Дикуни розпочали скажену стрілянину; кулі дощем падали навколо човна. В цю хвилину пролунав гарматний постріл, і ядро з “Дункана” пролетіло над головами втікачів. Опинившись між двох вогнів, човен став нерухомо між “Дунканом” і пірогами тубільців.
Джон Манглс, стуманівши з відчаю, схопив сокиру, щоб прорубати дно човна й потопити його разом з своїми нещасними товаришами, коли його спинив Робертовий крик.
- Том Остін! Том Остін! - кричав хлопець. - Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас! Вимахує шапкою!
Сокира застигла в Джонових руках.
Друге ядро просвистіло над головами втікачів і розтрощило навпіл найближчу з трьох пірог; на “Дункані” розляглось громове “перемога!”. Дикуни тікали, охоплені жахом.
- До нас! До нас, Томе! - кричав Джон Манглс дужим голосом.
І за кілька хвилин десятеро втікачів, не знаючи як, нічого не розуміючи, були вже в безпеці на борту “Дункана”.
Розділ XVII
ЧОМУ “ДУНКАН” КРЕЙСУВАВ БІЛЯ СХІДНОГО БЕРЕГА НОВОЇ ЗЕЛАНДІЇ
Неможливо передати почуття Гленарвана і його друзів, коли назустріч їм забриніли народні шотландські наспіви. В ту хвилину, як вони сходили на палубу “Дункана”, один із матросів заграв на дуді старовинний піброкс Малькольмського клану, й могутні вигуки “слава” привітали повернення лорда на яхту.
Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт, навіть майор, - усі плакали та обнімалися. То було зворушення, нестяма з радощів. Географ наче збезумився: він пританцьовував і націлявся своєю нерозлучною трубою на піроги, які вже підпливали до берега.
Але побачивши на Гленарванові та його супутниках саме лахміття замість одягу, сліди жахливих страждань на змарнілих обличчях, команда яхти принишкла. На судно повернулися привиди, а не ті відважні, певні свого успіху й сповнені надії мандрівники, що три місяці тому вирушили на розшуки капітана Гранта. Випадок, лише щасливий випадок привів їх на судно, котре вони вже ніколи не сподівались побачити! І які ж вони виснажені й кволі!
Та перше ніж подумати про відпочинок, про нагальну потребу вдовольнити голод і спрагу, Гленарван спитав Тома Остіна, чому яхта опинилася тут і крейсує вздовж східного берега Нової Зеландії? Як “Дункан” уникнув рук Бена Джойса? Яким побитом трапився він саме на шляху втікачів?
“Як? Чому? Навіщо?” - так починалися всі питання, що водночас дощем сипались на Тома Остіна. Старий моряк не звав, кого слухати. Врешті він вирішив слухати самого лише Гленарвана й відповідати тільки йому.
- А де ж каторжники? - питав Гленарван. - Що ви зробили каторжникам?
- Каторжники? - повторював розгублено Том Остін, очевидно, не розуміючи питання.
- Так! Негідники, що напали на яхту!
- На яку яхту, сер? - здивувався Том Остін. - На вашу?
- Авжеж, Томе! На “Дункан”! Прийшов же до вас на судно Бен Джойс?
- Я не знаю ніякого Бена Джойса, я його ніколи не бачив, - відповів Том Остін.
- Ніколи! - вигукнув Гленарван, вражений відповіддю старого моряка. - Коли так, тоді скажіть мені, Томе, чого ж “Дункан” кружає оце зараз навколо новозеландських берегів?
Якщо Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Олбінет, Мюльреді й Вільсон не могли збагнути, чому так дивується старий моряк, то наскільки ж дужче здивувалися вони, коли Том відповів спокійно й повагом:
- Таж він тут з вашого наказу, сер.
- З мого наказу! - вигукнув Гленарван.
- Так, сер. Я лише виконую ваше розпорядження, що ви дали мені в листі від 14 січня.
- У моєму листі! У моєму листі! - повторював Гленарван.
Всі десятеро мандрівників притьмом оточили Тома Остіна й пасли його очима: виходить, лист, написаний на берегах Снові, таки потрапив на “Дункан”?
- Стривайте, - мовив Гленарван, - давайте порозуміємось, бо мені здається, ніби я марю. Ви одібрали листа, Томе?
- Так, листа од вас, сер.
- У Мельбурні?
- В Мельбурні, саме тоді, коли закінчив лагодити судно.
- І цей лист?..
- Він був написаний не вашою рукою, сер, але мав ваш підпис.
- То однаково. І цього листа вам передав каторжник на ймення Бен Джойс?
- Ні, матрос Айртон, боцман з “Британії”.
- Так, так. Айртон і Бен Джойс - це одна й та сама особа! Гаразд. Що ж було в тому листі?
- В ньому ви мені наказували негайно покинути Мельбурн і крейсувати вздовж Східних берегів...
- Австралії! - вигукнув Гленарван із запалом, що спантеличив старого моряка.
- Австралії? - розгублено перепитав Том, широко розплющивши, очі. - Ні, сер! Нової Зеландії!
- Австралії, Томе, Австралії! - одностайно ствердили Гленарванові супутники.
Тут Остінові немов забило памороки. Гленарван говорив так упевнено, що помічник капітана на хвилину повірив, наче й справді помилився, читаючи листа. Невже він, відданий, справний моряк, допустився такого огріху? Збентежений, Остін аж почервонів.
- Заспокойтесь, Томе, - мовила леді Гелена. - Мабуть, так хотіла доля...
- Але ж ні, пані, даруйте мені, - заговорив Том Остін. - Це неможливо! Я не міг помилитися! Айртон теж читав листа, і це він, саме він, наполягав, навпаки, щоб я повів судно до австралійських берегів!
- Айртон? - скрикнув Гленарван.
- Так, він! Айртон запевняв мене, що це помилка, що ви призначили зустріч у Туфолдській затоці.
- У вас зберігся лист, Томе? - спитав надзвичайно зацікавлений майор.
- Так, пане Мак-Наббсе, - відповів Остін. - Зараз я його розшукаю.
Остін побіг до своєї каюти. Поки його не було, всі мовчки перезирались, і тільки майор, втупивши очі в Паганеля та схрестивши руки на грудях, мовив:
- Ну, Паганелю, треба визнати, що це вже занадто!
- Га? - пробелькотів географ.
Високий, зігнутий, з окулярами на лобі, він скидався на велетенський знак запитання.
За хвилину Остін повернувся. В руці він тримав листа, що його писав Паганель і підписував Гленарван.
- Прочитайте самі, сер, - сказав старий моряк. Гленарван узяв листа й прочитав: “Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, не відхиляючись від 37 паралелі, до східного узбережжя Нової Зеландії!
- Нової Зеландії! - аж підскочив Паганель.
Він вихопив лдста з Гленарванових рук, протер собі очі, зсунув окуляри на носа й прочитав усе з початку до кінця.
- Навої Зеландії! - повторив він тоном, що його неможливо передати, і лист вислизнув йому з пальців.
У цю мить він відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він випростався й побачив перед собою майора.
- Шановний Паганелю, - сказав поважно майор, - щастя наше, що ви не послали “Дункан” до Кохінхіни[99].
Цей жарт добив бідолашного географа. Розлігся нестримний гомеричний регіт усієї команди. Паганель, мов божевільний, забігав туди й сюди, охопивши голову руками, видираючи собі волосся. Він уже не тямив, що робить і що має робити. Мимохідь він спустився сходами з юта, без жодної мети пройшовся кілька разів, спотикаючись, палубою, тоді зійшов на бак. Там він зачепився ногами за згорнуту линву, поточився і, щоб затриматися, вхопився руками за якусь мотузку.
Зненацька пролунав гуркіт. Гармата вибухнула. Гладенька поверхня океану стала від картечі мов решето. То невдаха-вчений смикнув ненароком за спускову шворку набитої гармати - і гримнув постріл. Силою вибуху географа відкинуло до трапа, і він скотився з бака в кубрик.
Викликаний вибухом подив перейшов у жах. Усі закричали, гадаючи, що сталося нещастя. Матроси гуртом кинулись у кубрик і винесли Паганеля нагору. Його довге тіло скарлючилось, він не міг промовити й слова.
Його перенесли на ют. Друзі хороброго француза були в розпачі. Майор, виконуючи звичайно в таких випадках обов’язки лікаря, хотів уже роздягти нещасного Паганеля й перев’язати його рани, та щойно він доторкнувся до зомлілого, як той підскочив, наче прошитий електричним струмом.
- Нізащо! Нізащо! - закричав він, запинаючи своє худорляве тіло канцур’ям, котре правило йому за одіж, і притьмом застібаючись на всі ґудзики.