— Чому вас так захоплює дистикост? — спитав Тийканік.
— То ви помітили, так?
— Як ми могли не помітити? — озвалася Венсиція.
Фарад’н кинув на матір роздратований погляд. Чого вона втручається саме зараз? Знову перевів увагу на Тийканіка.
— Дистикост — це ключ до характеру цієї планети, Тийку. Це відмітина Дюни. Люди мають тенденцію зосереджуватися на фізичних рисах: дистикост зберігає тілесну вологу, перетворює її й уможливлює існування на такій планеті. Ти знаєш, що фрименським звичаєм було мати один дистикост для кожного члена сім’ї, крім збирачів їжі. Ті мали ще й запасні. Але, прошу, зауважте обоє, — він повернувся до матері, — як вбрання, що зовні нагадує дистикост, хоч насправді ним не є, ввійшло у моду в усій Імперії. Домінантною рисою людського характеру є копіювання завойовника!
— Ви справді вважаєте подібну інформацію вартісною? — здивовано спитав Тийканік.
— Тийку, Тийку, без такої інформації неможливо правити. Я сказав, що дистикост є ключем до їхнього характеру, і так воно й є! Він є консервативною річчю. Помилки, які вони роблять, будуть консервативними помилками.
Тийканік глянув на Венсицію, яка дивилася на сина із занепокоєнням. Ця риса Фарад’на водночас приваблювала й відштовхувала башара. Геть несхоже на старого Шаддама. Отой був чистісіньким сардаукаром — вояком-убивцею з дуже слабкими гальмами. Але ж Шаддам упав під ударом Атрідів з цим їхнім клятим Полом на чолі. Справді, те, що він читав про Пола Атріда, виявляло саме такі його риси, які щойно продемонстрував Фарад’н. Можливо, Фарад’н вагався б менше, ніж Атрід, схиляючись під тиском брутальної необхідності, але це його виучка сардаукара.
— Багато хто правив без такої інформації, — сказав Тийканік.
Фарад’н якийсь час просто дивився на нього. Тоді промовив:
— Правив і зазнав поразки.
Від цієї очевидної алюзії на падіння Шаддама губи Тийканіка стислися в жорстку риску. Це було також падінням сардаукарів, і жоден сардаукар не міг згадати про нього з легким серцем.
Виклавши цю думку, Фарад’н промовив:
— Бачиш, Тийку, вплив планети на масив неусвідомленого в її мешканців ніколи не був повністю оцінений. Щоб перемогти Атрідів, мусимо збагнути не лише Каладан, але й Арракіс: одна планета лагідна, інша — полігон для прийняття тяжких рішень. Спілка Атрідів та фрименів була винятковою подією. Мусимо знати, як вона працювала, інакше не зуміємо до неї пристосуватися, не кажучи вже про те, щоб її перемогти.
— А що це має спільного з пропозицією Айдаго? — зажадала Венсиція.
Фарад’н з жалістю глянув на матір:
— Ми розпочнемо їхній розгром тим неспокоєм, який посіємо в їхньому суспільстві. Неспокій — напрочуд могутнє знаряддя. Його відсутність теж важлива. Хіба ж ви не помітили, як Атріди сприяли тамтешньому пом’якшенню та розслабленню?
Тийканік дозволив собі коротко кивнути на знак згоди. Це правильний підхід. Не можна дозволити, щоб сардаукари надто розм’якли. Та ця пропозиція Айдаго однаково його непокоїла. Він сказав:
— Можливо, найкраще було б відкинути пропозицію.
— Ще ні, — промовила Венсиція. — Перед нами відкривається широкий спектр можливостей. Нашим завданням є ідентифікація якомога більшої частини цього спектра. Мій син має рацію: нам потрібно більше інформації.
Фарад’н дивився на неї, намагаючись збагнути як приховані наміри, так і поверхове значення її слів.
— Та чи знатимемо ми, коли проминемо точку, за якою вибору не лишиться? — спитав він.
Тийканік похмуро реготнув:
— Як на мене, то ми вже давно минули точку неповернення.
Фарад’н засміявся, відкинувши голову назад.
— Але ми все ще маємо альтернативний вибір, Тийку! Діставшись кінця линви, потрапимо до важливої точки розпізнання!
За наших часів, коли люди використовують як транспортні засоби пристрої, здатні прокладати шляхи крізь глибокий космос у трансчасі, а також інші пристрої, що швидко переміщають людей крізь начебто непрохідні ділянки поверхні планети, видається дивною сама думка про далекі піші подорожі. Попри це, вони залишаються головним способом переміщення на Арракісі. Це частково пояснюється уподобаннями, а частково — брутальним ставленням цієї планети до всіляких механізмів. Через суворі умови на Арракісі людське тіло зостається найвитривалішим та найбільш надійним засобом хаджу. Можливо, неявне усвідомлення цього факту робить Арракіс остаточним дзеркалом душі.
