Тіло Лето зігнулося над сплетеними руками. Сідницями він відчував гарячий пісок. Перед ним лежав килимок, але він сидів на голому піску. На килимок падала тінь: Намрі. Лето вдивлявся у розпливчастий узор килима, по якому хвилями йшли бульбашки. Його свідомість пливла власним річищем крізь ландшафт, що тягся аж до небокраю у неймовірній зелені.
Усередині черепа барабанив пульс. Він відчував тепло, гарячку. Гарячка була палючою силою, що наповнювала його чуття, виштовхуючи плотську свідомість, так що він міг чути лише рухомі тіні небезпеки. Намрі з ножем. Натиск… натиск… Урешті Лето завис між небом і піском, його розум загубив усе, крім гарячки. Зараз він чекав, поки щось станеться, відчуваючи, що ця подія буде першою й останньою.
Гаряче-гаряче сонце било й розбивало, виблискуючи довкола нього, не даючи ні заспокоєння, ні ліків. «Де мій Золотий Шлях?» Звідусіль повзли комахи. Звідусіль. «Моя шкіра не моя власна». Посилав повідомлення вздовж своїх нервів, чекаючи надходження відповідей від інших осіб.
«Голову вгору!» — наказав він собі.
Голова, що мусила бути його власною, рвонулася вгору й задивилася на латки порожнечі в блискучому світлі. Хтось прошепотів:
— Він тепер глибоко в цьому.
Жодної відповіді.
Палючий сонячний вогонь нагромаджував спеку на спеку.
Повільно, розгинаючись, свідомість понесла його течією крізь останній екран зеленої порожнечі, а тоді — за низькі хвилясті дюни, на відстані не більше за кілометр від розтягненої крейдяної лінії скель. Там розкинулося зелене бурхливе майбутнє, здіймаючись, пливучи в нескінченну зелень, зеленобуйність, зелений-зелений рух у зовнішню нескінченність.
У всій цій зелені не було жодного великого хробака.
Багатство дикої рослинності, але ніде жодного Шай-Хулуда.
Лето збагнув, що пустився в ризиковану подорож за давні кордони, до нової країни, існування якої могла засвідчити лише уява, і що зараз він заглядає за чергову завісу, яку сонне людство називає Невідомим.
Це була кровожерлива дійсність.
Відчував, як червоний плід його життя погойдується на стеблині, з нього повільно спливає рідина, а ця рідина — есенція прянощів, що текла в його жилах.
Без Шай-Хулуда прянощів більше не буде.
Він бачив майбутнє без великого сірого червозмія Дюни. Він знав це, але не міг вирватися з трансу й відгородитися від такого переходу.
Зненацька його свідомість відсахнулася, рвонувшись назад, відступаючи від такого смертельного майбутнього. Його думки ввійшли в нутрощі, ставши примітивними, піддатливими лише найсильнішим емоціям. Він виявив, що неспроможний зосередитися на жодному конкретному аспекті свого видіння чи оточення, проте всередині нього промовляв голос. Говорив прадавньою мовою, яку Лето чудово розумів. Голос був мелодійним і жвавим, але його слова лякали.
— Це не теперішнє впливає на майбутнє, недоумку, а майбутнє формує теперішнє. Ти все бачиш навпаки. Оскільки майбутнє відоме, воно задає розвиток подій, що забезпечують майбутньому сталість і неминучість.
Ці слова прошили його наскрізь. Відчув жах, закорінений у тяжкій матерії свого тіла. Завдяки цьому знав, що його тіло досі існує, але необачна природа й надзвичайна сила його видіння стали причиною того, що він почувся зараженим, беззахисним, нездатним віддати м’язам наказ, здобувши їхній послух. Він знав, що дедалі сильніше піддається натиску колективного життя, завдяки пам’ятям якого він повірив у свою реальність. Його охопив страх. Подумав, що може втратити внутрішній контроль над собою, провалившись урешті в Гидь.
Лето відчув, що його тіло скрутилося від жаху.
Він почав уже покладатися на свою перемогу й новоздобуту добромисну співпрацю цих пам’ятей. Тим часом усі вони обернулися проти нього — навіть царствений Гарум, якому він вірив. У мерехтінні лежав на поверхні, яка не мала коренів, і не міг надати жодного виразу своєму власному життю. Намагався сконцентруватися на своєму ментальному образі, постав перед рамками, що накладалися одна на одну, але кожна з них відповідала іншому віку: немовля у старечому дрижанні. Він згадав ранню науку батька: «Нехай руки стають молодими, тоді старими». Але все його тіло було зараз занурене в цю втрачену реальність, цілісна послідовність образів танула серед інших образів, з рисами тих, що дали йому свою пам’ять.
