- Якнайшвидше дістатися до Думбартона. Відтіль леді Гелена поїде до Малькольм-Касла, а я - до Лондона, щоб подати цей документ в адміралтейство.
Джон Манглс зробив відповідні розпорядження, і матрос пішов переказати їх помічникові капітана.
- Тепер, друзі мої, - сказав Гленарван, - повернемось до нашого документа. Ми натрапили на слід страшної катастрофи. Від нашої кмітливості залежить життя кількох людей. Докладемо ж усіх зусиль, щоб розгадати цю таємницю.
- Ми готові, любий Едварде, - мовила Гелена.
- Насамперед треба визначити в цьому документі три частини: по-перше, те, що ми знаємо, по-друге, те, що дозволяє робити певні припущення, і трете - те, що нам невідоме. Що ж ми знаємо? Те, що 7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з порту Глазго потонуло, що два матроси й капітан кинули в море цей документ під 37°11΄ широти і що вони просять допомоги.
- Достеменно так, - мовив майор.
- Які припущення вірогідні? Перш за все - корабель загинув десь у південних морях, і тут я прошу уважніше придивитися до слова “гонія”. Може, це частинка назви якоїсь країни?
- Патагонія! - скрикнула Гелена.
- Безперечно.
- Та хіба ж тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? - спитав майор.
- Це дуже легко перевірити, - відповів Джон Манглс, розгортаючи карту Південної Америки. - Саме так. Тридцять сьома паралель проходить крізь Патагонію. Вона перетинає Араукарію й пампу вздовж північних кордонів Патагонії і губиться в Атлантичному океані.
- Гаразд! Читаємо далі. Двоє матросів і капітан “діст...” дістались, але куди? “Контин”... - до континенту; зверніть увагу, до континенту, а не острова. Що ж сталося з ними? На щастя, тут збереглося три літери “пол...”, які говорять нам про їхню долю. Ці бідолахи - бранці, вони потрапили в полон. До кого? До “жорстоких індіанців”. Хіба це не переконливо? Хіба слова, котрих бракує, не просяться самі собою на порожні місця? Хіба документ не робиться раз у раз ясніший?
Гленарван говорив упевнено, в очах світилося щире й глибоке переконання. Його запал передався іншим, і вони всі враз вигукнули:
- Так! Безперечно, так!
Помовчавши хвилину, Гленарван повів мову далі:
- Наші припущення, друзі, видаються мені цілком вірогідними. Як на мене, катастрофа сталася біля берегів Патагонії. А втім, я довідаюся в Глазго, куди йшла “Британія”, і ми тоді розміркуємо, чи могла вона опинитись в тих місцях.
- Нема потреби їхати так далеко, - зауважив Джон Манглс. - В мене є комплект “Торговельної й мореплавської газети”, ми зараз матимемо найточніші відомості.
- Так подивімось мерщій! - сказала Гелена.
Джон Манглс узяв весь комплект за 1862 рік і почав швидко переглядати. Невдовзі він з видимим задоволенням прочитав:
- “30 травня 1862 року. Перу. Кально. Місце призначення Глазго, “Британія”, капітан Грант”.
- Грант! - вигукнув Гленарван. - Той мужній шотландець, що хотів заснувати Нову Шотландію на островах Тихого океану!
- Так, - ствердив Джон Манглс, - той самий. 1861 року він відплив з Глазго на “Британії”, і відтоді про нього ні чутки, ні вістки.
- Жодного сумніву, це він, - сказав Гленарван. - “Британія” вийшла з Кально 30 травня, а 7 червня, за тиждень, потонула біля берегів Патагонії. Ось вся її історія, вміщена в цих рештках слів, котрі, здавалось, ніколи не вдасться розтлумачити. Бачите, друзі, в тій частині, що дозволяла припущення, ми розгадали майже все. Тепер єдине, чого нам бракує, - це градуса довготи.
- А він нам і не потрібен, - сказав Джон Манглс, - коли відомі країна й широта, я узявся б знайти місце, де скоїлось лихо.
- Отже, тепер ми знаємо геть усе? - спитала Гелена.
- Все, люба Гелено, - відповів Гленарван, - і прогалини в документі, пороблені морською водою, я можу заповнити тепер так легко, наче мені диктуватиме сам капітан Грант.
Гленарван знов узяв перо й не вагаючись написав таке:
“7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, із порту Глазго, затонуло біля берегів Патагонії, у Південній півкулі. Двоє матросів і капітан Грант спробують дістатися до континенту, де потраплять у полон до жорстоких індіянів. Цей документ кинуто ... градусів довготи і 37°11΄ широти. Подайте їм допомогу, або ж вони загинуть”.