Повільно й обережно Ганіма поверталася до Табру, тримаючись найглибших тіней дюн і нерухомо припавши до землі, коли пошукова група обминула її з південного боку. Її охопила жахлива певність: хробак забрав тигрів і тіло Лето, а попереду небезпека. Він пішов, її брат-близнюк зник. Вона відкинула сльози й розпалила гнів. У цьому була чистою фрименкою. Знала це й насолоджувалася цим.
Зрозуміла те, що казали про фрименів. У них начебто немає сумління, його втрачено у полум’ї помсти тим, що довгий час ганяли їх з планети на планету. Це, очевидно, нісенітниці. Лише найпримітивніші дикуни не мають сумління. Фримени мали високорозвинене сумління, що концентрувалося довкола їхнього процвітання як народу. Вони лише зовні видавалися грубими — так само, як чужаки видавалися грубими фрименам. Кожен фримен дуже добре знав, що спроможний на брутальні вчинки, за які не відчуватиме провини. Фримени не відчували провини за вчинки, які викликали б таке почуття в інших. Їхні ритуали звільняли їх від почуття провини, яке в іншому разі могло б їх знищити. У глибині свідомості вони знали, що кожен переступ можна, принаймні частково, приписати добре розпізнаваним обставинам: «занепадам влади», «природженим злим нахилам», притаманним всім людям, або ж «невезінню», яке кожна обдарована чуттям істота спроможна розрізнити як суперечність між смертною плоттю та зовнішнім хаосом Усесвіту.
У цьому контексті Ганіма почувалася чистісінькою фрименкою, дбайливо виплеканою розширенням племінної брутальності. Потребувала лише цілі — і цією ціллю, очевидно, був Дім Корріно. Прагнула побачити кров Фарад’на, пролиту на землю біля її ніг.
Над канатом її не чекав жодний ворог. Навіть пошукові групи пішли деінде. Вона перетнула воду, йдучи по земляному містку, крадькома проповзла крізь високу траву до прихованого виходу з січі. Раптом перед нею блиснуло світло, і Ганіма розпласталася на землі. Виглянула крізь стебла гігантської люцерни. Якась жінка зайшла ззовні до прикритого переходу, а хтось не забув обладнати цей перехід так, як має бути обладнаний кожен вхід до січі. За неспокійних часів кожного пришельця до січі вітали яскравим світлом, що засліплювало його й давало вартовим час на рішення. Але таке вітання не мало поширюватися аж на пустелю. Якщо світло видно звідси, значить, зовнішні завіси з водними печатями розсунуто.
Ганіма відчула крихту гіркоти через те світло — порушення січової безпеки. Всюди знайдеш звичаї цих фрименів у мережаних сорочках!
Світло далі падало віялом на землю біля підніжжя скелі. З темряви саду вибігла молода дівчина, у її рухах було щось тривожне. У переході Ганіма бачила яскраве коло з райдужним ореолом, у якому кружляли комахи. Світло вихопило з пітьми дві постаті — чоловічу й жіночу. Чоловік і жінка трималися за руки, дивлячись одне одному в очі.
Ганімі ця пара здалася якоюсь підозрілою. Не були схожими на коханців, що знайшли для себе кілька хвилин, ховаючись від пильних очей. Світло довкола них у переході було аж надто яскравим. Вони розмовляли на тлі цього осяйного світла, що відкидало їхні довгі тіні. Будь-хто міг одразу ж помітити їхні рухи. Час від часу чоловік вивільняв руку. Рука швидким і скрадливим рухом з’являлася на світлі, а тоді знову поверталася в пітьму.
У темряві довкола Ганіми лунали самотні крики нічних створінь, але вона закрилася від них, щоб не відволікали.
Що не так із цією парою?
Рухи чоловіка були такими статичними, такими обережними.
Він обернувся. Світло, відбите від жіночої сукні, осяяло його, показавши грубе червоне обличчя з великим прищавим носом. Ганіма глибоко вдихнула, безмовно розпізнавши його. Палімбаша! Він онук наїба, чиї сини полягли на службі Атрідам. Обличчя — і ще одне, те, що відкрилося, коли він обернувся, а його накидка колихнулася, — змалювало Ганімі повну картину. Під накидкою був пояс, а до пояса прикріплена коробочка з блискучими клавішами та циферблатами. Це, без сумніву, інструмент тлейлаксу чи іксіан. І це мусив бути той передавач, який вивільнив тигрів. Палімбаша. Отже, ще одна наїбська родина перейшла на бік Дому Корріно.