— Він не може бути Муад’Дібом, міледі!
«Як же мало ти знаєш!» — подумала вона й сказала:
— Ми не можемо ризикувати, затримуючи його відкрито, шкодячи йому у всіх на виду. Звісно, якщо виникне чергова нагода.
— Тепер його постійно оточує натовп!
— Боюся, що ви мусите виявити терплячість. Звичайно, якщо ви вперто сперечатиметеся зі мною…
Кінець її фрази завис у повітрі невимовленим, але добре зрозумілим. Каделам був амбітним, його вабила майбутня блискуча кар’єра.
— Ми не збиралися сперечатися, міледі, — опанував cебе чоловік. — Ми діяли зопалу; зараз я це розумію. Вибачте нам, але він…
— Нічого не сталося, нíчого вибачати, — відповіла вона загальноприйнятою фрименською формулою. Це був один із багатьох звичаїв, завдяки яким плем’я зберігало мир у своїх рядах, а цей Каделам усе ще зоставався настільки старим фрименом, щоб його пам’ятати. Його родина мала давню традицію правління. Провина була бичем наїба, але використовувати його слід ощадно. Фримен найкраще служить, якщо він вільний від почуття провини чи образи.
Він показав, що зрозумів її вирок, схиливши голову й сказавши:
— Для блага племені; я розумію.
— Йдіть освіжитися, — наказала вона. — Процесія розпочнеться за кілька хвилин.
— Так, міледі. — Усі метушливо забралися, а кожен їхній рух показував, з яким полегшенням вони це роблять.
Всередині Алії залунав бас:
— Аххх, ти майстерно з цим упоралася. Один чи двоє з них далі вважатимуть, що ти прагнеш смерті Проповідника. Знайдуть спосіб.
— Заткнися! — просичала вона. — Заткнися! Мені ніколи не слід було тебе слухати! Глянь, що ти накоїв…
— Проклав тобі дорогу до безсмертя, — відповів бас.
Вона відчула, як ці слова, наче віддалений біль, відлунюють їй у голові, подумала: «Де я можу сховатися? Мені нікуди піти!»
— Ніж Ганіми гострий, — промовив барон. — Пам’ятай це.
Алія кліпнула. Так, це слід пам’ятати. Ніж Ганіми гострий. Цей ніж ще може одним ударом вивести їх з теперішньої скрути.
Якщо ти віриш певним словам, то віриш прихованим у них аргументам. Вважаючи щось добрим чи поганим, істинним чи помилковим, ти віриш закладеним у цих словах припущенням, які висловлюють ці аргументи. Такі припущення часто повні прогалин, але вони залишаються найціннішими для переконаних.
Свідомість Лето плавала в місиві різких запахів. Він розпізнав тяжкий коричний аромат меланжу, застояний запах тіл працівників, терпкість неприкритої чавильні мертвих, усілякого пилу з перевагою кременового. Запахи тяглися шлейфом крізь пісок сну, творили імлисті форми в мертвому краю. Він знав, що ці запахи повинні щось йому розповісти, але якась його частина ще не могла слухати.
Думки пропливали крізь його мозок, наче примари. «Зараз я не маю завершених рис; я — це всі мої предки. Сонце, що сідає в пісок, — це сонце, що сідає в моїй душі. Колись ця множинність у мені була чудовою, але це вже закінчилося. Я фримен і матиму фрименський кінець. Золотий Шлях закінчиться, не розпочавшись. Він не що інше, як борозна, прокладена вітром. Ми, фримени, знаємо всякі хитрощі, аби сховатися: не залишаємо фекалій, води, слідів… Дивіться, як щезає мій слід».
Чоловічий голос говорив йому під вухом: «Я можу вбити тебе, Атріде. Я можу вбити тебе, Атріде». Він це повторював знову й знову, аж доки ця фраза втратила всякий сенс, перетворившись на безсловесну частку снів Лето, свого роду літанію: «Я можу вбити тебе, Атріде».
Лето прокашлявся і відчув, як реальність цієї простої дії струснула його чуттями. З сухим горлом насилу сказав:
— Хто…
Голос біля нього промовив:
— Я освічений фримен, і я вбив людину зі свого племені. Ти забрав наших богів, Атріде. Хіба нас обходить твій смердючий Муад’Діб? Твій бог мертвий!
Був це справжній голос Оруби чи якась частка його сну? Лето розплющив очі й відчув, що він, незв’язаний, лежить на твердому тапчані. Глянув угору, на камінь, тьмяні світлокулі — незамасковане обличчя дивиться на нього згори вниз так зблизька, що можна відчути в його диханні запахи січової їжі. Обличчя було фрименським, годі помилитися, побачивши цю темну шкіру, гострі риси та бідне на воду тіло. Це не огрядний городянин. Це пустельний фримен.
