Просто перед ним на килимку сиділа молода жінка, до її лівого рукава була прип’ята світлокуля, що витала їй над головою. Коли Лето відвів погляд від світлокулі, з’явилися зорі. Він знав цю молоду жінку, це вона припікала кавові зерна в його попередньому видінні. Вона була небогою Намрі, такою ж вправною з ножем, як і дядько. Ніж лежав на її колінах. На собі мала просту зелену одіж поверх сірого дистикоста. Сабіха, от як її звати. А Намрі мав щодо неї власні плани.
По очах Сабіха розпізнала, що він отямився, і сказала:
— От-от світатиме. Ти провів тут усю ніч.
— І більшу частину дня, — відповів він. — Ти готуєш добру каву.
Ця заява її здивувала, проте вона проігнорувала її з простодумністю, яка свідчила про суворий вишкіл та недвозначні настанови стосовно її поведінки.
— Це година таємних убивць, — промовив Лето. — Але твій ніж непотрібний.
Він глянув на крис-ніж на її колінах.
— Це вирішуватиме Намрі, — сказала вона.
Отже, не Галлек. Вона лише підтвердила його внутрішнє знання.
— Шай-Хулуд — чудовий прибиральник сміття і знищувач небажаних доказів, — зауважив Лето. — Я сам його так використовував.
Вона легко поклала долоню на руків’я ножа.
— Скільки ж можна зрозуміти з того, де ми сидимо і як ми сидимо, — промовив він. — Ти на килимку, я на піску.
Вона міцніше стиснула руків’я ножа.
Лето позіхнув, широко роззявивши рота, аж заболіли щелепи.
— Я мав видіння, у якому була ти, — сказав він.
Вона трохи розслабила плечі.
— Ми дуже односторонні в поводженні з Арракісом, — промовив він. — Справжні варвари з нас. У тому, що ми робимо, є певний імпульс, але тепер нам слід трохи відступити. Шальки терезів мусять бути краще збалансовані.
На обличчі Сабіхи з’явилася тінь здивування.
— Моє видіння, — сказав він. — Якщо не повернемо сюди, на Дюну, танець життя, не буде більше дракона на долівці пустелі.
Оскільки він ужив стару фрименську назву для великого хробака, вона не відразу його зрозуміла. Тоді запитала:
— Хробаки?
— Ми в темному переході, — промовив він. — Без прянощів Імперія розвалиться. Гільдія не ворухнеться з місця. Планети повільно втратять ясну пам’ять одна про одну. Замкнуться в собі. Космічний простір стане перепоною, коли навігатори Гільдії втратять свою майстерність. Припадемо до вершин наших дюн, не знаючи, що над нами й що під вами.
— Ти дуже дивно кажеш, — відповіла вона. — А як ти бачив мене у своєму видінні?
«Довіряй фрименським забобонам!» — подумав він і сказав:
— Я став пазиграфічним[31]. Я живий гліф для записування змін, що повинні настати. Якщо я їх не запишу, спіткає вас такий сердечний біль, якого не повинна зазнавати жодна людина.
— Що це за слова? — спитала вона, але її рука досі торкалася ножа.
Лето повернув голову до скель Джакуруту, побачивши перший блиск — це Другий місяць долав свою передсвітанкову дорогу за каменями. Лето вразив смертний крик пустельного зайця. Він бачив, як здригнулася Сабіха. Залопотіли крила хижого птаха, тутешнього нічного створіння. Він побачив жарини блиску багатьох очей, коли ці створіння його минали, повертаючи до своїх криївок у скелях.
— Я мушу поводитися згідно з наказами мого нового серця, — сказав Лето. — Ти дивишся на мене як на звичайну дитину, Сабіхо, але якщо…
— Мене перестерігали щодо тебе, — перебила його Сабіха, і її плечі застигли в готовності. Він почув страх у її голосі й промовив:
— Не бійся мене, Сабіхо. Ти прожила на вісім років більше, ніж моє тіло. За це я тебе шаную. Але я маю понад тисячоліття інших життів, вони невимовні, їх куди більше, ніж вам здається. Не дивися на мене як на дитину. Я проклав мости до багатьох варіантів майбутнього і в одному бачив нас, сплетених коханням. Тебе й мене, Сабіхо.
— Що це… Це неможливо. — Вона розгублено замовкла.
— Ця думка може наростати в тобі, — сказав він. — А зараз допоможи мені повернутися до січі, бо я був у далеких місцях і ослаб, втомлений подорожами. Намрі мусить почути, де я побував.
