе ще зоставався добрим знаряддям для цієї роботи. Одна планета вже була величезною відповідальністю. Але Імперія була ще більшою відповідальністю, куди привабливішою як інструмент влади. Що більше Фарад’н читав про Муад’Діба — Пола Атріда, то більше його захоплювало використання влади. Для титулярного глави Дому Корріно, спадкоємця Шаддама IV, було б великим звершенням повернути свою династію на Левиний Трон. Він цього хотів! Фарад’н виявив, що, повторюючи собі цю спокусливу літанію, може перебороти хвилинні вагання.
Промовляв Тийканік:
— … і, звичайно, Бене Ґессерит навчають, що мир заохочує до агресії, а тим самим розпалює війну. Парадоксальність цього…
— Як ми дісталися цієї теми? — спитав Фарад’н, подумки залишаючи арену своїх абстрактних міркувань.
— Як же, — солодким тоном відповіла Венсиція, помітивши неуважний вираз обличчя сина. — Я лише спитала, чи Тийк знає керівну філософію Сестринства.
— До філософії не слід підходити з надмірною серйозністю, — сказав Фарад’н, обертаючись до Тийканіка. — Стосовно ж пропозиції Айдаго, я вважаю, що ми повинні довідатися більше. Коли нам здається, наче ми щось знаємо, то саме цієї миті треба придивитися пильніше.
— Так і буде зроблено, — підтвердив Тийканік. Він схвалював обачність Фарад’на, але сподівався, що вона не стосується тих військових рішень, які вимагають швидкості й точності.
Тут Фарад’н промовив, начебто недоречно:
— Знаєте, що мене найбільше цікавить в історії Арракіса? За примітивних часів фримени мали звичай убивати кожного стрічного, що не мав на собі дистикоста з добре помітним характерним каптуром.