Невдовзі після вечері Лето побачив чоловіка, що проходив повз аркоподібні двері до його кімнати, і послав свій мозок за ним слідом. Коридор залишився відкритим, і Лето бачив там якусь активність: провозили корзини з прянощами, з’явилися три жінки в мудрованому чужопланетному вбранні, що видавало в них контрабандисток. Чоловік, який зацікавив Лето, міг бути ким завгодно, коли не брати до уваги того, що він рухався, як Стілґар. Дуже помолоділий Стілґар.
Його мозок здійснив дивну прогулянку. Час наповнив свідомість Лето, наче зорі небесну сферу. Він бачив нескінченні часопростори, але мусив втискатися у власне майбутнє, щоб довідатися, де зараз його тіло. Його багатоликі життєпам’яті раптово наростали й відпливали, але тепер вони належали йому. Вони були як хвилі на узбережжі, але якщо здіймалися надто високо, то він міг їм наказати, і вони відступали, залишивши позаду тільки царственого Гарума.
Час від часу він вислуховував ці життєпам’яті. Вони по черзі висовували голову з-за сцени, як суфлер, і давали вказівки щодо його поведінки. Під час цієї розумової прогулянки прийшов його батько й сказав: «Ти дитина, яка хоче бути дорослою людиною. Ставши дорослим, даремно шукатимеш дитини, якою ти був».
Постійно відчував, що його тіло гризуть блохи та воші старої січі, за якою погано доглядали. Здавалося, що жодного зі слуг, які приносили йому страви, дуже приправлені прянощами, не турбували ці створіння. Чи ці люди були невразливими на таке, чи просто жили з ними так довго, що вже й не зважали на дискомфорт?
Ким були ці люди довкола Ґурні? Як вони дісталися сюди? Чи було це Джакуруту? Його множинні пам’яті давали невтішні відповіді. Ці люди були огидними, а Ґурні найогиднішим із них. А все-таки тут, під огидною поверхнею, пливла, очікуючи, приспана досконалість.
Якась його частина знала, що він зостається у путах прянощів, що великі дози меланжу в кожній страві тримають його в неволі. Його дитяче тіло хотіло збунтуватися, тоді як його особистість захоплювалася безпосередньою присутністю спогадів, перенесених крізь тисячі еонів.
Розум Лето повернувся до своєї мандрівки, а він міркував, чи його тіло справді зосталося позаду. Прянощі збили з пантелику його чуття. Він відчував, як натиски самообмежень нагромаджуються довкола нього, наче довгі барханні дюни бледу, що поволі будують піщану гору довкола пустельної скелі. Одного дня кілька струмків піску переповзуть через вершину скелі, тоді дедалі більше й більше… і просто неба зостанеться тільки пісок.
Проте скеля далі буде там, унизу.
«Я все ще в трансі», — подумав він.
Знав, що невдовзі опиниться на роздоріжжі між життям і смертю. Його наглядачі знову й знову відсилали його в неволю прянощів, невдоволені його реакцією після кожного повернення. Завжди зрадницький Намрі чекав там зі своїм ножем. Лето знав незліченне минуле та майбутнє, але ще мусив навчитися, що могло б задовольнити Намрі… чи Ґурні Галлека. Вони хотіли чогось за межами видінь. Роздоріжжя між життям і смертю вабили Лето. Він знав, що його життя мусило мати якесь внутрішнє значення, що здіймає його над обставинами видіння. Думаючи про цю вимогу, він відчував, що внутрішня свідомість була його справжньою суттю, а зовнішнє існування — трансом. Це його жахало. Він не хотів повертатися до січі з блохами, Намрі та Ґурні Галлеком.
«Я боягуз», — подумав він.
Але боягуз, навіть боягуз може відважно померти через єдиний жест. Де ж був той жест, що мав знову зробити його цілісним? Як йому прокинутися від трансу й видіння у Всесвіті, якого вимагав Ґурні? Знав, що без цього повернення, без пробудження з безцільних видінь він може померти в обраній ним самим в’язниці. Він урешті-решт дійшов до необхідності співпрацювати зі своїми поневолювачами принаймні в цьому. Десь мусив знайти мудрість, внутрішню рівновагу, що луною відіб’ється від Усесвіту, повернеться до нього як образ спокійної сили. Лише тоді він зможе шукати свій Золотий Шлях і вижити в шкірі, що не буде його власною.
