— Ти людина?
— Людина, як і ти, — відповів Лето.
— Ти дуже дивно говориш як для дитини. Нагадую тобі, що я суддя, який може відповісти на такву.
«Ах, так», — подумав Лето. В устах цього судді слово таква звучало як пряма загроза. Таква — це страх, викликаний присутністю демона, досить реальне вірування серед старших фрименів. Аріфа знав способи вбити демона, і його завжди вибирали, «бо він має мудрість, аби бути безжальним без жорстокості, знати, коли доброта — це насправді дорога до більшої жорстокості».
Однак це вело саме до тої точки, якої прагнув Лето, і він сказав:
— Я можу піддатися Мешхадові.
— Я буду суддею кожного Духовного Випробування, — промовив Мюріз. — Ти це приймаєш?
— Бі-ля кейфа, — відповів Лето. Беззастережно.
На обличчі Мюріза з’явився лукавий вираз.
— Не знаю, чому я це дозволяю, — промовив він. — Краще було б одразу тебе вбити, але ти малий Батіг, а я мав сина, який помер. Ходімо, ми заберемо тебе до Шулоху, а я скличу Існад, аби ухвалити рішення щодо тебе.
Лето, зауваживши, як кожен рух і слово цього чоловіка видає смертоносне для нього рішення, дивувався, що хтось намагається його ошукати. Він сказав:
— Я знаю, що Шулох — це Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а.
— Що знає дитина про справжній світ? — спитав Мюріз, знаком наказавши Лето йти попереду нього до ’топтера.
Лето підкорився, проте пильно прислухався до звуку фрименової ходи.
— Найпевніший спосіб зберегти таємницю — це переконати людей, що вони вже знають відповідь, — промовив Лето. — Тоді люди не ставлять питань. Мудро з вашого боку, з боку тих, кого вигнали з Джакуруту. Хто б повірив, що Шулох, казково-міфічне місце, існує насправді? І як це зручно для контрабандистів та будь-кого, хто прагне дістатися на Дюну.
Мюрізові кроки стихли. Лето повернувся спиною до боку ’топтера, з крилом ліворуч.
Мюріз стояв за півкроку від нього, витягши мауля-пістоль, націлений просто на Лето.
— Отже, ти не дитина, — промовив Мюріз. — Проклятий карлик прийшов за нами шпигувати! Я думав, що ти говориш надто мудро для дитини, але ти сказав надто багато й надто швидко.
— Не надто, — відповів Лето. — Я — Лето, дитина Пола Муад’Діба. Якщо ти мене вб’єш, ти й твої люди проваляться у пісок. Якщо пощадиш, я приведу тебе до величі.
— Не грай зі мною в такі ігри, карлику! — гримнув Мюріз. — Лето у справжньому Джакуруту, звідки, як ти кажеш…
Урвав. Рука з пістолем легко опустилася, довкола очей з’явилися зморшки від здивування.
Саме такого вагання і сподівався Лето. Кожним своїм м’язом зробив знак, наче хоче ворухнутися ліворуч, тоді як його тіло перемістилося не більше як на міліметр, а зброя фримена безладно гойднулася до краю крила. Мауля-пістоль вилетів Мюрізові з руки, і, перш ніж він устиг отямитися, Лето був уже поруч з Мюрізовим крис-ножем, притиснутим до спини чоловіка.
— Вістря отруйне, — промовив Лето. — Скажи своєму приятелю в ’топтері, що він має залишатися точнісінько там, де є, і взагалі не рухатися. Інакше я змушений буду тебе вбити.
Мюріз, притиснувши до грудей поранену руку, хитнув головою в бік постаті в ’топтері й сказав:
— Мій компаньйон, Бехалет, тебе чув. Сидітиме непорушно, як скеля.
Знаючи, що в нього мало часу, доки ті двоє вигадують план дій або ж їхні друзі прийдуть з’ясувати, що сталося, Лето швидко промовив:
— Ти мене потребуєш, Мюрізе. Без мене хробаки та їхні прянощі зникнуть із Дюни.
Відчув, як фримен застиг.
— Звідки ти знаєш про Шулох? — спитав Мюріз. — Я знаю, що ті в Джакуруту нічого не казали.
— То ти визнаєш, що я Лето Атрід?
— Ким іще ти можеш бути? Але як ти…
— Бо ви тут, — відповів Лето. — Шулох існує, а все інше вкрай просто. Ви — Вигнанці, які втекли, коли Джакуруту знищили. Я бачив, як ви сигналізуєте крилами, отже, не використовуєте жодного пристрою, який можна почути на відстані. Ви збираєте прянощі, отже, торгуєте. Торгувати ви можете лише з контрабандистами. Ви контрабандисти, а все-таки фримени. Отже, ви з Шулоху.
