— Заручини, — задумалася Алія. — Які вимоги Дому Корріно?
— Салуса роїться від космічних родичів, і всі вони добиваються до Фарад’на, сподіваючись ділити з ним владу, коли він її собі поверне.
— А вона тренує його на бене-ґессеритський лад…
— Хіба ж це не пасує чоловікові Ганіми?
Алія подумки всміхнулася, згадавши невблаганний гнів Ганіми. Хай собі Фарад’н тренується. Джессіка тренує труп. Усе спрацьовує.
— Я мушу це обміркувати, — сказала вона. — Ти дуже тихий, Дункане.
— Чекаю твоїх питань.
— Я бачу. Знаєш, я дуже на тебе сердилася. Забрати її до Фарад’на!
— Ти наказала мені зробити це по-справжньому.
— Я була змушена виступити із заявою, що ви обоє потрапили в полон, — промовила вона.
— Я виконував твої накази.
— Ти інколи буваєш надто буквальним, Дункане. Майже лякаєш мене. Але, якби ти цього не зробив, що ж…
— Загрозу з боку леді Джессіки усунуто, — сказав він. — А з огляду на Ганіму ми повинні бути вдячні за…
— Незмірно вдячні, — погодилася вона. І подумала: «На нього більше не можна покладатися. Ця його клята вірність Атрідам. Я мушу під якимось приводом його відіслати… і усунути. Нещасний випадок, звичайно».
Торкнулася його щоки.
Айдаго змусив себе відповісти на ці пестощі, взяв її руку й поцілував.
— Дункане, Дункане, як це сумно, — сказала вона. — Але я не можу затримати тебе при собі. Надто багато всього відбувається, а я так мало кому можу цілковито довіряти.
Він випустив її руку, чекав.
— Я була змушена вислати Ганіму до Табру, — промовила вона. — Тут дуже неспокійно. Рейдери зі Сплюндрованих Земель зруйнували канати в Котловині Кагга й випустили всю їхню воду в пісок. Арракін перейшов на зменшений раціон. Котловина ще живе за рахунок піщаних форелей, збираючи водний урожай. Ми, звичайно, впораємося з цим, але наші сили дуже розпорошені.
Він уже зауважив, як мало амазонок з охорони Алії зосталося у Твердині. І подумав: «Макі з Внутрішньої Пустелі далі випробовуватимуть на міцність її оборону. Невже вона цього не розуміє?»
— Табр усе ще нейтральний, — сказала вона. — Зараз там ідуть перемовини. Там Джавід із делегацією Духівництва. Але я хотіла б, щоб ти в Табрі простежив за ними, особливо за Ірулан.
— Вона Корріно, — погодився він.
Але бачив по її очах, що вона намагається його позбутися. Якою прозорою стала ця подоба Алії!
Вона махнула рукою.
— Тож іди, Дункане, доки я не розм’якла й не залишила тебе при собі. Я так сумувала за тобою…
— І я за тобою сумував, — сказав він, дозволивши всьому своєму жалеві вилитися в голосі.
Вона глянула на нього, здивована цим жалем. Тоді сказала:
— Заради мене, Дункане. — І подумала: «Як шкода, Дункане». Сказала:
— Зія відвезе тебе до Табру. Нам тут потрібен ’топтер.
«Її улюблена амазонка, — подумав він. — Я мушу бути насторожі».
— Розумію, — сказав він, знову взявши її руку й поцілувавши. Вдивлявся в кохане тіло, яке колись належало його Алії. Виходячи, не міг змусити себе глянути на її обличчя. Хтось інший відповів би йому поглядом з її очей.
Айдаго піднімався на злітний майданчик Твердині, дедалі сильніше відчуваючи, як багато питань залишилося без відповіді. Зустріч з Алією була вкрай тяжким випробуванням для ментатської частини його свідомості, що постійно зчитувала дані. Чекав біля ’топтера з однією з амазонок Твердині й похмуро дивився на південь. Його уява сягала понад Оборонну Стіну, до Січі Табр. «Чому Зія везе мене до Табру? Повернення ’топтера — це дріб’язок, робота для слуги. Що це за зволікання? Чи Зія отримує спеціальні інструкції?»
Айдаго глянув на пильну вартівницю, сів на місце пілота в ’топтері. Вихилився і сказав:
— Передай Алії, що я негайно ж вишлю ’топтер з котримось із людей Стілґара.
