На щастя, слух заступив зір, котрий став ні до чого в пітьмі. Невдовзі голосніше рокотання води дало мандрівникам наздогад, що обидві річки з’єднались в одному руслі в суцільний ревучий потік. Загін прибув туди о восьмій годині вечора.
- Ось і Ваїкато, - мовив Паганель. - А дорога на Окленд іде вздовж її правого берега.
- Ми це роздивимось завтра, - сказав майор, - а тепер лаштуймося на ніч. Мені здається, оті густіші тіні - то купка дерев; вони наче навмисне тут ростуть, аби дати нам притулок. Повечеряймо й лягаймо спати.
- Гаразд, повечеряємо, але тільки сухарцями й сушеним м’ясом, не розпалюючи багаття, - мовив Паганель. - Ми прийшли сюди нишком, хай і підемо так само звідціль! На щастя, в цьому тумані нас ніхто не помітить.
Загін добрався до невеличкого гайка й розташувався тут. Зробили так, як радив Паганель, - вогнища не розкладали, повечеряли всухом’ятку, і невдовзі глибокий сон зморив мандрівників, украй потомлених п’ятнадцятимильним переходом.
Розділ X
НАЦІОНАЛЬНА РІКА
На світанку наступного дня щільна пелена туману важко слалася над рікою. Випари, що насичували повітря, згустилися через нічну прохолоду і наче хмарою вкрили поверхню води. Та сонячні промені невдовзі продерлись крізь драглисті маси туману, й він розтанув під осяйним оком денного світила. Вивільнились повиті млою береги, й ріка Ваїкато стала в усій своїй вранішній красі.
Шпичастий кінець вузької довгої коси, немов наїжаченої дрібноліссям, сходив нанівець там, де з’єднувались дві річки. Течія бурхливої Вайни ще протягом чверті милі опиралась водам Ваїкато, не зливаючись з нею в єдину течію. Але могутня спокійна ріка швидко перемагала непогамовну, вбирала її води й лагідно несла в своєму лоні аж до самого Тихого океану.
Коли розійшовся туман, показалася велика пірога, що йшла проти течії Ваїкато. Це був човен сімдесят футів Завдовжки, п’ять - завширшки й три фути завглибшки, видовбаний з суцільного стовбура місцевої ялини - кагікатеа; його ніс трохи підносився вгору, як у ненецької гондоли. Дно човна встелено грубим шаром сухої папороті. Пірога летіла поверхнею води на вісьмох веслах, припасованих- у передній її частині. Керувала нею людина на кормі, що орудувала широким, схожим на лопату веслом.
То був високий на зріст тубілець років сорока п’яти, з могутніми грудьми, м’язистим тілом, міцними руками й ногами. Випнуте чоло, поборознене глибокими зморшками, лютий погляд, похмуре обличчя надавали йому грізного вигляду. Дрібне вигадливе татуювання, яке вкривало лице й тіло тубільця, свідчило, що це один із найзначніших маорійських ватажків. Дві чорні гвинтуваті смужки розходились від крил його орлиного носа, обводили жовті очі й з’єднувалися на чолі, ховаючись далі в густій чуприні. Навколо рота в блискучими білими зубами та на підборідді також рясніло татуювання, що його майстерні закрутки звивалися навіть на широких грудях маорійського ватажка.
Таке татуювання - “моко” по-новозеландському - свідчення високої відзнаки. Тільки той гідний цього почесного розмалювання, хто визначився відвагою в кількох боях. Раби й люди нижчого стану позбавлені права на моко. Уславлених ватажків пізнають за витонченістю, чіткістю й за характером малюнка, котрий часто відтворює на їхньому тілі зображення тварин. Дехто з ватажків піддає себе разів із п’ять дуже болісній процедурі моко. В Новій Зеландії що славетніша людина, то дужче вона розмальована.
Дюмон-Дюрвіль подає цікаві подробиці щодо Цього новозеландського звичаю. Він помітив - моко заступає тут місце гербів, якими так пишаються аристократичні родини в Європі. Але він указує і на те, що їх відрізняє між собою: герби європейців кажуть тільки про заслуги засновника роду, яких здебільше не мають нащадки, а почесні відзнаки новозеландця є безперечне свідчення його особистої видатної хоробрості.
