Натиск його багатопам’ятей підірвав заморожену в часі кулю довкола нього, хоч як він намагався опиратися. Відчував звивання тіл, звуки сексу, ритми, вплетені в кожне чуттєве враження: губи, дихання, вологі дотики, язики. Десь у глибині його видіння були спіральні форми вугільно-чорної барви, і він відчув ритм, з яким ці спіралі оберталися всередині нього. Голос благав усередині його черепа: «Прошу, прошу, прошу, прошу…» У його стегнах набрякла доросла сила, і він відчув, як вуста розкриваються, завмираючи, чіпляючись за екстаз. Тоді зітхання, тривала насолода, зменшення набряку, завмирання.
Ох, як солодко буде втілити це в життя!
— Сабіхо, — прошепотів він. — О, моя Сабіхо.
Коли підопічний Сабіхи поїв і провалився у глибокий транс, вона взяла миску та вийшла, зупинившись у дверях, аби порозмовляти з Намрі.
— Він знову промовляв моє ім’я.
— Повертайся і залишайся з ним, — сказав Намрі. — Я мушу знайти Галлека та обговорити це з ним.
Сабіха поставила миску біля дверей і повернулася до камери. Сіла на краю тапчана, вдивляючись у затінене обличчя Лето.
Тут він розплющив очі й простяг руку, торкнувшись її щоки. Заговорив до неї, розповідаючи про те своє видіння, у якому була вона.
Коли він говорив, вона накрила його долоню власною. Яким же солодким він був, яким соло… Опустилася на тапчан, тримаючи його долоню під щокою замість подушки, і заснула ще до того, як він вивільнив руку. Лето сів, відчуваючи глибину своєї слабкості. Прянощі й видіння спустошили його. Обнишпорив кожну клітину в пошуках хоч якоїсь вільної іскри енергії, що дала б йому змогу встати з тапчана, не турбуючи Сабіхи. Він мусив іти, але знав, що далеко не зайде. Повільно запечатав свій дистикост, натяг поверх нього одяг, прослизнув у коридор, повернув до похилого спуску, що виводив назовні. Довкола нього було кілька людей, зайнятих власними справами. Вони його знали, але він не був під їхнім доглядом. Намрі та Галлек, вочевидь, знають, що він робить. Сабіха має бути десь поблизу.
Він знайшов потрібний йому бічний перехід і відважно спустився вниз.
Сабіха позаду нього спокійно спала, доки Намрі не розбудив її.
Вона сіла, протерла очі, побачила порожній тапчан, угледіла свого дядька, який стояв позаду Галлека. Обидва мали розгніваний вигляд.
Вираз її обличчя все пояснив Намрі:
— Так, він зник.
— Як ти могла дозволити йому втекти? — лютував Галлек. — Як це можливо?
— Його бачили, коли він ішов у напрямку нижнього виходу, — дуже спокійно сказав Намрі.
Сабіха скоцюрбилася перед ними, пригадуючи.
— Ну? — зажадав Намрі.
— Я не знаю. Я не знаю.
— Уже ніч, а він слабкий, — сказав Намрі. — Далеко не зайде.
Галлек різко обернувся до нього.
— Хочеш, щоб хлопець помер!
— Мене це не засмутило б.
Галлек знову повернувся до Сабіхи.
— Розкажи мені, що сталося?
— Він торкнувся моєї щоки. Говорив про своє видіння… про нас разом. — Вона глянула на порожній тапчан. — Він мене приспав. Наслав на мене якісь чари.
Галлек глянув на Намрі.
— Міг він десь тут сховатися?
— Не всередині. Його знайшли б, побачили б. Ішов до виходу. Він надворі.
— Чари, — промимрила Сабіха.
— Жодних чарів, — заперечив Намрі. — Він її загіпнотизував. Він майже зробив це зі мною, пам’ятаєш? Сказав, що я його друг.
— Він дуже слабкий, — промовив Галлек.
— Лише тілом, — відповів Намрі. — А все-таки далеко не зайде. Я зіпсував помпоп’яти його дистикоста. Помре без води, якщо ми його не знайдемо.
Галлек ледь не обернувся та не дав Намрі ляпаса, але стримався. Джессіка перестерігала його, що Намрі, можливо, доведеться вбити хлопця. Боги підземні! До чого вони дійшли, Атріди проти Атрідів. Він сказав:
— Можливо, він вийшов у трансі прянощів і далі так блукає?
— А яка різниця? — спитав Намрі. — Якщо втече від нас, то мусить померти.
— Рушимо на пошуки, щойно почне світати, — сказав Галлек. — Він узяв фримпакет?
— При дверних печатях завжди лежить кілька, — промовив Намрі. — Був би дурнем, якби його не взяв. А він ніколи не здавався мені дурнем.
— То вишли звістку до наших друзів, — сказав Галлек. — Розкажи їм, що сталося.
— Цієї ночі жодних звісток, — відповів Намрі. — Надходить буря. Племена стежать за нею вже три дні. Вона прийде сюди опівночі. Зв’язок уже припинено. Супутники відключилися від цього сектора дві години тому.
Галлек глибоко зітхнув і аж здригнувся. Хлопець точно помер би, якби його піймала піщана буря. Здерла б плоть з його костей і порізала б їх на шматки. Вигадана фальшива смерть стане справжньою. Вдарив кулаком об розтулену долоню. Буря може ув’язнити їх у січі. Вони навіть не могли провести пошуків. А грозова статика вже ізолювала січ.
— Дистранс, — сказав він, думаючи, що можна вкласти повідомлення у голос кажана та послати його з сигналом тривоги.
Намрі хитнув головою.
— Кажани не літають під час бурі. Облиш, старий. Вони вразливіші, ніж ми. Ховатимуться у скелях, доки все не минеться. Краще почекаймо, коли супутники знову нас підберуть. Тоді можемо спробувати знайти його останки.
— Ні, якщо він узяв фримпакет і сховався у пісок, — сказала Сабіха.
Галлек, подумки лаючись, відвернувся від них і вийшов до січі.
Мир потребує розв’язань, але ми ніколи не здобуваємо живих рішень — лише працюємо в цьому напрямку. Усталене рішення є, згідно з визначенням, мертвим рішенням. Проблема з миром полягає в тому, що він має тенденцію карати за помилки, замість того щоб винагороджувати за блискучі досягнення.
— Вона його тренує? Вона тренує Фарад’на?
Алія здивовано глянула на Дункана Айдаго з сумішшю гніву та недовіри. Гайлайнер Гільдії вийшов на орбіту довкола Арракіса опівдні за місцевим часом. Годиною пізніше космобаржа доставила Айдаго в Арракін, без попереднього оголошення, буденно й відкрито. За кілька хвилин ’топтер переніс його на дах Твердині. Алія, яку попередили про швидке прибуття, привітала його там. У присутності своєї охорони поводилася холодно й формально, але зараз вони стояли в її покоях у північному крилі. Він саме відзвітував їй: правдиво, точно, підкреслюючи кожен елемент даних на ментатський лад.
— Втратила глузд, — сказала Алія.
Він сприйняв це як ментатську задачу.
— Усе вказує на те, що вона зберігає психічну рівновагу та цілковито здорова. Мушу сказати, що її індекс психічного здоров’я становив…
— Годі! — гримнула Алія. — Про що вона думає?
Айдаго, який знав, що його власна емоційна рівновага залежить від того, як він зуміє відступити в ментатський холод, сказав:
— За моїми обчисленнями, вона думає про заручини своєї внучки.
Він поводився чемно, не знімаючи з обличчя маску, за якою ховалася шалена туга, що от-от мала його поглинути. Алії тут не було. Алія мертва. Якийсь час він штучно утримував міф Алії для своїх чуттів, міфічну істоту, яку він створив із власних прагнень, але ментат не міг довго себе ошукувати. Ця істота в людській подобі була одержимою; нею керувала демонічна психіка. За його волею, сталеві очі з міріадами фасеток мали доступ до безлічі міфічних Алій та відсилали ці образи до зорових центрів. Але, коли він поєднав їх воєдино, Алії не було. Її риси змінювалися на вимогу інших. Була шкаралупою, всередині якої ховався злочинець і негідник.
— Де Ганіма? — спитав він.
Вона відмахнулася від його питання.
— Я відіслала її з Ірулан, щоб вони зоставалися під охороною Стілґара.
«Нейтральна територія, — подумав він. — Відбулися ще одні переговори зі збунтованими племенами. Втрачає ґрунт під ногами й не знає про це… чи знає? Може, причина інша? Може, Стілґар перейшов на її бік?»