- Люба Гелено, невже ви домоглися свого?
- Сподіваюсь, Едварде!
- Чи не пообіцяли ви йому чого, що я маю ствердити?
- Лишень одне, мій друже, - що ви докладете всіх зусиль, аби пом’якшити долю нещасного в майбутньому.
- Добре, люба Гелено. Хай приведуть до мене Айртона.
Леді Гелена пішла до себе, а боцмана відвели в кают-компанію, де на нього чекав Гленарван.
Розділ XIX
УГОДА
Щойно боцман опинився перед Гленарваном, вартові вийшли.
- Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? - спитав Гленарван.
- Так, сер, - відповів боцман. - Віч-на-віч?
- Так, але я гадаю, якби й майор Мак-Наббс та пан Паганель чули нашу розмову, було б краще.
- Краще для кого?
- Для мене.
Айртон говорив спокійно. Гленарван пильно глянув на нього й наказав запросити сюди майора й Паганеля, які зараз же прийшли.
- Ми вас слухаємо, - мовив Гленарван, скоро його друзі розмістилися за столом.
Кілька секунд Айртон збирався з думками і тоді сказав:
- Сер, за усталеним звичаєм всяка угода укладається між сторонами в присутності свідків. Ось чому я попросив, щоб тут були цан Паганель та пан Мак-Наббс. Бо ж те, що я вам хочу запропонувати, є, власне кажучи, ділова угода. Гленарван, котрий вже призвичаївся до Айртонових витівок, й оком не моргнув, хоч будь-яка угода між ним і цією людиною видавалась дещо дивною.
- Що ж воно за угода? - спитав він.
- Річ ось у чім, - відповів Айртон. - Ви хочете дізнатися від мене про певні деталі, які, можуть вам придатися. А я хочу дістати від вас деякі пільги, вельми для мене важливі. Ніщо задарма не дається. Підходить вам така оборудка чи ні?
- Що ж це за деталі? - жваво запитав Паганель.
- Ні, - заперечив Гленарван, - що це за пільги?
Айртон схилив голову на знак того, що він зрозумів різницю в запитаннях, підкреслену Гленарваном.
- От якої пільги я вимагаю, - мовив він, - Ви досі налягаєте, сер, на своєму намірові передати мене до рук англійської влади?
- Так, Айртоне, і це буде справедливо,
- Не заперечую, - спокійно мовив боцман. - Отже, ви аж ніяк не погоджуєтесь повернути мені волю?
Гленарван завагався, бо нелегко було зразу відповісти на це поставлене руба питання. Адже від його відповіді залежала, можливо, доля Гаррі Гранта!
Однак почуття обов’язку й справедливості взяло гору, і він сказав:
- Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю
- Я й не прошу її, - згорда відповів боцман.
- Чого ж ви тоді хочете?
- Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, яка на мене чекає, і волею, що її ви мені не згодні дати.
- Тобто?
- Залишіть мене на якомусь безлюдному острові Тихого океану разом із речами першої необхідності. Я намагатимусь виборсатися з цього становища, як сам знайю, а може й каятимусь, коли знайдеться вільний час.
Гленарван, що не чекав такої пропозиції, глянув на своїх друзів, та вони сиділи мовчки. Поміркувавши хвилину, він одказав:
- Коли я дам згоду задовольнити ваше прохання, Айртоне, ви скажете те, що мене цікавить?
- Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта й про “Британію”.
- Щиру правду?
- Так, щиру правду.
- Але хто може ручитися...
- О, я розумію, що вас непокоїть, сер. Вам доведеться ввіритись на мене, на слово злочинця. Ваша правда. Але що поробиш? Так склались обставини. Можете погодитись, можете й відмовитись.
- Я звіряюся на вас, Айртоне, - сказав Гленарван просто.
- І маєте слушність, сер. До того ж, коли б я вас обдурив, ви завжди спроможетесь мені помститися.
- В який спосіб?
- Повернутися й знову забрати мене з острова, адже я не зможу відтіля втекти.
Айртон мав відповідь на все. Він передбачив можливі утруднення і сам висував проти себе незаперечні доводи. Очевидно, він прагнув показати, що ставиться до своєї пропозиції напрочуд сумлінно. Неможливо було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Однак Айртон пішов іще далі шляхом відвертості.
- Панове, - сказав він, - я хочу переконати вас у тому, що граю чесно. Я не збираюсь вас обманювати й даю вам новий доказ моєї щирості. Я дію відкрито, бо й сам звіряюсь на вашу чесність.
- Кажіть, Айртоне, - промовив Гленарван.
- Сер, хоч ви ще не дали остаточної згоди на мою пропозицію, я можу вам сказати: мені мало що відомо про Гаррі Гранта.
- Мало відомо! - скрикнув Гленарван.
- Так, сер, подробиці, що я можу їх вам розповісти, стосуються мене, тільки мене особисто; вони не допоможуть вам віднайти загублені сліди.
