— Почнімо?
— Краще було б почати, коли ти був значно молодшим, — промовила Джессіка. — Тепер тобі буде тяжче й триватиме це набагато довше. Тобі доведеться почати з науки терплячості, найвищої терплячості. Молюся, щоб вона не здалася тобі надто дорогою ціною.
— Не за ту винагороду, яку ви пропонуєте.
Вона почула щирість, натиск очікувань і нотку благоговіння в його голосі. Разом вони творили місце, з якого добре починати. Вона сказала:
— Отож мистецтво терплячості починається з певних елементарних вправ прана-бінду для ніг і рук, для дихання. Долоні та пальці залишмо на кінець. Ти готовий?
Сіла на стілець обличчям до нього.
Фарад’н кивнув, зберігаючи очікувальний вираз обличчя, який мав приховати раптовий острах. Тийканік перестерігав його, що в пропозиції леді Джессіки мусить критися якийсь підступ, щось затіяне Сестринством. «Годі повірити, що вона знову їх покинула або ж вони покинули її». Фарад’н перервав суперечку вибухом гніву, за який йому відразу ж стало прикро. Через цю емоційну реакцію легше погодився на Тийканікові застережні заходи. Фарад’н зиркнув на кутки кімнати, зауважив витончений блиск самоцвітів на склепінні. Те, що блищало, не було самоцвітами, усе в цій кімнаті буде записано, а розумні люди проаналізують кожен нюанс, кожне слово, кожен рух.
Джессіка посміхнулася, помітивши, куди спрямований його погляд, але не показавши виду, що знає, куди змістилася його увага. Вона сказала:
— Щоб навчитися терплячості на Шляху Бене Ґессерит, мусиш розпочати від розпізнання основоположної, первісної нестабільності нашого Всесвіту. Ми називаємо природу Крайнім Не- Абсолютом, маючи на увазі тотальну цілісність у всіх її виявах. Щоб вивільнити твоє видіння і дозволити тобі розпізнати ці обумовлені змінні шляхи природи, тримай перед собою руки витягнутими на повну довжину. Пильно дивися на витягнуті руки, спершу оглянь внутрішню сторону долоні, тоді зовнішню. Досліди свої пальці з обох боків. Уперед.
Фарад’н послухався, але почувався по-дурному. Це його власні долоні. Він їх знав.
— Уяви собі, що твої руки старіють, — промовила Джессіка. — Вони повинні стати дуже старими в тебе на очах. Дуже, дуже старими. Зауваж, яка суха шкіра.
— Мої руки не змінюються, — сказав він. Уже відчував, як тремтять м’язи його передпліч.
— Продовжуй дивитися на свої руки. Зроби їх старими, настільки старими, наскільки зумієш собі уявити. Це може зайняти певний час. Але, як побачиш, що вони старіють, розверни цей процес. Зроби свої руки знову молодими, настільки молодими, наскільки вдасться. Намагайся переводити їх від немовлячого віку до літнього, за бажанням, туди й назад, туди й назад.
— Вони не міняються! — запротестував він. Його плечі боліли.
— Якщо вимагатимеш цього від своїх чуттів, твої руки зміняться, — сказала вона. — Сконцентруйся на візуалізації плину часу, якого ти прагнеш досягти: від немовляти до старця, від старця до немовляти. Це може зайняти години, дні, місяці. Але цього можна добитися. Розвертання цього змінопотоку навчить тебе бачити в кожній системі обертання у відносній стабільності… лише відносній.
— Я думав, що вчуся терплячості. — У його голосі вона відчула гнів, що межував із фрустрацією.
— І відносної стабільності, — промовила вона. — Це перспектива, яку ти твориш на підставі власних вірувань, а віруваннями можна маніпулювати за допомогою уяви. Ти завчив лише обмежений погляд на Всесвіт. Тепер мусиш зробити Всесвіт своїм власним творінням. Це дозволить тобі використовувати кожну відносну стабільність для власного вжитку, для всякого вжитку, який ти можеш собі уявити.
— Скільки, ви казали, це триває?
— Терплячість, — нагадала вона йому.
Спонтанна усмішка торкнулася його вуст. Його очі звернулися до неї.
— Дивись на свої руки! — різко наказала вона.
Усмішка зникла. Його погляд знову зосередився на витягнутих руках.
— Що я маю робити, коли мої руки втомляться? — спитав він.
— Перестань говорити й сконцентруйся, — промовила вона. — Якщо надто втомишся, припини. Повтори через кілька хвилин відпочинку та вправ. Мусиш продовжувати, доки не досягнеш успіху. На цьому етапі це так важливо, що ти навіть уявити собі не можеш. Вивчи цей урок, інакше в тебе нічого більше не вийде.