— Я Намрі, батько Джавіда, — сказав фримен. — Ти мене знаєш, Атріде?
— Я знаю Джавіда, — прохрипів Лето.
— Твоя сім’я добре знає мого сина. Я ним пишаюся. Ви, Атріди, невдовзі можете пізнати його ще краще.
— Що…
— Я один із твоїх учителів, Атріде. У мене лише одна функція: я той, що може тебе вбити. Я радо б це зробив. Якщо здобудеш свідоцтво у цій школі — житимеш, а якщо провалишся — потрапиш у мої руки.
Лето розпізнав безпощадну щирість у цьому голосі. Вона пройняла його морозом. То був людський ґом джаббар, всевладний ворог, що мав перевірити його належність до людської громади. Лето відчув у цьому руку своєї бабки, а за нею безликі маси Бене Ґессерит. Скорчився від цієї думки.
— Твоя освіта починається з мене, — промовив Намрі. — Це справедливо. Так і годиться, бо на мені вона може й закінчитися. Тепер слухай мене уважно. Кожне моє слово приховує в собі твоє життя. Усе в мені містить твою смерть.
Лето оглянув кімнату: кам’яні стіни, жодних меблів — лише цей тапчан, тьмяні світлокулі, вузький коридор позаду Намрі.
— Не проминеш мене, — сказав Намрі. І Лето йому повірив.
— Навіщо ти це робиш? — спитав Лето.
— Я вже пояснював. Подумай, що ти замислив! Ти тут і не можеш застосувати майбутнє до свого теперішнього стану. Ці двоє не йдуть у парі: теперішнє і майбутнє. Але якщо ти справді знаєш своє минуле, якщо озирнешся назад і побачиш, де ти був, то, можливо, ще знайдеш там розумний сенс. Якщо ні, це буде твоя смерть.
Лето помітив, що тон Намрі дещо змінився, але зоставався суворим і не відкидав смерті.
Намрі загойдався на п’ятах, вдивляючись у кам’яну стелю.
— За давніх часів фримени на світанку дивилися на схід. Еос, знаєш? Це «ранкова зоря» одною з прадавніх мов.
— Я розмовляю цією мовою, — з крихтою гордості сказав Лето.
— Отже, ти мене не слухав, — промовив Намрі, а в його голосі відчувалося гостре вістря ножа. — Ніч — час хаосу. День — час порядку. Так було за часів тієї мови, якою ти начебто розмовляєш: темрява — безлад, світло — лад. Ми, фримени, змінили це. Еос — це світло, якому ми не довіряли. Ми віддавали перевагу світлу місяця чи зірок. Світло могло бути надміром порядку, а це могло стати фатальним. Бачиш, що ти наробив, Еос-Атріде? Людина — це витвір лише того світла, яке його захищає. Сонце було нашим ворогом на Дюні.
Намрі опустив очі вниз, на Лето.
— Якому світлу ти віддаси перевагу, Атріде?
З пози Намрі, з того, як він наготувався, Лето збагнув, що це питання має величезну вагу. Чи вб’є його цей чоловік, якщо він відповість неправильно? Він здатний на це. Лето бачив долоню Намрі, що спокійно лежала на руків’ї крис-ножа. На одному з пальців ножової руки фримена виблискував перстень у формі магічної черепахи.
Лето сперся на ліктях і послав свої думки вивчати фрименські вірування. Ці старі фримени вірували в Закон і любили слухати його уроки, викладені за аналогією. Світло місяця?
— Я віддам перевагу… світлу Лісану Л’хакк, — сказав Лето, придивляючись до найнезначніших реакцій Намрі. Чоловік здавався розчарованим, але прибрав руку з ножа. — Це світло правди, світло досконалої людини, в якому ясно видніється вплив аль- Мутакаліма, — продовжував Лето. — Якому іншому світлу віддала б перевагу людина?
— Кажеш, як той, що декламує, а не той, що вірує, — промовив Намрі.
«Я й декламую», — подумав Лето. Але він починав відчувати перебіг думок Намрі, те, як його слова проходять крізь фільтр раннього вишколу в древній грі у загадки. Фримени вивчали тисячі таких загадок, а Лето достатньо було лише зосередитися на цьому звичаї, щоб знайти приклади, які переповнювали його мозок. «Виклик: Мовчання? Відповідь: Друг переслідуваного».