«Ми обоє тут чужаки».
Усередині січі довго обмірковували рішення, але їм не завадили б добрі бійці. Контрабандисти завжди потребували вмілих людей. Проте Галлек не мав щодо них ілюзій. Теперішні контрабандисти були не такими, як ті, що дали йому притулок багато років тому, коли він тікав із розгромленого лену його Герцога. Ні, це була нова порода, що швидко навчилася шукати зиск.
Він знову зосередився на тій дурній вербі. До нього дійшло, що буремні вітри його нової дійсності можуть знищити й цих контрабандистів, і всіх їхніх приятелів. Можуть знищити Стілґара з його крихкою нейтральністю, а разом із ним змести всі племена, що зберегли вірність Алії. Усі вони стали колоніальним народом. Галлек бачив уже таке раніше, знав його гіркий смак зі свого рідного світу. Чітко це бачив, згадавши манірність міських фрименів, спосіб життя передмість і звичаї сільської січі, що, хоч і стерті, безпомильно розпізнавалися навіть у цій криївці контрабандистів. Сільські місцевості були колоніями міських осередків. Їхні мешканці, керовані жадібністю, якщо не забобонами, навчилися носити ватоване ярмо. Навіть тут, особливо тут, справляли враження завойованого народу, а не вільних людей. Були налаштованими на оборону, потайними, ухильними. Усі прояви влади викликали в них нехіть — будь-якої влади: Регентства, Стілґара, їхньої власної Ради…
«Я не можу їм довіряти», — подумав Галлек. Їх можна лише використовувати, роздмухуючи їхню недовіру до всіх інших. Це сумно. Давно проминуло вільне давання і приймання, звичне для вільних людей. Давні звичаї звелися до ритуальних слів, а їхнє походження зникло з пам’яті.
Алія добре виконала свою роботу, караючи незгідливих і нагороджуючи помічників, перетасовуючи навмання Імперські збройні сили, приховуючи головні елементи Імперської потуги. Шпигуни! Боги підземні, шпигуни, яких вона мусила мати!
Галлек майже бачив смертельний ритм атак і контратак, завдяки якому Алія сподівалася вибити в опозиції ґрунт із-під ніг.
«Якщо фримени далі перебуватимуть у сплячці, вона виграє», — подумав він.
Дверні печаті позаду нього тріснули, розчиняючись. З’явився січовий ад’ютант на ім’я Мелідес. То був низенький чоловічок із гарбузоподібним тулубом, що переходив у криві миршаві ноги. Дистикост лише підкреслював його потворність.
— Тебе прийнято, — промовив Мелідес.
Галлек почув лукаву облудність у голосі чоловічка. Це підказало йому, що він здобув тут лише тимчасовий притулок.
«Доки я не вкраду їхнього ’топтера», — подумав він.
— Моя вдячність вашій Раді, — сказав він. І подумав про Есмара Туека, іменем якого названо цю січ. Есмар, що давно вже загинув через якусь зраду, перерізав би горлянку цьому Мелідесу, щойно його б побачив.
Кожна дорога, що звужує майбутні можливості, може стати смертельною пасткою. Люди не пробираються крізь лабіринт, вони сканують широкий горизонт, наповнений унікальними можливостями. Вузький горизонт, притаманний лабіринту, має апелювати лише до створінь, що ховають голову в пісок. Унікальність та розмаїття, створені внаслідок статевого розмноження, стоять на сторожі життя видів.
— Чому я не відчуваю скорботи? — Алія скерувала це питання до стелі свого малого приймального покою, кімнати, яку вона могла перейти за п’ятнадцять кроків уздовж, за десять упоперек. Там були два високі та вузькі вікна, що понад дахами Арракіна виходили на Оборонну Стіну.
Був майже полудень. Сонце палило улоговину, у якій збудовано місто.
Алія опустила погляд на Буєра Аґарвеса, колишнього табрійця, а тепер ад’ютанта Зії, яка командувала гвардією Храму. Аґарвес приніс новину, що Джавід та Айдаго мертві. Разом із ним напхалося повно підлабузників, слуг та охоронців, а ще більше юрмилося назовні, виявляючи цим, що вже знали про Аґарвесову звістку.
Погані вісті швидко розходилися Арракісом.