Хтось у січі грав на балісеті. Лето відчував, що його тіло, ймовірно, сприймає цю музику в теперішньому. Відчував тапчан під спиною. Слухав музику. Це Ґурні грав на балісеті. Жодні інші пальці не могли дорівнятися його володінню цим найскладнішим інструментом. Він грав стару фрименську пісню, звану хадисом[28] через її внутрішній розповідний характер і голос, що описував взірці поведінки, необхідні, аби вижити на Арракісі. У пісні йшлося про щоденні заняття на січі.
Лето почув, як музика несе його крізь чудову древню печеру. Бачив жінок, що топчуть рештки прянощів на паливо, заквашують прянощі для ферментації, тчуть меланжеву тканину. Меланж був у січі всюди.
Настала мить, коли Лето не міг відрізнити музику та людей з печерного видіння. Скавчання і ляскання ткацького верстата було скавчанням і лясканням балісета. Але його внутрішні очі бачили тканини з людського волосся, довгого волосу щурів-мутантів, ниток пустельної бавовни та смужок, скручених із пташиної шкіри. Він бачив січову школу. Екомова Дюни бушувала в його мозку на крилах музики. Він побачив кухню на сонячних панелях, довге приміщення, у якому виготовляли й зберігали дистикости. Бачив віщунів погоди, що читали її з паличок, вийнятих із піску.
Десь посеред цієї подорожі хтось приніс йому їжі й погодував ложкою, сильною рукою підтримуючи голову. Він знав, що це відчуття з реального часу, але чудова гра руху далі тривала всередині нього.
Тоді, наче за мить після насиченої прянощами їжі, він побачив піщану бурю. Рухомі картини в подиху піску стали золотими відблисками очей метелика, а його життя зменшилося до липкого сліду проповзання комахи.
Крізь нього гарячково промайнули слова Паноплії Профетикус: «Кажуть, що у Всесвіті немає нічого постійного, нічого збалансованого, нічого тривалого, — ніщо не зостається сталим, щодень, щогодина приносять зміни».
«Стара Міссіонарія Протектіва знала, що робить, — подумав він. — Вони знали про Жахливі Цілі. Знали, як маніпулювати людьми й релігіями. Навіть мій батько, врешті-решт, не втік від них».
Там лежала підказка, якої він шукав. Лето вивчив її. Відчув, як сила повертається до його тіла. Уся його багатолика істота обернулася і глянула на Всесвіт. Він сів і виявив, що сам у похмурій камері. Світло просочується лише із зовнішнього коридору, яким цілий еон тому пройшов чоловік, що потяг за собою його розум.
— Хай щастить нам усім! — гукнув він традиційне фрименське вітання.
В аркоподібних дверях з’явився Ґурні Галлек, його голова була чорним силуетом на тлі світла із зовнішнього переходу.
— Принеси світло, — сказав Лето.
— Хочеш перейти до наступних випробувань?
Лето засміявся:
— Ні. Зараз моя черга випробовувати вас.
— Побачимо. — Галлек обернувся, а за мить повернувся з яскраво-блакитною світлокулею у згині лівого ліктя. У камері її відпустив, дозволивши вільно плавати над їхніми головами.
— Де Намрі?
— За дверима, там, звідки я можу його покликати.
— Ахх, Прабатько Вічність завжди терпляче чекає, — промовив Лето. Почувався дивно вивільненим, балансуючи на краю відкриття.
— Називаєш Намрі іменем, застереженим для Шай-Хулуда? — спитав Галлек.
— Його ніж — це зуб хробака, — промовив Лето. — Тож він — Прабатько Вічність.
Галлек похмуро посміхнувся, але промовчав.
— Ти далі шукаєш шляху, щоб винести мені присуд? — сказав Лето. — Що ж, погоджуюся — немає можливості обмінюватися інформацією без винесення присудів. Усе-таки не проси у Всесвіту точності.
Шурхітливий звук позаду Галлека сповістив Лето про прихід Намрі. Він зупинився ліворуч від Галлека, за півкроку від нього.
— Аххх, ліва рука проклятих, — прокоментував Лето.
— Немудро жартувати з Нескінченності та Абсолюту, — буркнув Намрі. Зиркнув у бік Галлека.
— Хіба ж ти Бог, Намрі, що прикликаєш абсолюти? — спитав Лето. Але зосередив увагу на Галлеку. Присуд прийде звідти.
28
Хадис в ісламі — запис висловлювань або діянь пророка Мухаммеда. У спілкуванні слово «хадис» означає історію, бесіду: релігійну, світську або історичну.