«Ґурні сподівається, що я піду на південь, але не в бурю».
Він глянув униз, на південь, шукаючи шляху, побачив плавний ебеново-чорний мазок глибокого узвозу, що звивався між скелями Джакуруту. Побачив піщані завитки в нутрощах узвозу, химеристий пісок. Пісок викидав свої гордовиті хвилі на рівнину, наче то була вода. Гіркий смак спраги шепотів йому в роті. Він закинув на плече фримпакет і зійшов на стежку, що вела в каньйон. Досі було настільки ясно, що Лето міг роздивитися навколо, але він знав, що грає з часом.
Коли він дістався краю каньйону, на землю стрімко опустилася ніч центральної пустелі. Зосталося тільки спечене глісандо місячного сяйва, що мало освітити дорогу до Танзеруфт. Він відчував прискорене серцебиття вкупі з усіма страхами, які йому забезпечували численні пам’яті. Передчував, що може спуститися у Хуануї-наа, як лячні фрименські описи називали найбільшу бурю — Смертесховище Землі. Та хай би що там сталося, цього не було у видінні. Кожен крок віддаляв його від викликаної прянощами дхайни, розширеної свідомості його інтуїтивно-творчої натури з її перетворенням у нерухомий ланцюг причинності. На кожні його сто кроків щонайменше один вів убік, поза словами та у зв’язку з його новосхопленою внутрішньою реальністю.
«Тим чи тим шляхом, батьку, я йду до тебе».
Невидимі птахи в скелях довкола нього видавали тихі звуки. Згідно з фрименською мудрістю, він слухав їхнє відлуння, що вело його дорогою, яку не можна розгледіти. Часто, минаючи ущелини, помічав зловісну зелень очей: то істоти забилися у схованки, бо знали, що надходить буря.
Він вийшов з узвозу до пустелі. Живий пісок рухався і дихав під ним, розповідаючи про глибинну активність і приховані фумароли[34]. Він озирнувся і глянув на осяяні місяцем шапки лави на крутогорах Джакуруту. Уся структура місцевості була метаморфічною, переважно сформованою тиском. Арракіс досі мав що сказати про своє майбутнє. Лето поставив гупало, щоб привабити хробака, а коли воно почало гупати об пісок, зайняв позицію, з якої найкраще було спостерігати й слухати. Його права рука мимоволі потяглася до яструбиного персня Атрідів, схованого в кишеньці дишсаше. Ґурні знайшов його, але не забрав. Що він подумав, побачивши перстень Пола?
«Батьку, чекай мене скоро».
Хробак прийшов із півдня. Зігнувся кутом, оминаючи скелі, не такий великий, як він сподівався, але тут уже нічого не вдієш. Він оцінив траєкторію хробака, увігнав гаки й швидким рухом зіп’явся лускуватим боком, доки хробак мів пісок над гупалом, здіймаючи хмари куряви. Хробак легко обертався під натиском його гаків. Вітер їхнього переходу почав хльостати одяг Лето. Він глянув на південні зорі, затьмарені курявою, і скерував хробака в той бік.
Просто в бурю.
Коли зійшов Перший місяць, Лето оцінив висоту бурі та змінив прогнози стосовно її приходу. Не раніше світанку. Буря посилилася, збираючи більше енергії для великого стрибка. Команди екологічної трансформації матимуть силу-силенну роботи. Планета наче змагалася з ними зі свідомою люттю, а її гнів наростав дедалі більше з тим, як територію сильніше охоплювала трансформація.
Усю ніч він гнав хробака на південь, відчуваючи запаси його енергії завдяки рухам, які передавалися стопам. Час від часу він дозволяв тварині повертати на захід, що хробак постійно намагався зробити, чи то рухаючись уздовж невидимих меж своєї території, чи то керуючись глибоко закоріненим відчуттям наближення бурі. Хробаки закопувалися, щоб порятуватися від піщаного вітру, але цей не міг заритися під пустелю, доки гаки творця тримали відкритим одне з його кілець.
Опівночі хробак виявляв численні ознаки виснаження. Лето перемістився назад уздовж великих гребенів і запрацював ціпом, дозволивши хробакові вповільнити хід, але далі направляючи його на південь.
Буря прийшла з самого ранку. Спершу це була краплиста розтягнута нерухомість пустельного світанку, що втискав дюни одна в одну. Тоді хмари пилу змусили Лето закрити клапан обличчя. У дедалі густішій куряві пустеля перетворилася на буру картину, позбавлену ліній. Піщані голки почали протинати його щоки, колоти повіки. Він відчув шорсткий пісок на язику й зрозумів, що час вирішувати. Чи варто ризикнути, повіривши старим історіям і скувавши виснаженого хробака? Йому вистачило миті, щоб відкинути цей вибір. Вибрався на хвіст хробака, ослабив гаки. Ледве рухаючись, хробак почав рити нору. Але викиди з системи теплообміну тварини далі бурхали циклоном, наче з печі, зливаючись із бурею, що підходила дедалі ближче. Фрименські діти з найраніших літ довідувалися, як небезпечно перебувати поблизу хвоста хробака. Хробаки були фабриками кисню: на місці їхнього переходу спалахував вогонь, паливом для якого були рясні виділення із внутрішніх залоз хімічного пристосування до тертя.
Пісок довкола його ніг захвилювався. Лето вивільнив гаки і стрибнув достатньо далеко, щоб уникнути пічки біля хвоста. Зараз усе залежало від того, чи вдасться йому забратися під пісок — там, де його розворушив хробак.
Стискаючи в лівій руці статичний ущільнювач, він заглибився у некрутий схил дюни, знаючи, що хробак надто втомлений, аби повернутися і поглинути його всередину великої біло-оранжевої пащі. Закопуючись лівою рукою, правою він вихопив диститент із фримпакета й приготував його до надимання. Це все було зроблено менше як за хвилину: ось розгорнуто тент у твердостінній піщаній кишені із завітряного боку дюни. Надув тент і вповз усередину. Перш ніж запечатати сфінктер, витяг ущільнювач і поставив його на зворотну дію. Пісок зі схилу посипався на тент. Але він устиг запечатати отвір, тож усередину потрапило лише кілька піщинок.
Зараз він мусив працювати ще швидше. Жоден піскошноркель не сягнув би назовні, щоб забезпечити його повітрям. Це була велика буря, у якій мало хто виживає. Це місце буде засипане тоннами піску. Лише тонка бульбашка диститента за ущільненою зовнішньою шкаралупою захистить його від стихії.
Лето розтягся горілиць, склав руки на грудях і ввів себе в сонний транс, коли його легені вдихали раз на годину. Так він доручив себе невідомості. Буря мине, а якщо не відкриє його ламкої кишені, то він зможе вибратися… або ж увійде в Мадінат Ассалям — Оселю Миру. Він знав, що мусить, хоч би що сталося, обірвати нитки, одну за одною, доки не зостанеться лише Золотий Шлях. Так має бути, бо інакше він не зможе повернутися до халіфату спадкоємців свого батька. Не буде більше жити в брехні цієї Деспосіні, цього жахливого халіфату, оспівуючи деміурга — свого батька. Не мовчатиме більше, коли священник проголосить бридку нісенітницю: «Його крис-ніж розжене демонів!»
З цим рішенням свідомість Лето прослизнула в мережу позачасового дао.
У кожній планетарній системі, очевидно, існують впливи вищого порядку. Частою демонстрацією цього є запровадження земних форм життя на нововідкритих планетах. У всіх таких випадках у подібних зонах розвивається життя у напрочуд схожих адаптивних формах. Ця форма означає щось набагато більше, ніж фізичне тіло: вона асоціюється з організацією виживання та взаємозв’язком таких організацій. Людські пошуки цього взаємозалежного порядку та нашої ніші всередині нього є глибокою необхідністю. Але ці пошуки можуть виродитися у консервативне підтримування ідентичності. Це завжди виявлялося вбивчим для всієї системи.
— Насправді мій син не бачив майбутнього, він бачив процес творення і його зв’язок із міфами, якими снить людство, — сказала Джессіка. Вона говорила швидко, але не показувала поспіху. Знала, що приховані спостерігачі знайдуть спосіб їм перешкодити, тільки-но розпізнають, що вона робить.
Фарад’н сидів на підлозі, надвечірнє сонячне світло з вікна позаду нього обрисовувало його постать. Джессіка, дивлячись на протилежну стіну, бачила лише вершечок дерева в саду на дворику. Фарад’н перед її очима був новим Фарад’ном: стрункішим, мускулистішим. Місяці тренувань зробили свою неминучу справу. Коли він глянув на неї, його очі сяйнули.
— Він бачив форми, які створили б наявні сили, коли б їх не відвернули, — промовила Джессіка. — Замість того щоб звернутися проти своїх послідовників, він звернувся проти себе. Не хотів приймати лише те, що було б для нього зручним, бо вважав це моральним боягузтвом.
34
Невеликий отвір і тріщина в кратерах вулканів або лавових потоках, що застигає і покривається кіркою, місце виділення газо- і пароподібних продуктів.