- Чіпляйся за моє сідло, - крикнув йому Гленарван.
- Спасибі, сер, - відповів Том Остін, - руки в мене міцні!
- Як твій кінь, Роберте? - обернувся Гленарван до малого Гранта.
- Він пливе, сер, пливе, наче риба!
- Начувайтеся! - раптом крикнув майор гучно.
Ледве встиг він вимовити це слово, як велетенський водяний вал футів сорок заввишки ринув на втікачів з страшним оглушливим ревом. Люди й коні зникли в пінистому вирі. Водяні потоки вагою в кілька мільйонів тонн завертіли їх у скаженому чорториї. Коли лавина прокотилася далі, люди зринули на поверхню й похапцем усіх перелічили; нікого не бракувало, але коні назавжди залишились під водою. Лише Таука випливла разом із своїм хазяїном.
- Веселіше! Веселіше! - казав Гленарван до Паганеля, підтримуючи його одною рукою й загрібаючи воду другою.
- Гаразд, усе гаразд, - відповідав шановний вчений, - я навіть зовсім не ремствую...
На кого він не ремствував? Про це так ніколи й не дізналися, бо кінець фрази бідолаха глитнув разом з чималим ковтком тванистої води. Майор посувався вперед повагом, упевненими розміреними рухами, котрі схвалив би кожний учитель плавання. Матроси немов линули між хвилями, як дельфіни, що опинились у рідній стихії. Роберт плив обіч Тауки, вхопившись рукою за її гриву. Таука сміливо й вільно розтинала грудьми воду, підсвідомо прямуючи до дерева, куди, до того ж, несла її течія. Ще кілька хвилин - і весь загін доплив до дерева. Це був порятунок.
Вода сягала високо, аж туди, де від стовбура відходили могутні долішні гілки. Тому видертися на дерево було зовсім легко. Талькав, покинувши коня й підсадивши Роберта, зліз перший, і невдовзі, за допомогою його дужих рук, знесилені до краю плавці опинились в надійному місці.
Але Тауку швидко відносила геть навальна течія. Розумна тварина повертала до хазяїна голову і, струшуючи довгою гривою, іржала, немов кликала його до себе.
- Ти кидаєш її напризволяще? - сказав Паганель.
- Я?! - вигукнув індіянин.
І, пірнувши у бурхливі хвилі, він виринув у десятьох брасах од дерева. За кілька секунд він уже міцно тримався за шию Тауки, й обидвоє, кінь і вершник, попливли разом до млистого обрію на північ.
Розділ XXIII
ПТАШИНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ
Дерево, де знайшли несподіваний притулок Гленарван і його друзі, скидалося на горіх. Воно мало блискуче листя й округлену крону. Насправді ж це було “омбу”, що звичайно росте самітно серед аргентинських степів. Це дерево з покривленим велетенським стовбуром увіходить глибоко в землю не лише своїм могутнім корінням, але й вельми цупкими паростками. Тому воно й витримало натиск водяної лави.
Омбу підносилось угору на сто футів, і його тінь могла б укрити коло в шістдесят туазів. Це громаддя спиралося на три грубезні гілки, що розкинулись з трьох боків височенного стовбура шість футів завширшки. Дві гілки здіймались майже прямовисно й підтримували величезне зелене склепіння; його густе віття, переплутане, перехрещене, немов сплетене рукою кошикаря, створювало непроникний надійний захисток. Третя гілка нростяглась майже лігма над ревучими водами, їх уже черкало долішнє листя. Ця гілка скидалася на випнутий вперед мис зеленого острова, оточеного океаном. Під величезним листяним шатром було вільно й просторо; пишне галуззя то тут, то там полишало широкі проміжки, скрізь було доволі її повітря й прохолоди. Розкішне оповите ліанами гілля підносилось мало не до хмар, сонячні паруси просвічували крізь густе листя, - здавалось, що стовбур омбу викохав на собі справжній ліс.