- Добре! Добре, любий Едварде, - сказала Гелена. - Якщо ці бідолахи знову побачать свою вітчизну, то саме вам вони будуть зобов’язані цим щастям.
- Вони побачать її! - відповів Гленарван. - Документ надто зрозумілий, ясний і переконливий, щоб Англія зразу подала допомогу своїм трьом синам, кинутим напризволяще на пустельному узбережжі. Те, що вона зробила для Франкліна[6] й ще для багатьох, вона зробить і для потерпілих аварію на “Британії”.
- Але в цих нещасних, - мовила Гелена, - лишились, напевно, родини, які оплакують загиблих. Може, в сердеги капітана Гранта є жінка, діти...
- Ваша правда, люба Гелено, я подбаю про те, щоб їх повідомили. Вони повинні знати: надія ще не втрачена. А тепер, друзі, зійдемо на палубу, очевидно, ми підходимо до порту.
Справді, “Дункан”, набираючи ходу, йшов уздовж берегів острівця Бутла. Праворуч виднівся Ротсей, чарівне містечко, котре притулилось у розкішній родючій долині. Потім яхта увійшла у вузьке гирло затоки, пропливла повз Грінок і о шостій вечора стала на якір під базальтовою скелею Думбартону, де височів славетний замок шотландського героя Уоллеса.
Там уже очікувала коляска, щоб відвезти леді Гелену й майора до Малькольм-Касла. Гленарван квапливо обійняв молоду дружину, поспішаючи на експрес до Глазго. Та він устиг передати телеграфом важливе повідомлення, що за кілька хвилин прибуло до редакцій газет “Таймс” і “Морнінг кронікл”:
“За довідками про долю трищоглового судна “Британія”, з порту Глазго, й капітана Гранта звертатися до лорда Гленарвана, Малькольм-Касл, Люес, графство Думбартон, Шотландія”.
Розділ III
МАЛЬКОЛЬМ-КАСЛ
Замок Малькольм-Касл, чи не найпоетичніший у верховинній Шотландії, горуе над мальовничою долиною, поблизу села Люес. Край гранітних мурів замку струменять прозорі води озера Ломонд. З давнього-давна Малькольм-Касл належав роду Гленарванів, що зберіг в країні Роб-Роя і Фергуса Мак-Грегора гостинні звичаї старовинних героїв Вальтера Скотта.
За часів соціальної революції в Шотландії багатьох васалів, які не могли сплачувати високого чиншу колишнім землевласникам, згонили з землі. Одні повмирали з голоду, інші стали рибалками, ще інші назавжди покинули батьківщину. Всюди панував розпач. Сама лише родина Гленарванів, покладаючи собі, що вірність слову обов’язкова для всіх, великих і малих, не порушила угод зі своїми орендарями. Жоден з них не пішов світ за очі з батьківського дому, не покинув землю, де спочивали його діди. Отож у Гленарвановому замку, як і на борту “Дункана”, скрізь були самі шотландці. Всі - нащадки колишніх васалів Мак-Грегора, Мак-Фарлана, Мак-Наббса, Мак-Нотона, всі - родом із Стірлінга або Думбартона, всі - чесні люди, віддані тілом і душею своєму господареві. Дехто навіть розмовляв гельською говіркою верховинців.
Лорд Гленарван мав величезний статок. Повсякчас він у; його витрачав, допомагаючи людям, і добрість його переважала навіть щедрість, бо перша безмежна, а друга завжди має край.
Землевласник Люсса, “лорд” Малькольма, Гленарван репрезентував своє графство в палаті лордів. Якобіт[7] за переконаннями, він анітрохи не домагався ласки Ганноверського дому[8] й не зажив собі прихильності державних мужів Англії головним чином через те, що пильнував звичаї своїх пращурів і завзято опирався втручанню в політичні справи Шотландії “отих, з півдня”.
Однак лорд Гленарван не був ані реакціонер, ані відстала, обмежена людина. Він ішов назустріч усьому прогресивному, але в душі залишався шотландцем, і навіть у змаганнях Королівського Темзівського яхт-клубу брав участь, тільки щоб уславити рідну Шотландію.
Гленарван мав тридцять два роки. Високий на зріст, з трохи суворими рисами обличчя, з очима, які випромінювали безмежну добрість, він був увесь ніби пройнятий поезією верховинної Шотландії. Всюди його мали за винятково чесну, мужню і шляхетну людину. Це був Фергус XIX століття, до того ж без краю добрий, добріший за самого святого Мартина, здатний віддати бідакам-верховинцям свою останню одежину.
6
Франклін Джон (1788-1847) -
7
Якобітами
8
Ганноверська династія