— Навіщо ти провокував мене, щоб я вбив тебе на місці?
— Бо ти й так би мене вбив, коли б ми повернулися до Шулоху.
Тіло Мюріза враз застигло.
— Обережно, Мюрізе, — перестеріг Лето. — Я про вас знаю. Це така ваша історія — забирати воду необачних подорожніх. Це й досі ваш звичний ритуал. Як інакше ви змогли б закрити рот тим, хто на вас наткнувся? Як інакше вберегти таємницю? Батіг! Улестити мене ласкавими епітетами й приязними словами. Навіщо марнувати воду, проливаючи її в пісок? А якби мене не стало, як і багатьох інших, то що ж, це Танзеруфт мене забрала.
Мюріз зробив правою рукою знак Рогів Хробака, що мав відвернути рихані, прикликану словами Лето. А Лето, знаючи, що старші фримени не довіряють ментатам, як і всьому, від чого віяло розширеною логікою, придушив посмішку.
— Це Намрі розбовкав про нас у Джакуруту, — сказав Мюріз. — Я здобуду його воду, коли…
— Ти не здобудеш нічого, крім марного піску, якщо далі клеїтимеш дурня, — промовив Лето. — Що ти вдієш, Мюрізе, коли на всій Дюні з’явиться зелена трава, дерева й відкрита вода?
— Цього ніколи не станеться!
— Це відбувається в тебе на очах.
Лето почув, як Мюріз скрегоче зубами від нестримної люті. Тоді чоловік сказав:
— А як ти міг би запобігти цьому?
— Я знаю план трансформації, — відповів Лето. — Знаю в ньому всі слабкі й сильні місця. Без мене Шай-Хулуд зникне назавжди.
З ноткою лукавства, яка знову з’явилася в його голосі, Мюріз сказав:
— Навіщо нам сперечатися про це тут? Ми тримаємо один одного в шаху. У тебе твій ніж. Ти можеш мене вбити, але Бехалет тебе застрелить.
— Я його випереджу з твоїм пістолем, — відповів Лето. — Тоді я матиму ваш ’топтер. Так, я вмію літати на ньому.
Чоло Мюріза під каптуром прорізала зморшка.
— Що як ти не той, за кого себе видаєш?
— Хіба мій батько мене не пізнає? — промовив Лето.
— Ахххх, — сказав Мюріз. — Звідки ти довідався, га? Але…
Він замовк, похитав головою.
— Мій син — його поводир. Він говорив, що ви обоє ніколи не… Як би ви змогли…
— То ви не вірите, що Муад’Діб читає майбутнє? — спитав Лето.
— Звичайно, віримо! Але він каже про себе, що… — Мюріз знову замовк.
— І думаєте, що він не розуміє вашої невіри, — промовив Лето. — Я дістався саме до цього місця саме в цей час, щоб зустрітися з тобою. Я все про тебе знаю, бо я бачив тебе… і твого сина. Я знаю, наскільки ви певні себе, як глузуєте з Муад’Діба, як плануєте порятувати свій клаптик пустелі. Але ваш клаптик пустелі без мене приречений, Мюрізе. Утрачений навіки. Тут, на Дюні, усе зайшло надто далеко. Мій батько майже втратив видіння, і ти можеш звернутися лише до мене.
— Той сліпець… — Мюріз зупинився, ковтнув слину.
— Він невдовзі повернеться з Арракіна, — сказав Лето, — а тоді ми впевнимося, наскільки він сліпий. Як далеко ти відійшов від давніх фрименських звичаїв, Мюрізе?
— Що?
— Він має з вами Вадкюаз. Ваші люди знайшли його самого в пустелі й привели до Шулоху. Яка багата знахідка! Багатша, ніж жила прянощів. Вадкюаз! Він жив із вами; його вода змішалася з водою вашого племені. Він — частина вашої Духовної Ріки. — Лето сильно притис ножа до Мюрізового одягу. — Обережно, Мюрізе.
Лето підняв ліву руку, розстебнув клапан фрименської маски, опустив його.
Знаючи, що запланував Лето, Мюріз спитав:
— Куди б ти подався, вбивши нас обох?
— Назад до Джакуруту.
Лето притис м’ясисту частину свого великого пальця до Мюрізового рота.
— Прокуси і пий, Мюрізе. Інакше загинеш.
Мюріз завагався, а тоді злісно вкусив Лето за палець.
Лето стежив за горлянкою чоловіка, побачив конвульсивне ковтання, відвів ножа й повернув його Мюрізові.
— Вадкюаз, — сказав Лето. — Ти візьмеш мою воду не раніше, ніж я ображу твоє плем’я.
Мюріз кивнув.
— Твій пістоль там, — вказав Лето, кивнувши підборіддям.
— Тепер ти мені віриш? — спитав Мюріз.