Минулого місяця група Стілґара набрела на такий остов, і їм знадобилося чотири дні, аби змахнути з себе відчуття зла. Ці останки тхнули кислою й отруйною гнилизною. Розкладений остов знайдено на вершині гігантського викиду прянощів, прянощі переважно пропали.
Ганіма відвернулася від канату й озирнулася назад, на джедіду. Просто перед нею лежала зруйнована стіна, яка колись оточувала муштамаль, маленький клаптик саду. Вона із затятою цікавістю досліджувала це місце і знайшла в кам’яній коробці запас пласких прісних меланжевих хлібців.
Стілґар знищив їх, кажучи:
— Фримен ніколи не покинув би позаду себе доброї їжі!
Ганіма підозрювала, що він помилявся, але справа не варта була ні ризику, ні суперечки. Фримени змінювалися. Колись вони вільно мандрували бледом, гнані природними потребами: заради води, прянощів, торгівлі. Активність тварин була для них будильником. Але тепер тварини перейшли на дивні нові ритми, а більшість фрименів тим часом скоцюрбилася у своїх старих печерах-кролятниках, у затінку північної Оборонної Стіни. Мисливці за прянощами в Танзеруфт були нечисленними, і лише група Стілґара мандрувала по-давньому.
Вона довіряла Стілґарові та його остраху перед Алією. Ірулан підтвердила Стілґарові аргументи, вдавшись до дивних міркувань Бене Ґессерит. А на далекій Салусі все ще жив Фарад’н. Одного дня доведеться розрахуватися з ним.
Ганіма глянула вгору, на сіро-срібне небо, подумки шукаючи розради. Де знайти допомогу? Де той, хто вислухав би, якби вона розповіла про побачене довкола? Якщо вірити звісткам, леді Джессіка зостається на Салусі. Алія ж була істотою на п’єдесталі, зацікавленою лише власною величчю, а сама тим часом дедалі більше віддалялася від дійсності. Ґурні Галлека ніде не було, хоча його нібито всюди бачили. Проповідник зник у схованці, зостався тільки слабкий спогад про його єретичні декламації.
І Стілґар.
Вона глянула крізь розбиту стіну туди, де Стілґар допомагав ремонтувати цистерну. Стілґар насолоджувався своєю роллю неспокійного духа пустелі, а ціна за його голову зростала щомісяця.
Ніщо вже не має сенсу. Ніщо.
Ким був той Пустельний Демон, істота, спроможна нищити канати, наче то фальшиві ідоли, які слід повалити в пісок? Чи це капосний хробак? Чи третя повстала сила: численні люди? Ніхто не вірив, що це хробак. Вода вбила би будь-якого хробака, якби той напав на канат. Багато фрименів вірило, що Пустельний Демон був насправді революційним загоном, що поставив собі за мету скинути Магдінат Алії та повернути на Арракісі давні звичаї. Ті, хто в це вірив, називали його вчинки добрими. Позбутися цієї жадібної апостольської кліки, що не робить нічого, окрім як підтримує власну посередність. Повернутися до істинної релігії, яку проголосив Муад’Діб.
Ганіма здригнулася, глибоко зітхнувши. «Ох, Лето, — подумала вона. — Я майже рада, що ти не дожив і не бачиш цих днів. Я приєдналася б до тебе, але я — ще не скривавлений ніж. Алія та Фарад’н. Фарад’н та Алія. Старий барон — її демон, а цього не можна дозволити».
Із джедіди вийшла Хара, наблизилася до Ганіми, швидкими кроками долаючи пісок. Зупинилася перед Ганімою і спитала:
— Що ти тут робиш сама?
— Це дивне місце, Харо. Ми повинні йти звідси.
— Стілґар чекає тут на зустріч із деким.
— О? Він мені не казав цього.
— Чого він мусить усе тобі казати? Маку? — Хара ляснула по бурдючку з водою, що випинався з-під одягу Ганіми. — Ти що, доросла жінка, щоб бути вагітною?
— Я була вагітною стільки разів, що й полічити годі, — сказала Ганіма. — Не грай зі мною в ці ігри дорослого з дитиною!
Через їдкий тон у голосі Ганіми Хара відступила.
— Ви — стадо дурнів, — промовила Ганіма, змахом руки охопивши джедіду та Стілґара з його людьми, зайнятими роботою. — Мені не слід було йти з вами.
— Ти була б уже мертвою, якби не пішла.
— Можливо. Але невже ви не бачите, що коїться у вас перед носом! Кого це чекає Стілґар?
— Буєра Аґарвеса.