Помітив у ній нерішучість і додав:
— Хіба ж я не Гість Печери? Намрі мусить навчитися того, чого навчився я. Маємо зробити багато речей, аби наш Усесвіт не дегенерував.
— Я не вірю цьому… про хробаків, — сказала вона.
— І про нас, сплетених у коханні?
Вона хитнула головою. Проте він бачив, як думки пропливають крізь її мозок, наче звіяні вітром пір’їни. Його слова водночас і приваблювали, і відштовхували її. Бути дружиною владаря — це, напевно, дуже принадно. Та існували ще накази її дядька. Але ж одного дня цей син Муад’Діба може правити тут, на Дюні, і аж до найдальших окраїн їхнього Всесвіту. Вона зіткнулася з крайньою нехіттю до подібного майбутнього, притаманною усім фрименам, звиклим ховатися в печерах. Дружина Лето була б у всіх на очах, стала б об’єктом пліток і спекуляцій. Хоча вона була б багатою і…
— Я син Муад’Діба, здатний бачити майбутнє, — промовив він.
Вона повільно вклала свого ножа в піхви, легко підвелася з килимка, підійшла до нього й допомогла йому встати. Її дії розвеселили Лето: вона старанно склала килимок і перекинула його через праве плече. Він бачив, як вона поглядом оцінює їхню різницю в розмірах, обмірковуючи його слова: «Сплетені коханням».
«Розмір — це ще одна річ, яка змінюється», — подумав він.
Поклала руку йому на плече, щоб допомагати й керувати ним. Він спотикнувся, і вона різко сказала: «Для цього ми надто далеко від січі!» Мала на увазі небажаний звук, який міг привабити хробака.
Лето відчував, що його тіло стало сухою шкаралупою, яку покинула комаха. Він знав цю шкаралупу: то була єдність із суспільством, вибудованим на торгівлі меланжем та на Релігії Золотого Еліксиру. Ексцеси цієї релігії спорожнили її. Високі цілі Муад’Діба виродилися у магію, підтримувану збройною рукою Ауквафу. Тепер Муад’Дібова релігія мала іншу назву — Шінь-сен-Шао, іксіанська наліпка, що означала напругу та безумство тих, хто хоче загнати Всесвіт у рай за допомогою крис-ножа. Але це теж зміниться, подібно до Ікс. Вони ж лише дев’ята планета свого сонця, а іксіани забули навіть мову, що дала їм ім’я.
— Джигад був різновидом масового божевілля, — пробурмотів він.
— Що? — Сабіха задумалася про те, як змусити його йти неритмічно, приховуючи їхню присутність тут, на відкритому піску. На якусь мить зосередилася на його словах, а тоді вирішила, що це черговий вияв його очевидної втоми. Вона відчувала його слабкість, те, наскільки він спустошений трансом. Їй здавалося це даремним і жорстоким. Якщо його мають убити, як сказав Намрі, то це слід зробити швидко, без усієї цієї гри. Хоча Лето казав щось про дивовижне одкровення. Можливо, саме цього й прагнув Намрі. Такими, безперечно, були мотиви рідної бабки Лето. Бо чого б інакше Мадонна Дюни дала санкцію на ці небезпечні для дитини дії?
Дитини?
Вона знову замислилася над його словами. Вони дійшли вже до підніжжя скелі, і вона зупинила свого підопічного, давши йому змогу трохи перепочити тут, у безпечнішому місці. Дивлячись на нього при тьмяному зоряному світлі, запитала:
— Як це можливо, щоб не було хробаків?
— Тільки я можу це змінити, — відповів він. — Не бійся. Я можу змінити все.
— Але це…
— На деякі питання немає відповідей, — сказав він. — Я бачив це майбутнє, проте суперечності лише збили б тебе з пантелику. Це змінний Усесвіт, а ми — найдивніша з усіх змін. Ми входимо в резонанс із багатьма впливами. Наші версії майбутнього вимагають постійного оновлення. Тепер перед нами постав бар’єр, який ми мусимо усунути. Це змушує нас коїти брутальні речі, діяти всупереч нашим найфундаментальнішим, найдорожчим бажанням… Та це мусить бути зроблено.
— Що мусить бути зроблено?
— Ти колись убивала друга? — спитав він і обернувся, скерувавшись у бік щілини, яка похило йшла вгору, до прихованого входу в січ. Рухався так швидко, як тільки дозволяла йому втома після трансу, та ось вона вже позаду нього, вхопила його за одяг і зупинила.
31
Пазиграфія — система письма, що складається із загальнозрозумілих символів, не прив’язаних до конкретної мови. Наприклад, арабські цифри чи нотні знаки.