Тільки-но втікачі видерлись на дерево, як його сполохане птаство пурхнуло на горішні віти, галасливо протестуючи проти такого наглого загарбання їхньої домівки. Пташок, котрі й собі знайшли притулок на самітному омбу, виявилась сила-силенна; тут були дрозди, шпаки, ізаки, ільгуерос, а надто колібрі піка-флор з яскраво-барвистим пір’ячком. Коли вони знялися, видалось, наче подувом вітру обтрусило з дерева всі квітки.
Отаке було пристановище, котре судилось маленькому загонові Гленарвана. Ледь забравшись на дерево, малий Грант і моторний Вільсон миттю злізли аж до верховіття і, розсунувши густе зелене листя, окинули поглядом неозорий небокрай. З усіх боків їх оточувало створене повінню море, й око, вдивляючись в далечінь, не могло осягнути його меж. Жодне дерево не здіймалось над водою, лише самітне омбу здригалось під натиском хвиль, що лютували навкруг. Удалині стрімка течія несла з півдня на північ вирвані з корінням дерева, покручене віття, солому з покрівель зруйнованих ранчо, бантини, знесені водою з дахів естансій, трупи затонулих тварин, закривавлені шкіри і, на хисткому дереві, цілу родину ягуарів, що люто гарчали, чіпко вхопившись пазурами в цей ненадійний пліт. Вільсонову увагу притягла ледь вловима малесенька чорна цятка на самому обрії: то були відважний Талькав і його вірна Таука, що вже зникали з очей.
- Талькаве, друже мій, Талькаве! - закричав Роберт, простягаючи руку до них.
- Він урятується, - впевнено мовив Вільсон. - А тепер повернімось униз.
За хвилину Роберт і матрос спустилися з гіллястих трьох поверхів омбу до місця розгалуження його головного стовбура. Тут уже сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді, хто верхи на гілляках, хто вчепившись за них - як кому зручніше. Вільсон розповів, що він бачив згори. Всі також були певні, що Талькав не загине, не знали тільки, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.
Їхнє власне становище було, певна річ, небезпечніше. Хоч дерево й не поступалося перед силою течії, проте вода могла піднятися до горішнього віття, бо осідання ґрунту в цій частині рівнини обернуло її на глибоке водоймище. Тому Гленарван насамперед подбав про те, щоб викарбувати на стовбурі позначки, аби стежити за рівнем води. Проте вода поки що не прибувала - видимо, повінь досягла найбільшої своєї висоти. Це всіх заспокоїло.
- Що ж нам тепер робити? - спитав Гленарван.
- Мостити собі кубельце, хай йому біс! - весело озвався Паганель.
- Мостити кубельце! - вигукнув Роберт.
- Авжеж, мій хлопчику, доведеться жити на пташиний штиб, раз жити по-риб’ячому ми не можемо!
- Гаразд, - мовив Гленарван, - а хто ж нам дасть щось подзьобати?
- Я, - сказав майор.
Усі погляди звернулися на Мак-Наббса: зручно вмостившись у фотелі з двох гнучких гілок, майор простягав свої сакви, хоч і промоклі, але добре набиті.
- Пізнаю вас, Мак-Наббсе! - вигукнув Гленарван. - Ви завжди про все пам’ятаєте, навіть в обставинах, що дозволяють геть про все забути!
- Адже було ухвалено не тонути, - відповів майор, - не заради того, щоб померти з голоду!
- І я подбав би про харч, - сказав простодушно Паганель, - якби не був такий неуважний!
- А що в цих саквах? - поцікавився Том Остін.
- Харч на два дні, - відповів Мак-Наббс.
- Чудово! - мовив Гленарван. - Сподіваюсь, за добу води поменшає.
- Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, - додав Паганель.
- А тепер найперший наш обов’язок - поснідати, - оголосив Гленарван.
- Спочатку треба підсушитись, - зауважив майор. - А де ж узяти вогню? - запитав Вільсон.
- Овва! Розкласти та й годі, - відказав Паганель.
- Де?
- Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї
- Аз чого?
- З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.
- Але як його підпалити? - спитав Гленарван. - З нашого трута стала мокра губка.
- Обійдемось і так, - сказав Паганель. - Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, - і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?
- Я! - вигукнув Роберт.
І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.