— І що ж то за команда?
Галлек вивільнив руку зі складок одягу й показав фрименський ін’єктор, грубий, але ефективний. Прозора трубочка була наповнена блакитною рідиною.
Лето відкинувся назад на своєму тапчані, вдарився об кам’яну стіну. Тим часом увійшов Намрі й став поруч із Галлеком, тримаючи руку на крис-ножі.
— Бачу, ти вже розпізнав есенцію прянощів, — сказав Галлек. — Маєш вирушити в подорож хробака, хлопче. Мусиш пройти крізь це. Інакше те, на що зважився твій батько, а ти не смієш, висітиме над тобою до кінця твоїх днів.
Лето безмовно труснув головою. Це було те, що, як знали вони з Ганімою, могло їх подолати. Ґурні нетямущий дурень! Як могла Джессіка… Лето відчув батькову присутність у своїй пам’яті. Батько ринув у його свідомість, намагаючись зняти оборону. Лето хотів обурено крикнути, та не міг і ворухнути губами. Але це була та невимовна річ, якої найбільше боялася його переднароджена свідомість. То був пророчий транс, читання незмінного майбутнього у всій його тривалості та з усім його жахом. Безперечно, Джессіка не могла звеліти, щоб її рідного внука віддали на такі випробування. Але вона теж з’явилася в його свідомості, наводячи аргументи на підтвердження іспиту. Додалося навіть монотонне бурмотіння літанії проти страху: «Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть…»
З прокляттям древнім уже тоді, коли Халдея була молодою, Лето намагався ворухнутися, намагався кинутися на двох похилених над ним чоловіків, але м’язи йому не корилися. Наче вже ввійшовши в транс, Лето побачив, як рука Галлека рухається, як наближається ін’єктор. У блакитній рідині сяйнув відблиск світлокулі. Ін’єктор торкнувся лівого передпліччя Лето. Біль пронизав його, рвонувся вгору, до мускулів голови.
Зненацька Лето побачив молоду жінку, що сиділа під простою хатиною у ранковому світлі. Сиділа просто перед ним, припікаючи кавові зерна до рожево-коричневої барви, додаючи туди кардамон і меланж. Десь позаду нього лунав голос ребеки. Музика відлунювала й відлунювала, аж доки дісталася його голови, все ще відлунюючи. Залила його тіло, і він почувся великим, дуже великим, зовсім не дитиною. А його шкіра була не його власною. Він знав це відчуття! Його шкіра не була його власною. Його тілом поширювалося тепло. Так само зненацька, як у першому видінні, він опинився в темряві. Була ніч. Зорі, як дощ із жаринок, падали в поривах із блискучого космосу.
Якась частина його знала, що порятунку немає, але він усе ще намагався боротися, доки не втрутився внутрішній батько: «Я захищатиму тебе у трансі. Інші внутрішні тебе не заберуть».
Вітер перевернув Лето, покотив його з шипінням, заливаючи курявою і піском, розтинаючи руки, обличчя, протираючи одяг, лопочучи роздертими клаптями вже непридатної до вжитку тканини. Але він не відчував болю і бачив, що порізи гояться так само швидко, як і з’являються. Далі котився за вітром. А його шкіра не була його власною.
«Це станеться!» — подумав він.
Однак ця думка була віддаленою і прийшла до нього не як його власна; не більш власна, ніж його шкіра.
Видіння поглинуло його. Він перетворився на стереологічну пам’ять, що відокремлювала минуле від теперішнього, майбутнє від теперішнього, майбутнє від минулого. Кожне відокремлення змішувалося у триокулярному фокусі, і він відчував його як багатовимірну рельєфну карту свого майбутнього існування.
Він подумав: «Час — це міра простору, так само як далекомір є мірою простору, але вимірювання прив’язує нас до місця, яке ми вимірюємо».
Відчув, що транс поглиблюється. Це відбулося як посилення внутрішньої свідомості, яку поглинуло його саморозуміння і завдяки якій він відчував, що змінюється. Це був живий Час, і він не міг його зупинити. Фрагменти пам’яті, минуле й майбутнє, заполонили його. Але вони існували як монтаж у русі. Їхні взаємозв’язки невпинно танцювали. Його пам’ять була лінзою, світловим прожектором, що ловив фрагменти, ізолюючи їх, але ні на мить не припиняючи безнастанного руху та модифікацій, що мерехтіли в його полі зору.
