На шпигунському екрані служниця відчиняла двері леді Джессіки. Жінка кивнула Айдаго, який устав із лави та ввійшов у двері. Служниця пізніше склала б повний рапорт, але Фарад’н, цікавість якого знову прокинулася, торкнувся іншого перемикача на консолі та побачив, як Айдаго входить до вітальні в апартаментах леді Джессіки.
Яким спокійним та врівноваженим був ментат. І якими бездонними були його очі гхоли.
Передусім ментат мусить бути узагальнювачем, а не вузьким спеціалістом. Розсудливим є ухвалювати рішення у вирішальну мить під пильним контролем узагальнювачів. Експерти та спеціалісти швидко заведуть вас у хаос. Вони є джерелом даремних дріб’язкових прискіпувань, затятих суперечок за кому. Натомість ментат-узагальнювач мусить вносити у процес ухвалення рішень звичайний здоровий глузд. Він не може відгороджуватися від широкого обсягу того, що відбувається в його всесвіті. Мусить бути спроможним сказати: «На цю мить тут немає жодної справжньої таємниці. Це те, чого ми зараз хочемо. Пізніше це може виявитися помилкою, але ми її виправимо, діставшись до неї». Ментат-узагальнювач повинен розуміти: усе, що ми можемо ідентифікувати як наш усесвіт, є лише часткою більших феноменів. Але експерт озирається назад — він бачить усе в межах вузьких стандартів своєї спеціалізації. Узагальнювач дивиться назовні — шукає живих принципів, чудово знаючи, що ці принципи змінюються, що вони розвиваються. Ментат-узагальнювач мусить дивитися на характеристики самої зміни. Для таких змін не може існувати сталий каталог, підручник чи інструкція. Ти мусиш підходити до них з якомога меншою кількістю вступних припущень, питаючи себе: «Що зараз робить ця річ?»
Було свято Квізац Хадераха, перший Святий День усіх послідовників Муад’Діба. Цього дня обожненому Полу Атріду поклонялися як особі, що була всюди одночасно, як чоловічому втіленню Бене Ґессерит, що поєднав чоловічий і жіночий спадок у нероздільній силі, аби стати Єдиним-з-Усім. Віряни називали цей день Айл — «Жертовний», — щоб пом’янути смерть, яка зробила його постать «повсюди сущою».
Проповідник обрав ранній ранок цього дня, щоб знову з’явитися на площі храму Алії, зневаживши наказ про арешт, про який усім було відомо. Між Духівництвом Алії та збунтованими пустельними племенами було хистке перемир’я, але сама наявність цього перемир’я відчувалася на дотик як річ, що непокоїла всіх у Арракіні. Проповідник не розвіяв цього похмурого настрою.
Йшов двадцять восьмий день офіційного трауру за сином Муад’Діба, шостий день після поминального обряду в Старій Ущелині, який довелося відкласти через повстання. Та навіть бої не зупинили хадж. Проповідник знав, що того дня на площі буде людно. Більшість прочан намагалася так розпланувати свій час на Арракісі, аби провести тут Айл, «відчути Святу Присутність Квізац Хадераха в Його день».
Проповідник вийшов на площу вдосвіта, виявивши, що вона вщерть заповнена вірянами. Легко тримав руку на плечі свого юного поводиря, відчуваючи у хлопцевій ході цинічну гордість. Тепер, коли Проповідник наближався, люди звертали увагу на кожен нюанс його поведінки. Така увага була не надто неприємною для юного поводиря. Проповідник просто приймав це як неуникне.
Зайнявши місце на третій сходинці Храму, Проповідник почекав, доки запанує тиша. Коли ж натовп на площі нарешті вгамувався й було чутно лише квапливі кроки тих, хто ще підходив, він прокашлявся. Довкола досі панувала ранкова прохолода, а сонячні промені, стримувані верхівками будинків, ще не падали на площу. Проповідник відчув сіру тишу великої площі й почав говорити.
— Я прибув, аби віддати належну данину пам’яті Лето Атріда ІІ, — промовив він гучним голосом, наче погонич хробака в пустелі. — Роблю це зі співчуттям до всіх, хто страждає. Скажу вам, який урок засвоїв покійний Лето, — він збагнув, що завтра ще не настало й може не настати ніколи. Ця мить — єдиний час, доступний нашим чуттям, і єдине місце для нас у нашому всесвіті. Кажу вам: тіштеся цією миттю і старайтеся зрозуміти, чого вона навчає. Кажу вам, аби ви знали, що зростання і смерть уряду видимі у зростанні та смерті його підданих.
