Доки хробак швидко рухався на південь, Лето дав волю своєму мозку. Намагався думати про цей перехід як про нову церемонію у своєму житті. Вона мала втримати його від міркувань над ціною, яку він мусив заплатити за свій Золотий Шлях. Подібно до давніх фрименів, знав, що йому доведеться прийняти багато нових церемоній, аби його особистість не поділилася на частки-пам’яті, аби назавжди зупинити шалених мисливців, які чигали на його душу. Суперечливі образи, яких ніколи не об’єднано, мусять тепер бути включені в оболонку живої напруги, поляризаційної сили, що керувала ним зсередини.
«Завжди новизна, — подумав він. — Я завжди мушу знаходити нові нитки поза моїм видінням».
У раннє пообіддя його увагу привернула опуклість спереду й трохи справа від визначеного шляху. Ця опуклість поступово ставала вузьким пагорбом, скелею, що здіймалася саме там, де він і сподівався.
«Тепер, Намрі… Тепер, Сабіхо, побачимо, як ваші брати сприймуть мою появу», — подумав він. Попереду була найделікатніша нитка, більш небезпечна своїми принадами, ніж відкритою загрозою.
Пагорб довго змінював свої обриси. Якусь мить здавалося, що це пагорб рухається назустріч Лето, а не Лето до нього.
Хробак, уже втомлений, повернув ліворуч. Лето зісковзнув із величезного схилу, аби наново закласти гаки і втримати гіганта на прямому курсі. Відчув у ніздрях делікатну різкість меланжу, ознаку багатої жили. Вони проминули схожі на лишай плями лілового піску в тому місці, де вибухнули прянощі. Лето твердо тримав хробака, доки вони не минули жили. Бриз, що ніс аромат кориці, певний час переслідував їх, аж доки Лето не повернув хробака на новий курс, скерувавши його просто до пагорба.
Зненацька далеко у південному бледі замерехтіли барви: необачний райдужний блиск створеного людськими руками артефакту в цій неосяжності. Він підняв бінокль, сфокусував олійні лінзи й побачив на віддалі перехилені крила шукача прянощів, які виблискували на сонячному світлі. Під ним великий комбайн розправляв свої крила, наче лялечка, що вийшла з кокона перед тим, як тяжко відлетіти. Коли Лето опустив бінокль, комбайн зменшився до розміру цятки. Лето відчув, що його огортає хадхдхаб, неосяжна всюдисущість пустелі. Це підказало йому, яким мисливці за прянощами бачать його — темний предмет між пустелею і небом, фрименський символ людини. Очевидно, вони мають його побачити й бути насторожі. Мають його чекати. Фримени завжди з підозрою ставилися одне до одного в пустелі, аж доки не розпізнавали прибульця чи не впевнювалися, що він не є небезпечним. Навіть під тонкою патиною імперської цивілізації та її витончених правил зоставалися напівприрученими дикунами, завжди певними, що крис-ніж розсипається після смерті свого власника.
«Ось що може нас врятувати, — подумав Лето. — Ця дикість».
Здалеку шукач перехилився праворуч, тоді ліворуч, давши сигнал наземній службі. Лето уявив собі, як вони пильно оглядають пустелю за ним, шукаючи знаків, чи може він бути чимось більшим, ніж самотнім вершником на одному хробаку.
Лето повернув хробака ліворуч, тримав його, доки той не змінив напрямок, потім ковзнув на бік і вільно зістрибнув. Хробак, звільнений від примусу, кілька разів сапнув на поверхні, а тоді занурив у пісок передню третину тіла й так лежав, отямлюючись, — певний знак, що на ньому надто довго їхали.
Лето відвернувся від хробака: він тепер так і лежатиме. Шукач кружляв довкола свого краулера, далі сигналячи крилами. Це, очевидно, були підкуплені контрабандистами відступники, що з обережності не вдавалися до засобів електронного зв’язку. Наявність краулера свідчила, що Лето зустрів групу мисливців за прянощами.
Шукач описав ще одне коло, опустив крила, перестав кружляти й рушив просто до Лето. Він розпізнав тип машини — легкий ’топтер, з тих, які запровадив на Арракісі його дід. Машина описала коло над ним, полетіла вздовж дюни, на якій він стояв, і опустилася, щоб приземлитися проти вітру. Сіла на відстані десяти метрів од Лето, здійнявши хмару куряви. Дверцята збоку ’топтера розчинилися саме настільки, щоб випустити одну постать у важкому фрименському одязі, зі знаком списа на правій частині грудей.
