Тимчасово врятовані від люті тубільців полонені про-стяглись долі на матах з форміуму. Виснажена до краю леді Гелена, сили якої вже були вичерпані, схилилась на руки чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:
- Не втрачайте мужності, моя люба, небо змилується, над нами.
Ледь полонених зачинили, як Роберт видерся на плечі Вільсонові й примудрився вистромити голову в щілину між дахом і стіною, завішаною низками амулетів. Відціль він зміг обійняти очима всю на аж до житла Каї-Куму.
- Вони зібралися навколо ватажка, - зашепотів хлопчина, - вимахують руками... виють... Каї-Куму хоче говорити...
Він помовчав трохи, тоді заговорив знову:
- Каї-Куму щось каже до них. Дикуни затихли... Слухають його...
- Очевидно, - сказав майор, - Каї-Куму, оберігаючи нас, має певну особисту мету. Він хоче обміняти полонених на ватажків свого племені! Та чи пристануть його воїни на такий обмін?
- Так... вони його слухають, - шепотів Роберт далі. - Вони розходяться... Одні повертаються до своїх хижок... інші залишають фортецю...
- Ти правду кажеш? - скрикнув майор.
- Так, пане Мак-Наббсе, - підтвердив Роберт, - Каї-Куму залишився сам з воїнами, що прибули в човні. Еге! Один з них прямує до нас.
- Злазь, Роберте, -наказав Гленарван.
Тут леді Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.
- Едварде, - мовила вона твердим голосом, - ні. я, ні Мері Грант не повинні потрапити живими до рук дикунів!
І, кажучи це, вона простягла Гленарванові набитий револьвер.
- Зброя! - вигукнув він, і очі його заблищали.
- Так! Маорійці не обшукують полонених: жінок. Але ця зброя, Едварде, - для нас, тільки для нас!
- Гленарване, - квапливо попередив Мак-Наббс, - сховайте револьвер! Це ще не на часі...
Револьвер зник під Гденарвановою одежею. Мата, що закривала вхід, одхилидася. Увійшов тубілець і подав знак йти за ним. Гленарван з товаришами, тримаючись щільною купкою, перетнули на й зупинилися перед Каї-Куму.
Навколо ватажка зібрались найзначніші воїни його племені. Поміж них вирізнявся маоріець, чия пірога приєдналась до піроги Каї-Куму там, де Погайвена впадає у Ваїкато. Це був кремезний чолов’яга років сорока з похмурим звірячим обличчям. Звався він Кара-Тете, тобто новозеландською мовою “Яросливий”. Каї-Куму ставився до нього з певною повагою, а вишукане татуювання Кара-Тете свідчило про його високе становище серед одноплемінців. А втім, спостережлива людина зрозуміла б: між. двома ватажками існує суперництво. Майор зауважив, що впливовість Кара-Тете дратувала Каї-Куму. Обидвое стояли на чолі могутніх племен Ваїкато й мали однакову владу. Отож хоч зараз Каї-Куму всміхався, в очах його залягла глибока ворожість.
Каї-Куму почав допит.
- Ти англієць? - спитав він Гленарвана.
- Англієць, - не вагаючись одказав той, розуміючи, що треба відповісти саме так, аби полегшити обмін.
- А твої супутники? - питав далі Каї-Куму.
- Мої супутники так само англійці, як і я. Ми мандрівники, наш корабель загинув. Але, коли хочеш знати, ми не брали участі у війні.
- Ну то й що? - брутально втрутився до розмови Кара-Тете. - Всі англійці - наші вороги. Твої земляки загарбали наш острів, попалили наші селища!
- Вони чинять несправедливо, - мовив повагом Гленарван. - Це я кажу тому, що так думаю, а не тому, що я в твоїй владі.
- Слухай, - знову заговорив Каї-Куму. - Тогонга, верховний жрець Нуї-Атуа[94], потрапив до рук твоїх братів. Він - бранець пакекас[95]. Наш бог велить нам врятувати його життя. Я хотів би вирвати твоє серце, я хотів би, щоб твоя голова й голови твоїх супутників довічно стирчали на палях цієї огорожі! Але Нуї-Атуа сказав своє слово.
Кажучи це, Каї-Куму, який досі чудово володів собою, аж затремтів з люті, й дике збудження спотворило його вид.
Проте за кілька хвилин він спитав уже спокійнішим голосом:
- Чи думаєш ти, що англійці обміняють тебе на нашого Тогонга?
Гленарван завагався й пильно подивився на маорійського ватажка.
- Я не знаю, -мовив він; помовчавши хвилину.
- Відповідай, - наполягав Каї-Куму, - чи твоє життя варте життя нашого Тогонга?
- Ні, - відповів Гленарван, - я не ватажок і не жрець серед своїх.
Паганель, вражений цією відповіддю, здивовано глянув на Гленарвана.
Каї-Куму, здавалось, також зчудувався.
- Отже, ти сумніваєшся? - спитав він.
- Я не знаю, - повторив Гленарван.
- Твої не погодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?
- Самого мене? Ні. Нас усіх - можливо.
- В нас, маорійців, міняють голову на голову, - мовив Каї-Куму.
- Запропонуй спочатку обміняти свого жерця на цих жінок, - сказав Гленарван, указуючи на Гелену й Мері Грант.
Гелена хотіла кинутися до чоловіка, але майор затримав її.
- Ці дами, - казав далі Гленарван, шанобливо схилившись перед Геленою й Мері Грант, - посідають високе становище в своїй країні.
Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Недобра усмішка скривила його уста; але він одразу ж затамував її й відповів, ледь стримуючись.
- Ти сподіваєшся обманути Кай-Куму брехливими словами, клятий європейцю? Ти гадаєш, очі Каї-Куму не вміють читати в людських серцях?
І, вказавши на Гелену, додав:
- Це твоя жінка!
- Ні! Моя! - вигукнув Кара-Тете.
Відштовхнувши полонених, він простяг руку й поклав її на плече Гелени, яка пополотніла від цього дотику.
- Едварде! - крикнула нещасна жінка, заціпенівши з жаху.
Гленарван, не зронивши й слова, підняв руку. Розлігся постріл. Кара-Тете впав мертвий.
На звук пострілу сила тубільців повискакували з хижок. Фортеця за хвилину захрясла людьми. Сотні рук загрозливо простяглись до нещасних полонених. Револьвера видерли з Гленарванових рук.
Каї-Куму метнув на Гленарвана дивний погляд. Потім, прикривши вбивцю одною рукою, він підніс другу, втихомирюючи натовп, готовий кинутися на “триклятих європейців”.
Урешті його голос узяв гору над лементом юрби.
- Табу! Табу! - закричав він щосили.
По цім слові натовп завмер нерухомо перед Гленарваном і його супутниками, вмить врятованими немов якоюсь надприродною силою.
За кілька хвилин полонених відвели до їхньої в’язниці - священного дому Варе-Атуа.
Але ні Роберта Гранта, ні Жака Паганеля поміж них не було.
Розділ ХІІ
ПОХОРОН МАОРІЙСЬКОГО ВАТАЖКА
Каї-Куму, як то часто бувало в Новій Зеландії, поєднував звання “арікі”, тобто жерця, й ватажка племені. Як жрець, він мав право накладати на людей та речі заборону - табу.
Ця заборона, спільна зі звичаями полінезійських народів, має на меті насамперед негайно припинити будь-які зносини з тими особами або вживання тих речей, на які накладено табу. За віруваннями маорійців того, хто доторкнеться нечестивою рукою до істоти чи речі, проголошеної табу, розгніваний бог покарає смертю. Коли ж божество не поспішає помститися за образу, жерці не загаються самі здійснити помсту.
Ватажки проголошують табу подеколи з політичних міркувань, але звичайно його застосовують у щоденному приватному житті. Табу накладають на кілька днів за різних обставин: коли тубілець підстриже собі волосся, після процедури татуювання, коли він змайструє собі пірогу, збудує хату, коли небезпечно хворий і коли він помирає. Якщо непередбачливе споживання загрожує винищити рибу в річках або спустошити завчасно плантації солодких пататів, то на рибу й патати накладають табу. Щоб позбутися настирливих відвідувачів, ватажок накладає табу на свій дім. Аби повернути собі на користь зносини з якимсь іноземним судном, він накладає на нього табу; так само він чинить, коли хоче позбавити покупців якогось європейського купця, що викликав його невдоволення. Заборона ватажка нагадує колишнє вето королів.
Якщо на певну річ накладено табу, ніхто не може до неї доторкнутися, не зазнавши кари. Коли тубілець підлягав такій забороні, то протягом певного часу він не має права доторкатися до тої чи іншої їжі. За такої ситуації заможній людині допомагають раби, котрі напихають їй рота їжею, яку вона не може брати руками; вбогі змушені самі ловити їжу ротом, і тоді табу обертає їх на тварин.