Перш ніж вартівниця встигла запротестувати, зачинив двері й завів двигун. Бачив, як вона стоїть, розгублена. Хто міг би засумніватися у консорті Алії? Перш ніж вона вирішила, що робити, він підняв ’топтер у повітря.
Тепер, лишившись на самоті в ’топтері, міг дозволити своїй тузі вилитися болісним риданням. Алія зникла. Вони розлучилися назавжди. Сльози текли з тлейлаксанських очей, а він шепотів:
— Нехай усі води Дюни виллються в пісок. Не дорівняються моїм сльозам.
Але така поведінка була невластивою для ментата, і він визнав це, змусивши повернутися до тверезої оцінки поточних потреб. ’Топтер вимагав його уваги. Відчуття польоту принесло йому полегшення, і він знову зміг себе опанувати.
«Ганіма знову зі Стілґаром, — подумав він. — Ірулан теж».
Чому Зія мала його супроводжувати? Він проаналізував це питання як ментат, і відповідь пройняла його холодом. «Зі мною мав статися нещасний випадок».
Ця скельна святиня з черепом владики не возносить молитов. Це могила плачу. Лише вітер чує голос цього місця. Крики нічних створінь і чудо проходження двох місяців — усе це свідчить, що день його проминув. Більше сюди не приходять благальники. Гості пішли зі свята. Порожня стежка, що веде з цієї гори.
Це здавалося для Лето оманливо простим: уникати видінь, роблячи те, чого він у них не бачив. Знав пастку, наставлену на нього в його власних думках, знав, як випадкові нитки замкнутого минулого сплітаються, доки міцно його не охоплять, але мав новий спосіб ухопити ці нитки. Він ні разу не бачив своєї втечі з Джакуруту. Нитку із Сабіхою слід обірвати першою.
Зараз, при останньому світлі дня, він скоцюрбився біля східного краю стіни, що захищала Джакуруту. Фримпакет забезпечив його енергетичними таблетками та їжею. Чекав припливу сил. На заході лежало озеро Азрак, гіпсова рівнина, на якій була колись відкрита вода, — у дні перед хробаком. На сході розкинувся невидимий Бене Шерк, нові розпорошені селища, що зазіхнули на відкритий блед. На півдні тяглася Танзеруфт, Жахлива Земля: тридцять вісім сотень кілометрів пустки, лише де-не-де порушеної латками зміцнених травами дюн і вітряними пастками, що ловили їм воду, — витвір екологічної трансформації, яка змінювала краєвид Арракіса. Їх обслуговували льотні команди, ніхто не залишався там надовго.
«Піду на південь, — сказав він собі. — Ґурні чекатиме від мене саме цього».
Це була не та мить, аби робити щось геть неочікуване.
Невдовзі споночіє, і він зможе покинути цю тимчасову криївку. Вдивлявся у південний небокрай. Уздовж цього горизонту на тлі брунатного неба з посвистом перекочувалася, наче дим, пекуча лінія хвилеподібного пилу — буря. Він дивився, як високий центр бурі здіймається над Великою Рівниною, немов великий хробак. Кілька хвилин він спостерігав за цим центром і помітив, що той не посувається ні праворуч, ні ліворуч. Йому на думку спав старий фрименський вислів: «Якщо центр не рухається, ти на його шляху».
Ця буря змінила стан справ.
Якусь мить він дивився на захід у напрямку Табру, відчуваючи оманливий сіро-бурий мир пустельного вечора, оглядаючи білу гіпсову плиту, обрамлену заокругленими вітром каменями, самотню порожнечу з нереальною блискучо-білою поверхнею, що віддзеркалювала пилові хмари. Ніде, у жодному видінні, він не бачив, як виживає у сірому змієві материнської бурі або ж як закопується глибоко в пісок, щоб урятуватися. Було лише видіння, як він котиться під вітром… але це може статися пізніше.
І була там буря, що розтягалася на багато градусів географічної широти, хльостаючи цей світ, щоб підкорити його собі. Можна ризикнути. Він знав старі історії — зазвичай вони траплялися зі знайомими знайомих, — що можна утримати виснаженого хробака на поверхні, загнавши гак творця під одне з його широких кілець, і, так його скувавши, втекти від бурі в підвітряній тіні. У цьому було щось таке — на межі зухвальства й нестримного безумства, — що його спокушало. Буря надійде не раніше, ніж опівночі. Час іще був. Скільки ниток можна обірвати? Усі, разом з останньою?