Фарад’н глибоко вдихнув, прикусив губи, глянув на свої руки. Поволі повертав їх: верх, низ, верх, низ… Плечі тремтіли від утоми. Верх, низ… Ніщо не мінялося.
Джессіка встала, підійшла до єдиних дверей.
— Куди ви? — спитав він, не зводячи очей з рук.
— Тобі краще попрацювати над цим наодинці. Я повернуся за годину. Терплячість.
— Я знаю!
Якусь мить вона пильно на нього дивилася. Яким зосередженим він здавався! З раптовим щемом серця вона згадала втраченого сина. Дозволила собі зітхнути й сказала:
— Коли повернуся, дам тобі урок із розслаблення м’язів. На це потрібен час. Ти здивуєшся тому, що зумієш зробити зі своїм тілом і чуттями.
Вийшла.
Всюдисущі вартові зайняли позицію за три кроки від неї, коли вона минала передпокій. На їхніх обличчях читалися захоплення і страх. То були сардаукари, тричі попереджені про її бойову доблесть, виховані на розповідях про поразку, завдану їм фрименами на Арракісі. Ця відьма була Превелебною Матір’ю фрименів, бене-ґессериткою і Атрідкою.
Озираючись, Джессіка бачила їхні суворі обличчя як верстові стовпи її задумів. Діставшись сходів, вона обернулася, збігла вниз, а тоді коротким переходом вийшла до саду під її вікнами.
«Тепер аби лише Дункан і Ґурні зуміли виконати свою частину», — подумала вона, відчуваючи жорству стежки під ногами, і побачила золоте світло, що просочувалося крізь зелень.
Ви вивчаєте інтегровані методи комунікації, виконуючи наступний крок своєї ментальної освіти. Це функція гештальту, що вкладає шляхи даних у вашу свідомість, розв’язуючи при цьому проблему складності та масованого вводу з ментатської індексованої картотеки, технологію створення якої ви вже опанували. Вашою початковою проблемою будуть перепади напруги, що походять із дивергентного нагромадження деталей і даних стосовно спеціалізованих тем. Будьте обережні. Без покриття, яким є ментатська інтеграція, вас може поглинути Проблема Вавилона. Такий ярлик дають усюдисущій проблемі складання помилкових комбінацій з істинної інформації.
Звук тертя тканини об тканину пробудив у Лето іскри свідомості. Сам здивувався, що настільки точно налаштував свою чутливість — автоматично розпізнав тканини на підставі цього звуку. Це фрименський одяг тернувся об груботкану дверну завісу. Лето повернувся в бік звуку. Він долинав з коридору, куди вийшов Намрі кількома хвилинами раніше. Обернувшись, Лето побачив, що це входить його полонитель. Той самий чоловік, що піймав його: та сама темна смужка шкіри над маскою дистикоста, ті самі гострі очі. Чоловік підніс руку до маски, витяг із ніздрів носотрубку, опустив маску й одним рухом відкинув каптур. Лето пізнав його ще раніше, ніж зосередився на шрамі від чорнильної лози, що оббігав щелепу чоловіка. Пізнавання було повним, а пізніші дрібні деталі його лише підтвердили. Жодної помилки: це жива груда гуманізму, це воїн-трубадур Ґурні Галлек!
Лето затиснув кулаки, подоланий миттєвим шоком розпізнавання. Не було в Атрідів вірнішого прибічника. Не було нікого кращого в бою зі щитами. Він був повірником і вчителем Пола.
І слугою леді Джессіки.
Усвідомлення цього сяйнуло в мозку Лето, потягнувши за собою інші. Ґурні був його викрадачем. Ґурні та Намрі були співучасниками цієї змови. А стояла за ними леді Джессіка.
— Як я розумію, ти вже зустрівся з нашим Намрі, — сказав Галлек. — Благаю: вір йому, юний пане. Він має одну функцію, тільки одну. Він спроможний тебе вбити, якщо настане така потреба.
Лето автоматично відповів тоном свого батька:
— Отже, ти приєднався до моїх ворогів, Ґурні! Я ніколи б не подумав…
— Не випробовуй на мені своїх диявольських штук, хлопче, — промовив Галлек. — Я невразливий до жодної з них. Я виконую накази твоєї бабки. Твоя освіта розпланована до найменших дрібниць. Це вона схвалила мій вибір Намрі. Те, що наступить далі, хоч може тобі здатися болісним, виконується за її командою.