Крізь прожектор пройшло заплановане ними з Ганімою, це видовище домінувало над усім іншим, але тепер воно його жахало. Через безсумнівну невідворотність його его скоцюрбилося.
І його шкіра не була його власною! Минуле і теперішнє валилися крізь нього, долаючи бар’єри, збудовані страхом. Якоїсь миті він відчув, що рушає на Батлеріанський Джигад, прагнучи знищити кожну машину, що імітує людську свідомість. Це мало відійти в минуле й зникнути. Однак його чуття промчали крізь цей досвід, поглинаючи найдрібніші деталі. Він бачив священника-сотрудника[26], що промовляв із казальниці: «Ми мусимо знищити всі машини, що здатні мислити. Люди повинні встановити власні вказівні лінії. Це не те, що можуть зробити машини. Міркування залежать від програмування, а не від заліза, а ми — найкращі можливі програми!»
Він виразно чув голос, знав оточення — простору дерев’яну залу з темними вікнами. Світло давало мерехтливе полум’я. А його сотрудник промовляв: «Наш Джигад — це “дамп-програма”, програма викидання. Ми викидаємо речі, що нищать нас як людей!»
А у своїх думках Лето знав, що промовець був слугою комп’ютерів, розумівся на них та їх обслуговував. Але ця сцена зникла, і перед ним постала Ганіма й сказала: «Ґурні знає. Він розповів мені. Ось слова Дункана, а Дункан говорив як ментат: “Творячи добро, уникай розголосу, творячи зло, уникай усвідомлення цього”».
Це мало бути майбутнім — далеким майбутнім. Але він відчував його реальність. Воно було таким інтенсивним, як кожне минуле його множинного життя. І він прошепотів:
— Це правда, батьку?
Однак внутрішній батько заспокійливо сказав: «Не накликай катастрофи! Зараз ти вчишся стробоскопічної свідомості. Без неї ти можеш виплеснутися з себе, загубити своє знакомісце в Часі».
І уявні барельєфи зосталися. Пришельці вторгалися в нього. Минуле-теперішнє-миттєве. Не було справжнього відокремлення. Знав, що мусить пливти разом із ними, але це плавання його жахало. Як він зможе повернутися до знайомого місця? А все-таки відчував, що мусить припинити всякі спроби опору. Не був спроможний сприймати свій новий усесвіт як сукупність нерухомих позначених фрагментів. Ніщо не залишається нерухомим. Речі не можуть бути навічно впорядкованими та сформульованими. Він повинен знайти ритм зміни й між змінами розглянути саму змінність. Не знаючи, з чого це почалося, він опинився всередині гігантського moment bienheureux[27], спроможний побачити минуле в майбутньому, теперішнє в минулому, миттєве як у минулому, так і в майбутньому. Це було нагромадженням століть, пережитих між двома ударами серця.
Свідомість Лето вільно плавала — без об’єктивної психічної компенсації, без бар’єрів. «Тимчасове майбутнє» Намрі ясніло в його пам’яті, поділяючи, однак, свідомість із багатьма іншими майбутніми. І в цій разючій свідомості, у всьому його минулому, кожне внутрішнє життя стало його власним. Панував над ними за допомогою найбільшого з них. Вони йому належали.
Він думав: «Коли ти вивчаєш об’єкт на відстані, видно лише його загальні принципи». Він відійшов на відстань і міг тепер розгледіти своє життя: множинні минулі та їхні спогади були його тягарем, його радістю, його необхідністю. Але подорож хробака додала іншого виміру, а батько не був більше його охоронцем, бо не існувало вже такої потреби. Лето виразно бачив відстані — минуле та майбутнє. І минуле дало йому остаточного предка — того, що звався Гарумом і без якого не було б віддаленого майбутнього. Ці виразні відстані створювали нові загальні принципи, нові доступні виміри. Незалежно від того, яке життя він вибере, проживе його в автономній сфері масового досвіду, здолає життєвий шлях — такий заплутаний, що одного віку не вистачить, аби полічити покоління його предків. Прокинувшись, цей масовий досвід здобуває силу підкорити собі його самість. Він міг почуватися як одиниця, народ, суспільство чи ціла цивілізація. Саме цього Ґурні навчили боятися в ньому, саме цього чекав ніж Намрі. Їм не можна було дозволити побачити в ньому цю потугу. Ніхто й ніколи не має бачити цього у всій повноті — навіть Ганіма.
26
У православній та греко-католицькій церквах — священник, який ще не має власної парафії, а допомагає парохові.