До того ж татуювання маорійців, незалежно від його ролі почесної відзнаки, можливо, й корисне, бо робить шкіру грубішою й менш вразливою на зміни погоди та безнастанні укуси москітів.
Слава ватажка, що керував пірогою, не викликала жодного сумніву. Гостра кістка альбатроса - знаряддя татуювання в маорійців - п’ять разів борознила глибокі й густі візерунки на його обличчі. П’ять разів його вшановано, і про це говорив властивий йому вираз надзвичайної пихи. Широка шматина, зіткана з форміуму[91] й оздоблена собачими шкурами, наче плащ, обгортала постать ватажка; пов’язка на його стегнах ще зберігала криваві плями - сліди недавніх битв. На подовжених мочках його вух гойдались зелені нефритові сережки, шию оповивало намисто священних камінців “пунаму”, що з ними новозеландці пов’язували якийсь забобон. Поруч нього лежала англійська рушниця і “пату-пату”, - щось на взірець сокири з подвійним лезом, смарагдового кольору, довжиною вісімнадцять цалів.
Ватажка оточували дев’ятеро воїнів нижчого рангу, але добре озброєних і грізних на виду; деякі були ще недужі від недавніх ран; загорнені в плащі з форміуму, вони не рухалися. Троє диких з вигляду собак простягайсь коло їхніх ніг. Восьмеро веслярів були, очевидно, ватажкові раби або слуги. Вони гребли з неабиякою силою, й пірога швидко посувалась рікою проти не надто дужої, зрештою, течії Ваїкато.
Посередині човна, притулившись одне до одного, із зв’язаними ногами, але вільними руками, сиділо десятеро полонених європейців.
Це були Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, Олбінет, два матроси.
Напередодні ввечері маленький загін, оманений густим туманом, зупинився на ніч ніде інде, як серед численного табору тубільців. Опівночі на мандрівників, котрі міцно поснули, зненацька напали, взяли їх у полон і відвели до піроги. Досі дикуни нічого лихого їм не зробили, але чинити опір було б безглуздо. Зброя й бойові припаси потрапили до рук тубільців, і полонених вмить перебили б кулями з їхніх власних рушниць.
З кількох англійських слів, якими перекинулись між собою Дикуни, мандрівники зрозуміли: ці маорійці, зазнавши від британського війська нищівної поразки й втративши багато людей, повертались до округ горішньої Ваїкато. Маорійський ватажок, після впертого опору солдатам 42 полку й загибелі найзначніших своїх воїнів, прямував тепер до прибережних племен, аби закликати їх приєднатися до непогамовного Вільяма Томсона, який ще досі боровся проти завойовників. Цього ватажка звали Каї-Куму - зловісне ім’я, що означало новозеландською мовою “той, хто поїдає свого ворога”. Він був запеклий і хоробрий, та його жорстокість не поступалася перед його відвагою. Надаремно сподіватися від такої людини милосердя. Його ім’я добре знали англійські солдати, і губернатор Нової Зеландії нещодавно призначив нагороду за його голову.
Цей страшний удар уразив Гленарвана саме тоді, коли він уже майже стояв на порозі жаданого Окленда, відкіля без жодних труднацій міг повернутися до Європи. Проте, дивлячись на холодне спокійне Гленарванове обличчя, ніхто не подумав би, що його серце крає невимовний біль. Він завжди опановував себе в години тяжких випробувань. Гленарван знав: він повинен бути дужим, подавати взірець мужності дружині і, як керівник експедиції, своїм товаришам; він не вагаючись пішов би на смерть, коли б загальний порятунок цього вимагав. Серед грізних небезпек, котрі повстали на їхньому шляху, він жодного разу не засудив того священного поклику, того великодушного пориву, що привів його в ці дикі краї.
Гленарванові супутники були гідні свого керівника. Вони поділяли його благородні думки, й споглядаючи їхні спокійні та гордовиті обличчя, нікому не спало б на думку: ці люди йдуть назустріч жахливій смерті. За порадою Гленарвана вони змовились виявляти цілковиту байдужість до своєї долі. Лиш така поведінка могла викликати в дикунів пошану до них. Дикунам взагалі, а зокрема маорійцям, властиве у великій мірі почуття власної гідності - воно їх ніколи не зраджує. Дикуни поважають тих, хто примушує себе поважати своїм спокоєм і відвагою.