Ні… Пол казав про внутрішні зміни, думки й рішення, які вплинуть на поклонників.
— Знаєш, як переказують твої слова ті, що думають, наче ти мертвий? — сказав Лето.
— Звичайно.
— Тепер я роблю те, що всі життя мають робити во ім’я служби життю, — промовив Лето. — Ти ніколи цього не казав, але священник, який думав, що ти ніколи не повернешся і не назвеш його брехуном, вклав ці слова до твоїх уст.
— Я б не назвав його брехуном, — глибоко зітхнув Пол. — Це хороші останні слова.
— Ти залишишся тут чи повернешся до хатини в котловині Шулоху? — спитав Лето.
— Тепер це твій Усесвіт, — відповів Пол.
Ці слова, сповнені гіркотою поразки, пронизали Лето наскрізь. Пол намагався керувати останніми уривками особистого видіння, яке вибрав багатьма роками раніше в січі Табр. Заради цього він прийняв свою роль як знаряддя помсти Вигнанців, недобитків Джакуруту. Вони осквернили його, але він радше прийняв це, ніж той погляд на Всесвіт, який обрав Лето.
Смуток Лето був таким глибоким, що кілька хвилин він не міг говорити. Нарешті, опанувавши свій голос, сказав:
— Отож ти манив Алію, спокушав її та збивав з пантелику, змушуючи до бездіяння та помилкових рішень. І тепер вона знає, хто ти.
— Вона знає… Так, вона знає.
Голос Пола зробився старечим і повним прихованих протестів. Але в нього ще зоставалися запаси непокори.
— Якщо зумію, відберу в тебе це видіння.
— Тисячі мирних літ, — сказав Лето. — От що я їм дам.
— Сплячка! Стагнація!
— Звичайно. І ті форми насилля, які я дозволю. Це буде урок, якого людство ніколи не забуде.
— Чхав я на твій урок! — промовив Пол. — Думаєш, я не бачив речей, схожих на ті, які ти вибрав?
— Ти це бачив, — погодився Лето.
— Чи твоє видіння краще за моє?
— Ні дрібки не краще. Можливо, гірше, — сказав Лето.
— То що я можу зробити, аби завадити тобі? — зажадав Пол.
— Може, вбити мене?
— Я не настільки наївний. Знаю, який рух ти запустив. Знаю про пошкоджені канати й про заворушення.
— І тепер Ассан Тарік ніколи не повернеться до Шулоху. Ти мусиш повернутися зі мною або ж не повертатися зовсім, бо таке тепер моє видіння.
— Я не хочу повертатися.
«Як старечо звучить його голос», — подумав Лето, і ця думка завдала йому страшенного болю. Він сказав:
— Я маю яструбиний перстень Атрідів, схований у моїй дішдаші. Хочеш, щоб я повернув його тобі?
— Якби ж я тільки помер, — прошепотів Пол. — Я справді хотів померти, коли тієї ночі пішов у пустелю, але знав, що не можу покинути цей світ. Я мусив повернутися і…
— Повернути легенду, — докінчив Лето. — Я знаю. А шакали Джакуруту вже чекали тебе тієї ночі, як ти і знав. Вони хотіли твоїх видінь! Ти це знав.
— Я відмовив. Ніколи не дав їм жодного видіння.
— Але вони тебе осквернили. Дали тобі есенцію прянощів, почастували тебе жінками та мріями. І ти мав видіння.
— Інколи.
Як лукаво звучав його голос.
— Ти забереш свій яструбиний перстень? — спитав Лето.
Пол зненацька сів на пісок, ставши темною плямою в зоряному світлі.
— Ні!
«То він знає, що ця стежка даремна», — подумав Лето. Це багато чого виявляло, але не все. Змагання видінь перейшло від тонкої площини виборів до різкого відкидання альтернатив. Пол знав, що не може перемогти, проте сподівався звести нанівець те єдине видіння, за яке вхопився Лето.
Тоді Пол сказав:
— Так, я був осквернений Джакуруту. Але ти сам себе осквернив.
— Це правда, — погодився Лето. — Я твій син.
— І ти добрий фримен?
— Так.
— Ти дозволиш сліпому врешті піти в пустелю? Дозволиш знайти мир на моїх умовах?
Ударив рукою по піску біля себе.
— Ні, не дозволю, — промовив Лето. — Але маєш право впасти на свій ніж, якщо наполягаєш на цьому.
— І ти отримаєш моє тіло!
— Саме так.
— Ні!
«Отже, і цю стежку він знає», — подумав Лето. Той факт, що тіло Муад’Діба зберігає його син, міг бути витлумачений як щось, що цементує видіння Лето.