Діамантова блискавка розколола його.
Лето почув, як фрагменти його свідомості розпадаються, а все-таки зберіг самовідчуття десь між існуванням та неіснуванням. Надія оживала, він відчув, як його тіло дихає. Вдих… Видих. Набрав повні груди повітря: інь. Випустив його: янь.
Десь одразу за межами його досяжності лежало місце найвищої незалежності, перемоги над усіма непорозуміннями, пов’язаними з його множинністю життів, — не фальшиве відчуття командування, а істинна перемога. Тепер він знав свою попередню помилку: шукав сили в реальності свого трансу, вибравши це замість того, щоб протиставитися страхам, які вони з Ганімою роздмухували одне в одному.
«Страх подолав Алію!»
Але пошук сили створив чергову пастку, розважаючи його фантазіями. Увесь процес ілюзій крутнувся на півоберта, і зараз він знав центр, з якого міг без певної мети оглядати політ своїх візій, своїх внутрішніх життів.
Його охопило піднесення. Викликало в ньому бажання сміятися, проте він не дозволив собі цієї розкоші, знаючи, що вона зачинить дороги пам’яті.
«Ахххх, мої пам’яті, — подумав він. — Я бачив ваші ілюзії. Ви вже не вигадуєте для мене наступного моменту. Ви лише показуєте, як творити нові моменти. Я не дам замкнути себе на старих дорогах».
Ця думка пройшла крізь його свідомість, наче витерши поверхню дочиста, і після цього пробудження він повністю відчув своє тіло, у його свідомість увірвалися осіяння, думки-einfälle, що в найменших деталях звітували йому про кожну клітину, кожен нерв. Увійшов у стан глибокої тиші. У цій тиші почув голоси, знаючи, що вони долинають здалеку, але почув їх виразно, наче вони луною відбивалися від прірви.
Один із цих голосів належав Галлеку.
— Можливо, ми дали йому надмірну дозу.
Відповів Намрі:
— Ми дали йому точнісінько стільки, скільки вона казала.
— Можливо, нам слід туди повернутися і ще раз на нього глянути.
Це був Галлек.
— Сабіха добре на цьому знається, покличе нас, коли щось піде не так.
Це Намрі.
— Мені не подобається ця справа з Сабіхою.
Галлек.
— Вона необхідний інгредієнт.
Намрі.
Лето відчув яскраве світло назовні й темряву всередині себе, але ця темрява була таємничою, захисною і теплою. Світло почало палахкотіти, і він відчув, що воно походить із внутрішньої темряви, пробиваючись назовні виром, як блискуча хмара. Його тіло стало прозорим, потягло його вгору, але він зберіг той einfälle-контакт із кожною клітиною та нервом. Множина внутрішніх життів відчутно вишикувалася, впорядкувалася, нічого сплутаного чи змішаного. Вони стали дуже тихими, наслідуючи його внутрішню тишу, кожна життєпам’ять окремо, як безтілесна й неподільна сутність.
Лето промовив до них: «Я ваш дух. Я — єдине життя, яке ви можете реалізувати. Я дім вашого духу на землі, якої ніде немає, але яка є єдиним домом, що вам зостався. Без мене пізнаваний Усесвіт повернеться до хаосу. Творчість і бездонність нерозривно зв’язані в мені — лише я можу бути посередником між ними. Без мене людство скотиться в болото та марноту знання. Завдяки мені ви знайдете й вони знайдуть єдиний вихід із хаосу: розуміння через життя».
З цим він відпустив себе й став собою, власною особистістю, що охоплювала все його минуле. Це була не перемога й не поразка, а щось нове, і він міг розділяти його з довільним внутрішнім життям, яке вибрав. Лето насолоджувався цією новизною, дозволивши, щоб вона охопила кожну його клітину, кожен нерв, зрікаючись того, що дарувало йому einfälle, і водночас здобуваючи цілісність.
За якийсь час він прокинувся у білій темряві. З проблиском свідомості зрозумів, де його тіло: сидить на піску десь за кілометр від скельної стіни, що позначала північну межу січі. Тепер він знав цю січ: Джакуруту, звичайно, … і Фондак. Але вона значно відрізнялася від міфів, легенд та поголосу, який підтримували контрабандисти.