Глибоке розчарування відбилось на обличчі Гленарвана й майора. Вони були певні - боцман володіє важливою таємницею, а він признався, що його відомості досить убогі. Щодо Паганеля, він сидів незворушно спокійний.
Одначе Айртонове признання, зроблене собі на шкоду, зворушило його слухачів, надто коли боцман додав наостанку: :
- Отже, сер, я вас попередив; справа для вас менш вигідна, ніж для мене.
- То дарма, - сказав Гленарван. - Я пристаю на вашу пропозицію, Айртоне. Маєте моє слово: вас висадять на один з тихоокеанських островів.
- Добре, сер, - відповів боцман.
Чи ж зраділа ця чудна людина згоді Гленарвана? Навряд, бо байдуже Айртонове обличчя не виявило жодних почуттів. Здавалось, ішлося про когось іншого, а не про нього.
- Я готовий вам відповідати, - сказав він.
- Ми ні про що вас не питатимемо, Айртоне, - мовив Гленарван. - Розповідайте все, що знаєте, починаючи з того, хто ви такий.
- Панове, - почав боцман, - я справді Том Айртон, боцман з “Британії”. 12 березня 1861року я покинув Глазго на судні Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців ми разом плавали Тихим океаном по всіх усюдах, шукаючи місця, придатного для заснування шотландської колонії. Така людина, як Гаррі Грант, покликана творити великі діла, але між ним і мною часто виникали серйозні суперечквц. Його вдача мені не пасувала. Я не вмію мовчки коритися; коли ж Гаррі Грант щось ухвалював, опиратися йому було неможливо. Це людина залізної вимогливості як до себе, так і до інших. І все ж таки я наважився повстати проти нього. Я намагався підбурити команду до заколоту й захопити корабель у свої руки. На чиєму боці була справедливість, хто з нас мав слушність, - не про це тепер ідеться, але Гаррі Грант без жодних вагань висадив мене 8 квітня 1862 року на західному узбережжі Австралії.
- Австралії? - урвав його розповідь майор. - То ви покинули “Британію” перед її стоянкою в Кально, відкіля надійшли останні відомості про неї?
- Саме так, - відповів боцман, - бо поки я був на судні, “Британія” туди ні разу не заходила. Якщо я вам і говорив на фермі Падді О’Мура про Кальяо, то лише тому, що довідався про це з вашої ж оповіді.
- Кажіть далі, Айртоне, - мовив Гленарван.
- Отже, я опинився на майже пустельному побережжі, але за двадцять миль од Пертської виправної в’язниці. Блукаючи берегом, я зустрів банду збіглих каторжників. Я приєднався до них. Дозвольте мені, сйр, не розказувати про моє життя протягом двох з половиною років. Скажу лишень: я став проводирем утікачів, прибравши собі ім’я Бена Джойса. У вересні 1864 року я найнявся на ірландську ферму під моїм справжнім ім’ям Айртона. Там я чекав нагоди захопити якесь судно. То була моя заповітна мрія. За два місяці з’явився “Дункан”. Коли ви, сер, завітали на ферму, ви розповіли історію капітана Гранта. Тоді я дізнався про те, чого не знав, - про перебування “Британії” в Кальяо, останні звістки від неї, датовані червнем 1862 року, по двох місяців від часу моєї висадки, історію з документами, загибель судна десь на тридцять сьомій паралелі, нарешті про ті поважні причини, з яких ви збирались шукати Гаррі Гранта на Австралійському суходолі. Я не вагався й хвилини. Я вирішив привласнити “Дункан”, чудову яхту, здатну випередити найкращі швидкохідні судна британського морського флоту. Але яхта мала серйозні пошкодження, і, щоб їх полагодити, я дав “Дунканові” відплисти до Мельбурна, а сам, назвавши, себе перед вами боцманом “Британії”, як воно й було насправді, запропонував супроводити вас до вигаданого місця аварії корабля на східному узбережжі Австралії. В такий спосіб я спромігся провести вашу експедицію через провінцію Вікторія, то випереджаючи мою банду, то йдучи вслід за нею. На Кемден-Бріджі мої хлопці допустилися даремного злочину, бо якби тільки “Дункан” підійшов до східного берега, він не вислизнув би з моїх рук, а з такою яхтою я став би господарем океану. Отже я допровадив вас, не викликаючи жодної підозри, до річки Снові. Коні й бики конали один за одним, отруєні гастролобіумом. Я завів фургон у драгву коло річки Снові. На мої наполягання... але решту ви знаєте, сер, і ви можете бути певні: тільки неуважність пана Паганеля перешкодила мені командувати оце тепер “Дунканом”. Ось моя історія, панове; мої відверті признання не можуть, на жаль, навернути вас на сліди Гаррі Гранта, і ви бачите самі, що угода зі мною для вас анітрохи не вигідна.