— Ти ніколи не розповідав їм, батьку? — спитав Лето.
— Я ніколи їм не розповідав.
— Але я розповів, — промовив Лето. — Я розповів Мюрізові. Кралізек, Битва Тайфуну.
Плечі Пола опустилися.
— Ти не можеш, — прошепотів він. — Не можеш.
— Я тепер створіння пустелі, батьку, — відповів Лето. — Чи ти сказав би це коріолісовій бурі?
— Ти вважаєш мене боягузом, бо я відмовився прийняти цей шлях, — хрипким і тремтячим голосом сказав Пол. — Ох, я добре тебе розумію, сину. Авгури й гаруспіки завжди завдавали мук самим собі. Та я ніколи не губився у можливих майбутніх, бо це майбутнє невимовне!
— Порівняно з цим твій джигад буде літнім пікніком на Каладані, — погодився Лето. — А зараз я заберу тебе до Ґурні Галлека.
— Ґурні! Він служить Сестринству за посередництвом моєї матері.
Тепер Лето зрозумів обшир батькового видіння.
— Ні, батьку. Ґурні нікому більше не служить. Я знаю, де можна його знайти, і заберу тебе туди. Настав час створити нову легенду.
— Я знаю, що не можу змусити тебе відступити. Дозволь мені торкнутися тебе, бо ти мій син.
Лето простяг праву руку назустріч пальцям батька, які його обмацували, відчув їхню силу, прилаштувався до неї й протистояв усім рухам Полової руки.
— Навіть отруєний ніж не заподіє мені жодної шкоди, — сказав Лето. — У мене тепер інша хімія.
З невидющих очей потекли сльози, Пол зменшив натиск і опустив руки.
— Якби я вибрав твій шлях, став би бікурусом шайтана. А ким ти станеш?
— За певний час мене теж називатимуть посланцем шайтана, — відповів Лето. — Тоді почнуть міркувати й урешті зрозуміють. Ти не надто далеко сягнув у своєму видінні, батьку. Твої руки чинили як добрі, так і лихі речі.
— Але ж лихо можна розпізнати лише після того, як воно скоєно!
— Така доля багатьох великих лих, — сказав Лето. — Ти осягнув тільки частину мого видіння. Чи тобі не вистачило сили?
— Ти знаєш, що я не міг там залишитися. Я ніколи не чинив зла, якщо знав про це зло наперед. Я не Джакуруту. — Підвівся. — Чи ти вважаєш, що я з тих, хто вночі регоче наодинці?
— Сумно, що насправді ти ніколи не був фрименом, — сказав Лето. — Ми, фримени, знаємо, як уповноважувати аріфу. Наші судді можуть вибирати між лихами. Таким завжди був наш звичай.
— Фримени, так? Невільники фатуму, який ти допоміг створити? — Пол дивним боязким рухом підійшов до Лето, торкнувся його покритого оболонкою плеча, мацав далі, доки не дістався відкритих вух, щік і, нарешті, рота. — Ах, це ще твоя власна плоть, — промовив він. — Куди забере тебе ця плоть?
Він опустив руку.
— Туди, де люди можуть творити кожну наступну мить свого майбутнього.
— Так ти кажеш. Гидь може сказати так само.
— Я не Гидь, хоча й міг нею стати, — промовив Лето. — Я знаю, як це сталося з Алією. У ній живе демон, батьку. Ми з Гані знаємо цього демона: це барон, твій дід.
Пол затулив долонями обличчя. Якийсь час його плечі здригалися, тоді він опустив руки й твердо стулив губи.
— На нашому Домі тяжить прокляття. Я молився, щоб ти кинув цей перстень у пісок, щоб відрікся від мене й утік, аби жити… іншим життям. Таким мав бути твій шлях.
— Якою ціною?
Після довгого мовчання Пол сказав:
— Кінець визначає ту дорогу, що до нього веде. Лише раз я не зумів обстояти свої принципи. Лише раз. Я прийняв Магдінат. Я вчинив так для Чані, але це зробило мене поганим лідером.
Лето не знайшов слів у відповідь. Пам’ять про це рішення жила всередині нього.
— Я не можу обманювати тебе більше, ніж себе самого, — промовив Пол. — Я це знаю. Кожна людина мусить мати такого слухача, такого суддю. Одне лише спитаю: чи Битва Тайфуну необхідна?
— Або це, або людство згасне.
Пол почув, що слова Лето правдиві, і заговорив тихим голосом, підтверджуючи більшу частину синового видіння.
— Я не бачив такого вибору.
— Думаю, що Сестринство підозрює це, — сказав Лето. — Я не можу знайти іншого пояснення рішень моєї бабки.