Він був низькорослим, цей Аґарвес, круглолицим як для фримена, майже по-дитячому округлим. Належав до нової породи, що вже набрала водного жирку. Алія бачила його наче поділеним на дві частини: одна з поважним обличчям, глибокими індиговими очима, сумним виразом довкола вуст, друга — чуттєва та вразлива, збудливо вразлива. Їй особливо подобалася припухлість його губ.
Хоча сонце ще не перейшло полудня, у приголомшеній тиші довкола себе Алія відчувала якийсь натяк на його захід.
«Айдаго мав померти при заході сонця», — сказала вона собі.
— Як же сталося, Буєре, що ти приніс нам ці вісті? — спитала вона, зауваживши пильну швидкість, що з’явилася у виразі його обличчя.
Аґарвес спробував ковтнути слину, заговорив хрипким голосом, не надто гучнішим за шепіт.
— Я поїхав із Джавідом, пам’ятаєте? А коли… Стілґар вислав мене до вас, то наказав, аби я вам передав, що я несу його остаточний послух.
— Остаточний послух, — повторила вона. — Що він хотів цим сказати?
— Не знаю, леді Аліє, — жалібно промовив він.
— Поясни мені ще раз, що ти побачив, — наказала вона й задумалася. Чому їй так холодно?
— Я бачив… — Він нервово крутнув головою, глянув на підлогу перед Алією. — Я бачив мертвого Святого Консорта на долівці в центральному переході, а мертвий Джавід лежав поблизу, у бічному переході. Жінки вже готували їх до Хуануї.
— І Стілґар прикликав тебе на цю сцену?
— Так, міледі. Стілґар мене прикликав. Він послав Модібо, Похилого, свого гінця в січі. Модібо ні про що мене не попередив. Просто сказав, що Стілґар хоче мене бачити.
— І ти бачив тіло мого чоловіка на долівці?
Він на коротку мить зустрівся з нею поглядом, а тоді знову втупився в підлогу і кивнув:
— Так, міледі. І мертвого Джавіда поблизу. Стілґар сказав мені… сказав мені, що Святий Консорт убив Джавіда.
— А мого чоловіка, ти кажеш, Стілґар…
— Він сам мені це сказав, міледі. Стілґар сказав, що зробив це. Він сказав, що Святий Консорт спровокував його, довівши до шаленства.
— Шаленства, — повторила Алія. — Як це сталося?
— Він не сказав. Ніхто не сказав. Я питав, але ніхто нічого не сказав.
— І тоді тебе послали до мене з цими новинами?
— Так, міледі.
— Ти нічого не міг зробити?
Аґарвес облизнув губи, а тоді промовив:
— Стілґар командував, міледі. Це його січ.
— Я бачу. А ти завжди слухався Стілґара.
— Я завжди так робив, міледі, поки він не звільнив мене від підлеглості.
— Хочеш сказати, що тебе вислали на службу мені?
— Тепер я слухаюся лише вас, міледі.
— Це правда? Скажи мені, Буєре, якби я наказала тобі вбити Стілґара, твого старого наїба, ти це зробив би?
Буєр глянув їй в очі з сильнішою рішучістю:
— Якщо ви так накажете, міледі.
— Я так наказую. Ти здогадуєшся, куди він пішов?
— У пустелю. Це все, що я знаю, міледі.
— Скільки людей він узяв?
— Приблизно половину боєздатних.
— І Ганіма та Ірулан із ним!
— Так, міледі. Ті, що пішли, обтяжені жінками, дітьми й поклажею. Стілґар дав кожному вибір: йти з ним або звільнитися від підлеглості. Багато хто вибрав свободу. Вони оберуть нового наїба.
— Я оберу для них нового наїба! Це ти ним станеш, Буєре Аґарвесе, у день, коли принесеш мені голову Стілґара!
Аґарвес міг прийняти обрання через бій. Це було фрименським звичаєм. Він сказав:
— Як накажете, міледі. Якими силами я можу…
— Поговори про це із Зією. Я не можу дати тобі багато ’топтерів для пошуків. Вони потрібні деінде. Але матимеш достатньо вояків. Стілґар заплямував свою честь. Багато хто радо служитиме разом із тобою.