Ганіма витріщилася на неї.
— Він прибуває сюди таємно, через друзів із січі Червоної Ущелини, — пояснила Хара.
— Забавка Алії?
— Йому зав’яжуть очі.
— І Стілґар у це вірить?
— Буєр попросив допомоги. Погодився на всі наші умови.
— Чому мені нічого про це не сказали?
— Стілґар знав, що ти заперечуватимеш.
— Заперечуватиму… Це божевілля!
Хара скривилася.
— Не забувай, що Буєр…
— Член сім’ї! — гарикнула Ганіма. — Він — онук Стілґарового кузена. Я знаю. А Фарад’н, з якого я колись пущу кров, теж мій близький родич. Думаєш, це стримає мій ніж?
— Ми отримали дистранс. Ніхто не йде слідом за його групою.
— Нічого доброго з цього не буде, Харо, — тихо сказала Ганіма. — Мусимо негайно йти звідси.
— Ти прочитала віщування? — спитала Хара. — Той мертвий хробак, якого ми бачили! Чи це…
— Укинь це до своєї утроби та народи деінде! — розлютилася Ганіма. — Мені не подобається ні ця зустріч, ні це місце. Невже цього не досить?
— Я скажу Стілґарові, що ти…
— Я сама йому скажу! — Ганіма пройшла повз Хару, яка послала знак рогів хробака їй у спину, щоб відігнати лихо.
Але Стілґар лише посміявся зі страхів Ганіми й наказав їй шукати піщану форель, наче вона дитина. Вона втекла до одного з покинутих домів джедіди й присіла навпочіпки в кутку, щоб втихомирити гнів. Однак емоції швидко минули, вона відчула порухи своїх внутрішніх життів і згадала, як хтось сказав: «Якщо зуміємо зрушити це з місця, усе піде за планом».
«Яка дивна думка».
Проте вона не могла згадати, хто сказав ці слова.
Муад’Діба позбавлено спадку, і говорив він од імені позбавлених спадку за всіх часів. Здійняв свій голос проти глибокої несправедливості, яка відділяє особистість від того, у що вона навчилася вірити, що їй здається справедливим.
Ґурні Галлек сидів на горі біля Шулоху, а поруч із ним, на меланжевому килимку, лежав його балісет. Закрита улоговина під ним роїлася від робітників, що саджали рослини. Піщаний насип, яким Вигнанці заманювали хробаків, зробивши до нього доріжку з прянощів, загородили новим канатом. Розсаду посунули до підніжжя насипу, щоб утримати його.
Наближалася пора полуденної трапези, а Галлек сидів на горі вже понад годину, прагнучи поміркувати на самоті. Люди під ним займалися своєю працею, але все, що він бачив, було роботою меланжу. За оцінкою самого Лето, виробництво прянощів невдовзі впаде до стабільного рівня однієї десятої від свого піку за Харконненівських часів. Середня в Імперії ціна на прянощі зростала вдвічі при кожній черговій оцінці. Казали, наче за триста двадцять один літр купили половину планети в родини Метуллі.
Вигнанці працювали як люди, гнані дияволом, а можливо, так воно й було. Перед кожною трапезою поверталися обличчям до Танзеруфт і молилися персоніфікованому Шай-Хулудові. Таким вони бачили Лето, і Галлек, дивлячись їхніми очима, бачив майбутнє, у якому більшість людей поділяє цей погляд. Галлек не був певен, чи подобається йому така перспектива.
Лето завдав такий взірець, доставивши сюди Галлека та Проповідника у вкраденому Галлеком ’топтері. Він голіруч зруйнував канат Шулоху, жбурляючи великими каменями на майже п’ятдесятиметрову відстань. Коли Вигнанці спробували втрутитися, Лето одним ледь помітним розмазаним рухом зніс голову першому ж, що до нього наблизився. Інших відкинув назад, на їхніх товаришів, і сміявся з їхньої зброї. Демонічним голосом заревів до них: «Вогонь мене не торкнеться! Ваші ножі не завдадуть мені шкоди! Я ношу шкіру Шай-Хулуда!»
Тоді Вигнанці розпізнали його й згадали його втечу, коли він стрибнув з гори «просто в пустелю». Схилилися перед ним, а Лето повелів:
— Приводжу вам двох гостей. Ви маєте їх охороняти й шанувати. Відбудовуйте свій канат і починайте насаджувати сад-оазис. Одного дня я тут поселюся. Приготуйте дім для мене. Ви більше не продаватимете прянощів, а складатимете кожну зібрану дрібку.