— Можливо, ти не маєш вибору, — промовив Лето. — Ти філь-хаквіква, Дійсність. Ти Абу д’Зур, Батько Незбагненних Доріг Часу.
— Я не більш ніж приманка в пастці, — відповів Проповідник, а в голосі відчувалася гіркота.
— І Алія проковтнула цю приманку, — сказав Лето. — Але мені вона не смакує.
— Ти не можеш цього зробити, — просичав Проповідник.
— Я вже це зробив. Моя шкіра не моя власна.
— Можливо, ще не надто пізно для…
— Уже надто пізно. — Лето перехилив голову вбік. Він чув, як Ассан Тарік наближається до них, йдучи схилом дюни на звук їхніх голосів. — Будь здоров, Ассане Таріку з Шулоху, — сказав Лето.
Юнак зупинився на схилі, відразу ж під Лето, темна тінь у зоряному світлі. У його плечах, у тому, як він схилив голову, відчувалася нерішучість.
— Так, — сказав Лето, — це я втік із Шулоху.
— Коли я почув… — не договорив Проповідник. І знову повторив: — Ти не можеш цього зробити!
— Я вже це роблю. Яка різниця, якщо ти ще раз осліпнеш?
— Думаєш, я цього боюся? — спитав Проповідник. — Хіба ж не бачиш, якого гарного поводиря мені наготували?
— Я його бачу, — Лето знову повернувся обличчям до Таріка. — Ти не почув мене, Ассане? Це я втік із Шулоху.
— Ти демон, — затремтів юнак.
— Твій демон, — промовив Лето. — Але ти — мій демон.
Лето відчув, як наростає напруга між ним і батьком. Усюди довкола них була гра тіней, проекція форм підсвідомості. Лето відчув спогади батька, форму звернутого в минуле пророцтва, що в цю мить відділяло видіння від звичної реальності.
Тарік відчув цю битву видінь. На кілька кроків зсунувся вниз зі схилу.
— Ти не можеш керувати майбутнім, — прошепотів Проповідник, а голос його звучав надривно, наче він підіймав значний тягар.
Тоді Лето відчув дисонанс між ними. То був елемент Усесвіту, з яким змагалося все його життя. Або він, або батько невдовзі змушений буде діяти, приймаючи рішення на основі цього акту, вибираючи видіння. І його батько мав рацію: добиваючись якоїсь форми остаточного контролю над Усесвітом, можна лише створити зброю, якою Всесвіт спроможний тебе подолати. Щоб вибрати видіння і керувати ним, мусиш балансувати на окремій тонкій нитці, граючи роль Бога на високо нап’ятій струні, обабіч якої — космічна самотність. Жоден із учасників цього змагання не може відступити у смерть-як-втечу-з-парадокса. Кожен знає видіння і правила. Усі древні ілюзії помирають. Коли один із суперників атакував, інший міг відповісти контратакою. Єдиною справжньою правдою, яка мала тепер для них значення, була та, що відділяла їх від тла видіння. Не було безпечного місця, лише перехідні зміни стосунків, прокладені всередині границь, які тепер їх зв’язували, змушуючи прямувати до неуникних змін. Кожен із них мав тільки відчайдушну, безнадійну та самотню відвагу, на яку мусив покладатися, проте Лето мав дві переваги: він ступив на дорогу, з якої нема вороття, і прийняв страшні наслідки цього для себе. Його батько досі мав надію, що поворотна дорога існує, і не взяв на себе остаточних зобов’язань.
— Ти не повинен! Ти не повинен! — проскреготів Проповідник.
«Він бачить мою перевагу», — подумав Лето. І заговорив спокійним тоном, приховуючи власну напругу, зусилля, потрібні для утримання рівноваги, яких вимагав інший рівень змагання.
— Я не маю палкої віри в правду, іншої віри, крім віри в те, що я творю, — сказав він. І відчув рух між собою і батьком, якусь субстанцію зернистої структури, що торкалася лише пристрасної суб’єктивної віри Лето в самого себе. Це вона давала йому знання, що він уже проклав віхи Золотого Шляху. Одного дня такі віхи зможуть розповісти іншим, як це — бути людиною, дивний дар від істоти, що на той день більше не буде людиною. Але гравці завжди розставляють такі віхи. Лето відчув, що вони обидва розпорошені по ландшафту його внутрішніх життів, і, збагнувши це, приготувався до гри за найвищу ставку.
Він понюхав повітря, шукаючи сигналу, що, як знали вони обидва, мусив надійти. Залишалося всього-на-всього одне питання: чи його батько попередить нажаханого юного поводиря, що чекав унизу?