Фримен повільно наближався, даючи кожному з них час повністю оглянути супротивника. Це був високий чоловік, який мав очі цілковито індигові від прянощів. Нижню частину обличчя приховувала маска дистикоста, а глибоко насунутий каптур закривав брови. Одяг сколихнувся, відкривши сховану під ним руку з мауля-пістолем.
Чоловік зупинився за два кроки від Лето та глянув на нього, здивовано примруживши очі.
— Хай щастить нам усім, — сказав Лето.
Чоловік озирнувся довкола, оглядаючи пустку, тоді повернувся до Лето.
— Що ти тут робиш, дитино? — запитав він. Маска дистикоста приглушувала його голос. — Намагаєшся стати корком у пащі хробака?
Лето знову відповів традиційною фрименською фразою:
— Мій дім — пустеля.
— Венн? — з натиском спитав чоловік. — Якою дорогою ти йдеш?
— Подорожую на південь, із Джакуруту.
Чоловік раптово вибухнув сміхом.
— Ну, Батіг! Ти — найдивніше, з чим я коли-небудь стикався в Танзеруфт.
— Я не твоя Маленька Диня, — промовив Лето, відповідаючи на звертання Батіг. Це слово звучало загрозливо. Маленька Диня на краю пустелі давала воду кожному спраглому.
— Ми тебе не вип’ємо, Батогу, — сказав чоловік. — Я Мюріз. Я аріфа цього тайфу.
Рухом голови він указав на краулер.
Лето зауважив, що він назвався Суддею своєї спільноти, а інших описав як тайф — товариство або компанію. Вони не були іхваном чи групою братів. Напевне, підкуплені відступники. Тут тяглася нитка, якої він потребував.
Оскільки Лето промовчав, Мюріз спитав:
— Ти маєш якесь ім’я?
— Хай буде Батіг.
Мюріз затрясся від сміху.
— Ти не сказав, що тут робиш.
— Шукаю слідів хробака, — відповів Лето, вдавшись до релігійної фрази, яка означала, що він вирушив на прощу заради власної умми, особистого одкровення.
— Такий молодий? — спитав Мюріз і похитав головою. — Не знаю, що з тобою робити. Ти нас бачив.
— Що я бачив? — у відповідь запитав Лето. — Я кажу про Джакуруту, а ти не реагуєш.
— Гра в загадки, — сказав Мюріз. — А що ж там?
Він кивнув у бік далекого пагорба.
Лето промовив словами зі свого видіння.
— Лише Шулох.
Мюріз завмер, і Лето відчув, як прискорюється його пульс.
Запала довга тиша, і Лето бачив, як чоловік обмірковує і відкидає різні відповіді. Шулох! В історіях, які розповідали перед сном після січової вечері, часто згадувався караван-сарай Шулох. Слухачі вважали, що Шулох — це міф, місце, у якому відбуваються цікаві пригоди, потрібні лише для того, щоб прикрасити історію. Лето згадав одну оповідь із Шулоху: на краю пустелі знайшли приблуду, бездомне дитя, і привели його до січі. Спершу приблуда відмовлявся говорити бодай слово своїм рятівникам, а коли заговорив, то ніхто не міг зрозуміти його мови. Спливали дні, а він далі ні на що не реагував, відкидав одіж і відмовлявся від спроб порозумітися. Щоразу, зостаючись сам, робив дивні рухи руками. До приблуди прикликали всіх обізнаних людей січі, щоб вони його оглянули, та жодної відповіді ніхто не отримав. Якось дуже стара жінка минала двері, побачила ті його рухи руками й засміялася. «Він усього лиш наслідує свого батька, що скручує меланжеві нитки в шнурок, — пояснила вона. — У Шулоху досі так роблять. Він просто намагається не почуватися таким самотнім». І мораль: «На старих шляхах Шулоху лежить безпека й почуття належності до золотої нитки життя».
Поки Мюріз мовчав, Лето сказав:
— Я приблуда з Шулоху, який уміє лише ворушити руками.
По тому, як чоловік різко мотнув головою, Лето побачив, що він знає цю історію. Мюріз відповів поволі, низьким голосом, сповненим погрози: