За мить Лето припіднявся і побачив, що Намрі зостався сам і дивиться на нього.
Старечим голосом Лето сказав:
— Нема єдиного набору меж для всіх людей. Універсальне передзнання — порожній міф. Можна передбачити лише найсильніші місцеві течії Часу. Але в нескінченному Всесвіті локальне може бути таким гігантським, що твій розум скорчиться від нього.
Намрі непорозуміло труснув головою.
— Де Ґурні? — спитав Лето.
— Пішов, щоб не бачити, як я вбиваю тебе.
— Ти вб’єш мене, Намрі? — запитав майже з благанням, щоб він так і зробив.
Намрі зняв руку з ножа.
— Раз ти мене просиш, я цього не зроблю. Якби ти був байдужим…
— Хвороба байдужості нищить багато речей, — промовив Лето. Кивнув головою: — Так… навіть цивілізації помирають від неї. Це наче ціна, потрібна, щоб здобути новий рівень складності чи свідомості.
Він глянув на Намрі.
— Тобі наказано розгледіти в мені байдужість?
І побачив, що Намрі був більше, ніж убивцею, — Намрі був підступним.
— Як знак нестримної сили, — сказав Намрі, але це було брехнею.
— Байдужа сила, так. — Лето сів, глибоко зітхнув. — У житті мого батька не було моральної величі, Намрі, лише локальна пастка, яку він сам для себе спорудив.
— Ніколи! — сказала Ганіма. — Я його вб’ю у нашу шлюбну ніч.
Говорила з гострою затятістю, з якою досі опиралася всім умовлянням. Алія та її радники провели пів ночі, тримаючи королівські покої у стані тривоги й посилаючи по нових радників, а також по їжу та напої. Увесь Храм і суміжна Твердиня кипіли фрустрацією через неухвалені рішення.
Ганіма спокійно сиділа на підвісному зеленому кріслі у своїх апартаментах: у великій кімнаті з грубими рудаво-коричневими стінами, що мали імітувати січовий камінь. Стеля, однак, була з імбарського кристалу, що миготів блакитними іскрами, а підлога — з чорної плитки. Меблів було небагато: малий письмовий столик, п’ять плавучих крісел і вузьке ліжко, поставлене в ніші, за фрименським звичаєм. Ганіма мала на собі жовте траурне вбрання.
— Ти не вільна особа, що може сама залагоджувати кожен аспект свого життя, — вже всоте промовила Алія. «Мала дурепа мусить це зрозуміти, рано чи пізно! Мусить погодитися на заручини з Фарад’ном! Мусить! Хай пізніше його вбиває, але, за фрименським обрядом сватання, заручини вимагають відкритого оголошення».
— Він убив мого брата, — промовила Ганіма, тримаючись тієї єдиної ноти, яка ще додавала їй сил. — Усі це знають. Фримени плювали б при згадці мого імені, якби я погодилася на заручини.
«І це одна з причин, чому ти мусиш погодитися», — подумала Алія. Вона сказала:
— Це зробила його мати. Він банітував її за це. Чого ти ще від нього хочеш?
— Його крові, — відповіла Ганіма. — Він Корріно.
— Він звинуватив і засудив власну матір, — протестувала Алія. — А чого тобі перейматися фрименською потолоччю? Приймуть усе, що ми їм накажемо прийняти. Гані, мир в Імперії вимагає, щоб…
— Я не погоджуся, — відрізала Ганіма. — Ви не можете оголосити заручини без мене.
Ірулан, що саме при цих словах Ганіми ввійшла до кімнати, питально глянула на Алію та двох радниць, що стояли біля неї, пригноблені. Ірулан побачила, як Алія роздратовано здіймає руки й падає в крісло навпроти Ганіми.
— Поговори з нею, Ірулан, — наказала Алія.
Ірулан підтягла плавуче крісло на місце й сіла поруч із Алією.
— Ти Корріно, Ірулан, — промовила Ганіма. — Не пробуй зі мною щастя.
Ганіма встала, підійшла до ліжка й сіла на ньому зі схрещеними ногами, озираючись на жінок. Як вона побачила, Ірулан вдягла чорну абу, подібно до Алії, каптур відкинула назад і відкрила золоте волосся. Під жовтим світлом плавучих світлокуль у кімнаті волосся мало траурний вигляд.
Ірулан глянула на Алію, встала й підійшла до Ганіми.
— Гані, я б сама його вбила, якби це могло розв’язати проблему. І, як ти прихильно наголосила, Фарад’н моєї крові. Але ти маєш повинності значно вищі, ніж твої зобов’язання перед фрименами.
— Це звучить не краще, ніж у моєї дорогоцінної тітоньки, — відповіла Ганіма. — Кров брата не може бути змита. Це більше, ніж якийсь незначний фрименський афоризм.
Ірулан стисла губи. Тоді сказала:
— Фарад’н тримає в полоні твою бабусю. Тримає Дункана, а якщо ми не…
— Мене не вдовольняють твої розповіді, як це все сталося, — сказала Ганіма, повз Ірулан дивлячись на Алію. — Колись Дункан волів померти, ніж дозволити ворогам схопити мого батька. Можливо, ця нова гхолівська плоть не така сама, як…
— Дункану наказано захищати життя твоєї бабки! — скрикнула Алія, повертаючись у кріслі. — Я певна, що він обрав для цього єдино можливий спосіб! — І подумала: «Дункане, Дункане! Не передбачалося, що ти зробиш це саме так».
Ганіма, читаючи придушені нотки в голосі, глянула на тітку.
— Ти брешеш, Лоно Небес. Я чула про твоє змагання з моєю бабусею. Чого ти боїшся розповісти нам про неї і про свого дорогоцінного Дункана?
— Ти вже все знаєш, — сказала Алія, проте відчула укол страху через це неприховане звинувачення та його наслідки. Зрозуміла, що втома зробила її необережною. Встала й сказала:
— Усе, що знаю я, знаєш і ти.
Тоді звернулася до Ірулан:
— Попрацюй із нею. Слід її схилити до…
Ганіма перебила їх грубою фрименською лайкою, що шокувала, вийшовши з її незрілих уст. Негайно ж запанувала тиша, а вона сказала:
— Думаєте, що я звичайна дитина, а у вас є довгі роки, щоб зі мною працювати, і що нарешті я згоджуся. Подумай ще раз, Небесна Регентко. Ти знаєш краще, ніж будь-хто інший, скільки мені внутрішніх літ. Я слухатимусь їх, не тебе.
Алія насилу стримала гнівну відповідь, тяжко втупившись у Ганіму. Гидь? Ким було це дитя? В Алії почав наростати новий страх перед Ганімою. Чи вона теж уклала власний компроміс із життями, що дісталися їй під час переднародження?
— Ще є час, щоб ти побачила розумні причини.
— Можливо, буде час, щоб я побачила вибух крові Фарад’на під моїм ножем, — промовила Ганіма. — Очікуйте цього. Якщо я колись зостануся з ним наодинці, хтось із нас напевне помре.
— Думаєш, ти любила свого брата більше, ніж я? — з натиском спитала Ірулан. — Граєш у дурну гру! Я була для нього матір’ю, як і для тебе. Я була…
— Ти ніколи його не знала, — відповіла Ганіма. — Ви всі, крім моєї любої тітоньки, і то нечасто, вперто вважали нас дітьми. Ви дурні! Алія знає! Глянь, як тікає від…
— Я ні від чого не тікаю, — промовила Алія, проте відвернулася від Ірулан і Ганіми та глянула на двох амазонок, які вдавали, наче не чують їхньої суперечки. Вони явно були на боці Ганіми. Можливо, симпатизували їй. Алія сердито відіслала їх із кімнати. Вони виконали наказ із помітним полегшенням.
— Тікаєш, — наполягала Ганіма.
— Я вибрала такий спосіб життя, який мені відповідає, — промовила Алія та обернулася, аби зиркнути на Ганіму, що зі схрещеними ногами сиділа на ліжку. Чи можливо, щоб вона пішла на той жахливий внутрішній компроміс? Алія намагалася розпізнати ознаки цього в Ганіми, але неспроможна була нічого вичитати. «Вона побачила це в мені? — міркувала Алія. — Як вона зуміла?»
— Ти боялася бути вікном для безлічі, — звинуватила її Ганіма. — Але ми переднароджені, тож знаємо. Будеш їхнім вікном, свідомо чи несвідомо. Не можеш їм цього заборонити.
І подумала: «Так, я знаю тебе, ти — Гидь. І, можливо, піду твоїм шляхом, але поки що можу лише тобі співчувати та зневажати тебе».