Цієї миті Лето відчув ніздрями озон, що видавав запах щита. За наказами Вигнанців, юний Тарік намагався вбити обох цих небезпечних Атрідів, не знаючи, які жахіття це викликало б.
— Ні, — прошепотів Проповідник.
Та Лето знав, що сигнал був справжнім. Відчув озон, але в повітрі довкола нього не було поколювання. Тарік використав пустельний псевдощит, зброю, розроблену тільки для Арракіса. Ефект Гольцмана привабить хробака, роз’юшеного до шаленства. Такого хробака не стримає ніщо: ні вода, ні присутність піщаної форелі… ніщо. Так, юнак помістив пристрій на схилі дюни, а сам тікав із небезпечної зони.
Лето ривком зістрибнув із вершини дюни, почув, як його батько скрикнув, протестуючи. Але страшний імпульс посилених м’язів Лето кинув його тіло, наче метальний снаряд. Одна рука рвонулася, піймавши Таріка за комір дистикоста, друга вхопила пояс одягу приреченого юнака. Пролунав один-єдиний звук, з яким зламалася шия. Лето перевернувся через голову, тримаючи тіло в рівновазі, як точно збалансований інструмент, пірнув просто в пісок, де було сховано псевдощит. Знайшов пальцями цей пристрій, витяг його з піску й широкою дугою метнув далеко на південь від них.
Невдовзі в пустелі, куди полетів псевдощит, залунало гучне сичання й гуркіт. Тоді затихло, і настала тиша.
Лето глянув на вершину дюни, де стояв його батько, усе ще нескорений, але вже переможений. Там, угорі, був Муад’Діб, сліпий, розгніваний, близький до розпачу через втечу від видіння, яке прийняв Лето. Зараз у думках Пола відобразився Довгий Дзен-сунітський Коан: «В окремий акт передбачення точного майбутнього Муад’Діб увів елемент розвитку й зростання до рівня істинного передзнання, через яке він бачив людське існування. З цієї причини він стягнув на себе непевність. Прагнучи абсолюту в упорядкуванні передбачення, посилив безлад, спотворив передбачення».
Одним стрибком повернувшись на вершину дюни, Лето сказав:
— Тепер я буду твої поводирем.
— Ніколи!
— Ти повернешся до Шулоху? Навіть якщо тебе привітають там, коли ти повернешся без Таріка, куди подівся той Шулох? Твої очі його бачать?
Пол повернувся обличчям до сина, скерувавши на нього порожні очниці:
— Ти справді знаєш Усесвіт, який тут створив?
Лето почув особливий натиск у цих словах. Видіння, відоме їм обом, було запущено в страхітливий рух, якого вимагав акт творіння у певній точці часу. Цієї миті весь обдарований чуттям Усесвіт мав лінійне бачення часу, з ознаками впорядкованої послідовності. Усі живі істоти входили в цей час, як вони ввійшли б у рухомий транспортний засіб, і лише так вони могли з нього вийти.
На противагу цьому, Лето тримав мультипотокові віжки, врівноважені у його власному, освітленому видінням баченні часу як множинної лінійності й множинної циклічності. Був видющим у світі сліпих. Лише він міг розпорошити впорядковану раціональність, бо його батько не тримав уже цих віжок. Як це бачив Лето, син змінив минуле. А думка, про яку ще й не снилося у найдальшому минулому, могла відобразитися в теперішньому і в рухові його руки.
Тільки його руки.
Пол знав про це, бо він більше не міг бачити, як Лето керує віжками, міг лише розпізнати ті наслідки, які Лето прийняв і які вивели його за межі людського. І він подумав: «От переміна, за яку я молився. Чого ж я цього боюся? Бо це Золотий Шлях!»
— Я тут, щоб дати мету еволюції, а отже, щоб дати мету нашому життю, — сказав Лето.
— Ти хочеш прожити тисячоліття, зазнаючи далі тієї зміни, що маєш зараз?
Лето розумів, що батько каже не про фізичну зміну. Вони обидва знали фізичні наслідки: Лето пристосовуватиметься і пристосовуватиметься, його шкіра-що-не-є-його-власною, пристосовуватиметься і пристосовуватиметься. Еволюційний поштовх кожної частини накладатиметься на інші, сплавиться воєдино і перейде в цілісну трансформацію. Коли настане метаморфоза, якщо вона настане, у Всесвіті з’явиться тямуща істота несамовитого розміру — і цей Усесвіт уклониться їй.