Площею пробіг неспокійний гамір. Невже він глузує зі смерті Лето? Присутні міркували, чи не вибіжить зараз Храмова Гвардія і чи не затримає Проповідника.
Алія знала, що ніхто Проповідника не переб’є. Вона наказала, щоб цього дня йому не надокучали. Переодяглася в добрий дистикост із маскою для збереження вологи, яка закривала їй ніс і рот, а волосся сховала під каптуром звичайного одягу. Стояла у другому ряді перед Проповідником, уважно до нього придивляючись. Чи це був Пол? Роки могли так його змінити. І він завжди чудово послуговувався Голосом, тож складно було розпізнати його за мовою. Хоча цей Проповідник робив зі своїм голосом, що хотів, Пол не міг би зробити це краще. Вона відчувала, що мусить довідатися, хто він, перш ніж діяти проти нього. Як же його слова вразили її!
Алія не відчула іронії у словах Проповідника. Він використовував спокусливу привабливість ясних речень, промовлених із великою щирістю. Люди могли лише на мить перечепитися, спотикнувшись об зміст його слів, одразу ж усвідомивши, що він саме цього спотикання і хотів, що так він їх навчає. Справді, він підхопив реакцію натовпу й продовжив:
— Іронія часто маскує нездатність мислити за межами власної самовпевненості. Я не іронізую. Ганіма сказала, що кров її брата неможливо змити. Я з цим погоджуюсь.
Казатимуть, що Лето пішов туди, куди і його батько, зробив те саме, що і його батько. Церква Муад’Діба каже, що від імені власної людяності він обрав шлях, який може здатися абсурдним і безумним, але правильність якого підтвердить історія. Історія переписується навіть у цю мить.
Кажу вам, що з цих життів та їхніх закінчень можна буде здобути черговий урок.
Алія, чуйна до кожного нюансу, спитала себе, чому Проповідник промовив закінчень замість смертей. Невже він хотів сказати, що хтось із них або й вони обидва насправді не мертві? Як це можливо? Правдомовиця підтвердила слова Ганіми. То що ж творить цей Проповідник? Те, що він проголошує, — це міф чи реальність?
— Зверніть увагу і на цей другий урок! — загримів Проповідник, здіймаючи руки. — Якщо маєте людяність, відпустіть Усесвіт!
Він опустив руки і втупив порожні очниці просто в Алію. Здавалося, що він веде з нею приватну розмову. Це було настільки помітним, що кілька осіб поблизу обернулися, кинувши на неї питальний погляд. Алія задрижала від сили, яку відчула в ньому. Це міг бути Пол. Міг!
— Але я розумію, що люди не можуть витримати надміру дійсності, — промовив він. — Життя більшості — це втеча від себе самих. Більшість віддає перевагу правді конюшні. Всуваєте голову в стійло та вдоволено плямкаєте, доки не помрете. Інші використають вас у своїх цілях. Ви так і не вийшли з конюшні, щоб звести голову й стати своїм власним створінням. Муад’Діб прийшов сказати вам це. Не збагнувши його послання, неможливо його вшановувати!
Хтось у натовпі, може, переодягнений священник, не міг більше витримувати. Хрипкий чоловічий голос здійнявся у вигуку:
— Ти не живеш життям Муад’Діба! Чому ти смієш казати іншим, як їм його шанувати!
— Бо він мертвий! — заволав Проповідник.
Алія обернулася, щоб глянути, хто кинув виклик Проповіднику. Натовп закривав від неї чоловіка, але його голос знову залунав понад головами юрби:
— Якщо ти віриш, що він справді мертвий, то відтепер ти самотній!
«Це справді священник», — подумала Алія. Та їй не вдалося розпізнати його голос.
— Я приходжу лише для того, аби поставити просте питання, — говорив Проповідник. — Чи по смерті Муад’Діба має наступити моральне самогубство всіх людей? Чи це неуникний наслідок відходу Месії?
— То ти визнаєш його Месією! — гукнув голос із юрби.
— Чому ж ні, якщо я пророк його часів? — спитав Проповідник.
Його тон і поведінка були такими спокійними, що навіть супротивник замовк. Юрба відреагувала неспокійним гудінням, тихим тваринним звуком.